Skip to navigation – Site map

HomeThe Journal of Power Institutions...Issue 22Oral History: The Russo-Ukrainian...Interview with Military Chaplain ...

Oral History: The Russo-Ukrainian War Through the Eyes of Ukrainian Military Chaplains - Conversations (10)

Interview with Military Chaplain Sister Simeone, Conducted in Kyiv, Ukraine, 8 November 2018 (UKR)

Tetyana Privalko

Abstract

Sister Simeone (née Nadezhda Mikhailovna Dovganiuk) was born in 1973 in the village of Torgovitsa in the Ivano-Frankivsk region. In 1993 she entered the convent of sisters of the Order of St. Basil the Great (Ivano-Frankovsk). She is a nun of St. Vvedensky Monastery (Velikie Birky, Ternopil Region) of the Ukrainian Greek Catholic Church. She studied at Lublin Catholic University of John Paul II. She has been serving as a chaplain since September 2014 and until now. She works at the hospital of the military unit A 1615 (Cherkasskoye village, Dnipropetrovsk region).

Top of page

Editor’s notes

This interview was conducted in association with the Oral History of the ATO (Anti-Terrorist Operation) project, which began in 2015 and aims to collect and publish oral testimonies of participants and eyewitnesses of the Russian-Ukrainian War.

Full text

About Me

Sister Simeone: Мене звати сестра Симеона, Надія Михайлівна Довганюк. Я є монахиня Свято-Введенського монастиря, який розташований в Тернопільській області, Тернопільського району, селище міського типу Великі Бірки, Української Греко-Католицької Церкви.

Розкажіть трошки про себе: коли ви народилися, де народилися, як прийшли до служіння, де навчалися.

  • 1 The Ukrainian Greek Catholic Church was banned by the Soviets in 1946 and operated underground unti (...)

Sister Simeone: Я народилася 16 червня 1973 року в такому дуже гарному досить великому селі Коломийщини: село Торговиця Коломийського району Івано-Франківської області. Там же в цьому селі я закінчила середню школу. У 18 років за покликом, скажімо так, дотиком Божої любові, яким Він доторкнувся до мого серця, я пішла до монастиря. Тобто вибрала свій монаший. Вступила до монастиря сестер Святого Василія Великого, у місті Івано-Франківську, 1993 року. Наша церква тоді тільки виходила з підпілля1, організовувалися монастирі. І в цьому такому активному монастирі я пробула і прожила 7 років. А після 7 років я перевелася до іншого (строгішого) монастиря – контеплятивного, який властиво розташований зараз у Великих Бірках Тернопільського району Тернопільської області. І з 2014 року мені дали благословення на таке служіння – капеланства, де я попала у військову частину, військовий госпіталь А1615 як капелан, а пізніше вже стала працювати там і як психолог, працівник Збройних Сил України. Тому що я маю дві вищі освіти: перша освіта – це Люблінський католицький університет богословія, а другий – Львівський національний університет імені Івана Франка, філософський факультет, спеціалізація «Психолог, викладач». Працювала в школі, працювала з людьми. В 2000 році виконувала місію у Оранджвіл (це Торонто, Канада) для нашої української діаспори. В 2003 році повернулася в Україну.

Self-talk: "You can handle the challenge. Your soul is ready." (2015)

Self-talk: "You can handle the challenge. Your soul is ready." (2015)

Photo from Sister Simeone's personal archive

Що за місія ця? В чому полягала?

Sister Simeone: Місія полягала здебільшого у збереженні культурного осередку наших українців за межами України. Нас було там 15 осіб. Ми мали релігійну катехитичну школу для дітей і дорослих. Мали радіо «Марія», де вели програми. Провадили молитовні всенічні. Практично це наш був оазис України в Торонтійській єпархії. В 2003 році ми звідти усі дружно повернулися в Україну з певних причин.

Ви сказали про викладацьку діяльність. Це маються на увазі недільні школи. Так?

Sister Simeone: Ні. Я працювала також у загальноосвітніх школах, із 1997 року. Працювала у Львівській 41-й школі, це Боюховичі, Ясниська середня школа. І третя школаце булаЩось я забула вже. Згадала. Так це була Борщовицька середня школа.

Потім згадаєте. А скажіть, тобто ви працювали психологом?

Sister Simeone: Я викладала психологію в 10-11 класі і також від 1-го по 11-й клас викладала «Християнську етику».

Сестро, давайте повернемося на початок 2014 року.

Maidan and the entering the Chaplaincy Ministry

Початок 2014 року, початок війни. Як, взагалі, ви як монахиня, як громадянка України сприйняли ці події, що вони для вас значили?

  • 2 Sergey Kulchitsky (1963-2014) was a Ukrainian major general and head of the Combat Training Departm (...)
  • 3 Pobeda is a village in Luhansk Oblast near the border line with the self-proclaimed Luhansk People’ (...)

Sister Simeone: Ну, найперше, я дуже болісно сприйняла ці події. Ми не брали участь у монастирі в жодних… наша спільнота не брала участі в монастирі ні у першій революції, ні в другій, ні в третій. Але ми брали постійну участь у молитовному служінні. І, звичайно, це було для нас болісно. Тому що ми монастир контеплятивний, тобто закритого типу. Основне правило наше – це є молитва. Розпорядок дня був дуже строгий. І, відповідно, ти це все переживав у собі. Але безпосередньо таку участь у тих подіях ми не брали (фізично). І коли прийшла в нас третя революція – Революція Гідності, – я на той час мала служіння у гарному селі Зарваниця, біля чудотворної Зарваницької ікони. Я там виконувала служіння молитовного співу. І, відповідно, я не могла залишити це служіння, але ми помагали: ходили по селі, збирали кошти, збирали теплі речі, людей відправляли на Майдан. У нас була там така ротація. І багато хто що мені розказував про цей Майдан. І так воно якось переживалося. Але моє життя дуже сколихнула, і, скажімо так, подія, яка змотивувала мене піти на служіння капеланства, – це було те, що 29 травня збили вертоліт із генералом Кульчицьким2. І в цьому вертольоті знаходився мій двоюрідний брат Петро Остап'юк, він загинув. (Пауза, плаче). Це був переломний момент мого життя. Йому було тоді 27 років. І найгірше – це було те, що ми чекали вдома його кавалків 9 днів. І от оці 9 днів, вони перевернули повністю моє бачення. Тому що я не могла зрозуміти і дати відповідь на запитання: що людям тим (на сході) бракувало? Коли ми тут як говорили «схід» і «захід». Я не могла зрозуміти, що людям тим бракувало, коли люди на півтори тисячі гривень мали зарплати, вони і сімей годували, і якось все біля себе пильнували. А ті (це вже коли я прийшла в госпіталь, коли я почала їх питати) мали по 8 тисяч гривень зарплати на цих копальнях. І щось їм завжди бракувало, знаєте. І за що тоді загинув мій брат – так якось питалося. Я питалася: взагалі, за що, ну, за кого? І ви знаєте, це питання таке було дуже для мене болюче і, я вам так скажу, ненависне для мене. Я як чула російську мову або «Донбас», мене реально рвало. Незалежно від того, що ти є монахиня, що ти розумієш все як є. Але ми є, в першу чергу, люди. І ми це все переживаємо. І коли я сиділа дома, всі люди приходили, знаєте, всі 9 днів. Це була вічність. Всі дивилися на мене і тільки одне питали: що я можу їм щось сказати, якесь слово надії. У мене тої надії слова не було. Ми сиділи, ми молилися, але більше нічого. А люди хотіли щось чути. Серце моє переповнювалося реально тою ненавистю. І я собі сказала: «Боже, все, я далі так не можу. Тут ніхто мені не допоможе, крім тебе». І я тоді (це якраз травень, початок червня). Я в город. Як у селі – пішла в город. І почала кричати там на небо: як це все має бути, що мені робити. Знаєте, жива молитва – це є жива молитва: ти кричиш будь де, коли тебе болить. І тоді я почула в середині слова: «Ти маєш простити. Прости, прости, прости». І ви знаєте, я почала це просто говорити: «Прости, прости», щоби мої вуха чули, а серце тоді починало розуміти. І так десь півгодини такої моєї боротьби. Я вийшла з того городу, пішла до людей і сказала. Перше слово моє було – про прощення. І ось коли я почала так говорити, коли почала так звільнятися, знаєте, в хаті почалось відчувати якийсь спокій. Ну, от заспокоїлися мої рідні. І ви знаєте, так ми якось потихеньку. Я тільки вимолювалася і всім казала, що ми прощаємо. Ми нічого не можемо змінити. Ми прощаємо. І коли вже був сам день похорону, коли приїхали хлопці… І коли я побачила цих хлопців, які… От я дивилася на них, знаєте, в хаті ми після зібралися поговорити, ну, пом’янути, як то кажуть, знаєте. І я побачила в їх очах, що вони стоять, кожен говорить, але не можуть нічого висказати. Знаєте, ну, немає з ким оце поділитися. Тому що є такі речі, які ти ніколи не розкажеш. Вдома не розкажеш. Є такі речі, які ніхто навіть не має знати, крім тебе. І коли я повернулася з похорону, прийшла до себе на скит, я собі сплакнула, почала молитися і почала задавати собі питання: «Що я можу зробити? Ти ж закінчила унівеситети, ти ж маєш освіту. Так, ти тут молишся. Так, ти тут співаєш. Але що ти ще можеш зробити?» Ну, і тоді мені дуже захотілося піти в армію. От у повному значенні цього слова. Дуже захотілося піти в армію. Я навіть подзвонила у воєнкомат, що я готова добровольцем бути десь там. З монастиря нашого чоловічого один отець, Орест Сало, який зараз випустив свою книгу «Прагнення волі» (вона розходиться), він уже був на «Побєді»3, він уже працював капеланом. Я йому посилки відсилала, і допомагала тим хлопцям. І я так з ним просто поговорила: «Слухай, у мене є отак і так, і так. Я би хотіла». Він каже: «Та що ти? Сиди дома. Не треба тобі там того всього». Але, знаєте, мене не задовольняла його відповідь. І я тоді в результаті кажу: «Ні, я таки йду в армію». Пішла на воєнкомат. Мене там не пустили. Подивилися на мене і сказали: «Йдіть відпочивайте». Ну, я тоді: «Добре. Десь знайду добровольчий батальйон». І коли я це собі так роздумувала, телефонує до мене такий наш дуже добрий отець Йосафат Савран (він зараз працює в церкві Різдва Пресвятої Богородиці, в Тернополі. Він є монах з нашого монастиря, тільки працює на парафії) і каже мені: «Слухай, ти часом, на війну не зібралася?» Кажу: «Звідки ти знаєш?» А він мені: «Нє, ну, вмирати тако це добре. Але, – каже, – по-дурному вмирати – це аж ніяк не пасує». Тому, каже: «Слухай, знаєш, ти давай якось це мудро зроби: через церкву». Ну, і я тоді властиво звернулася до нашого Департаменту капеланського служіння, тут у Києві, до отця Любомира Яворського, до владики Михаїла Колтуна, з проханням, чи можуть вони мені дати дозвіл на таке служіння. І це був довгий процес. Це три місяці тривало. Десь так – до трьох місяців.

А чому так довго?

  • 4 Hare Krishna refers to the followers of the International Society for Krishna Consciousness.

Sister Simeone: Тому що я ж перша жінка, яка прийшла в капеланську спільноту. І вони не знали, що зі мною робити, куда мене послати. На передову, сказали категорично, що ні. Десь у мобільні госпіталя – також. Тому що дуже важко було. Там немає ні засобів гігієни, нічого, а ти все-таки монахиня. Я відмовилася знімати з себе свій монаший стрій, тому що це є те, ким я є. І я не можу його зняти так просто, бо хтось там не може його бачити. Нічого. «Харе крішна»4 ходять тут по Києву, і всі на них дивляться. І, знаєте, довгий цей був процес, і аж тоді вони мені, і Міністерство оборони (разом вони шукали, де мене послати), дали дозвіл, призначили мене на капеланське служіння до військового шпиталю (військова частина А1615), який розташований у селищі міського типу Черкаське, Новомосковського району, Дніпропетровської області. І так у вересні 2014 року я прибула на місце постійної дислокації, де перебуваю там по сьогодні. І я, знаєте, завжди дякую Богові за тих усіх отців, за ці всі ситуації, які мене так гарно скерували. Тому що в дійсності це служіння мене по-своєму формує. Тому що ти працюєш із хворими людьми, які є поранені війною, і тілесно і найбільше – духовно. І ти вносиш у їхній світ трошечки жіночності, трошечки світла і вони тобі розкриваються. Вони, знаєте, навіть священику того всього не розкажуть, що вони розкажуть мені. І вони в мені бачать: хтось сестру, хтось хотів би бачити дружину (навіть і такі варіанти є). Я кажу: «Ну, добре, що ви сказали». Але дальше вони розвитку не мають (сміється). А хтось бачить в мені друга. А хтось бачить ніби ангела, через якого Господь промовляє до нього. І от так я служу по сьогодні.

Starting Service at a Military Hospital

А розкажіть, будь ласка, як почалася ця служба, як вас прийняли вперше, коли побачили?

Sister Simeone: Ну, коли я приїхала вперше… Я ніколи не могла подумати, (бо я з Західної України), що буду там десь на Дніпропетровщині, а ще десь із військовими. Це взагалі щось таке, про що я не могла собі подумати. І коли мене привезли в оце Черкаське, під госпіталь, ви знаєте, я вийшла з машини, витягнула валізу, і мені зразу захотілося затягти валізу назад (сміється). Це був такий совок. Така якась… Я кажу, XIX століття. Я коли зайшла туди – цей запах, оці всі такі… Ну, от совдепія повна. Третій поверх (а це триповерхове приміщення) – хірургічне відділення: дощ іде – всьо тече, замикання робиться. Ми підкладаємо все. Всьо смердить, оцей грибок, оце все. Знаєте, я казала… І тут Іловайськ. Я якраз приїхала після Іловайська: палати забиті, покалічених багато. Знаєте, і ти в тому всьому мусів шукати, як помогти. Перше, що я почала робити, – стала дзвонити і спілкуватися з волонтерами (до того часу там уже працювала одна хороша, жертвенна людина, волонтерка Тетяна Хуторна), щоби нам якось помогли цей госпіталь привести до якогось елементарного вигляду. Перекрили дах, відремонтували палати. Це було довго. Пакунки йшли, де я тільки не писала. Хлопців треба було переодягати. Бо вони приходили, знаєте, які: не з дискотеки, а з поля бою. І там тоді було дуже важко. Тому що ще не було необхідного забезпечення. Пригадую, перше, як тільки я вийшла, а я жила з ними в госпіталі… Я мала з ними один і той самий туалет. Я мала той самий душ, який по сьогодні залишається, де ми миємося почергово. Але вони вже знають: якщо сестра іде митися, тоді чергу дають. Тому що бойлер не витримає великого розходу води. І ось я перший раз виходжу на другий поверх, у терапію мене посилали, і один так іде, сходить вниз, бачить мене і каже: «О, а я що, вже вмер?» Кажу: «Ні. Я буду готовити вас до смерті, шановний, щоби все було гідно, не просто так». І це, знаєте, якесь таке було… Я зайшла – всі з палати повиходили: «Монашка, монашка прийшла». Але потім помаленьку, потихеньку, коли ти заходиш, починаєш з ними спілкуватися, вони бачать у тобі друга, вони не бачать у тобі ворога. Ти як заходиш до них, не кажеш: «Ай, слухайте…» Переважно наш такий менталітет, що коли ми дивимося на духовну особу, завжди її асоціюємо (це може навіть і добре) з Богом. Бо, як кажуть, пан пізнається по халявам, по його взутті. Ну, в нас така приказка є. Так само і в людей. Якщо йде військовий у формі, ми знаємо, до кого ця людина належить. Коли йде монах чи в рясі – ми знаємо, кому ця людина служить. Але це не означає, що ці люди закриті і в них вже людяність пропала. Ні. Вони так само борються і виховують свою людяність. Борються з собою і виховують свою людяність. І тому коли вони вже у спілкуванні побачили, що це є безпечно, що це є прийнятно, що це є нормально, без жодного ґвалтування своєю духовністю – вони почали відкриватися. І коли ти розумієш духовний світ, ти розумієш специфіку людини, її органіку, тоді ти можеш уповні вже людині помогти. Бо віра – це є дуже великий ресурс. Але деколи замало однієї віри. А коли (вибачте) в нього були вже не одна, а кілька контузій… Я працюю з травмованими людьми. А травми, знаєте, є психічні, психологічні і бойові. І я мушу їх всіх розпізнати, і дати допомогу в тій мірі, у якій ця людина може прийняти – у забарвленні (як я це називаю) духа віри, надії і любові. Звісно, якщо ти відчуваєш, що людина хоче чогось більш духовного, ти вже натискаєш на той важіль. Бо це їй потрібно. Коли людина каже: «Я атеїст» – шикарно. Дуже люблю атеїстів. Це найбільші віруючі, яких я тільки бачила. І так помаленьку, потихеньку вже, слава Богу, п’ятий рік працюю.

During a recreational activity with medical staff, 2014

During a recreational activity with medical staff, 2014

Photo from Sister Simeone's personal archive

Я так розумію, ви кажете, в госпіталі глибоко травмовані люди, але ж все рівно контингент змінюється часто.

Sister Simeone: Контингент змінюється. У нас у госпіталі взагалі змінний контингент. Тому що в нас не можуть бути довше, ніж два тижні (максимум – три). І ми тоді вже їх міняємо: то передаєм на реабілітацію, то на всякі інші заклади – залежно в кого яка хвороба. Найважчі у нас не затримуються. Найважчих ми відправляємо в інші центри, тому що в нас немає всієї необхідної апаратури, приладів. Але у нас є хірургічне, реанімаційне, інфекційне, терапевтичне, приймальне відділення, багато кабінетів різних. Останнім часом до нас більше направляють на долікування, і це якраз є пласт моєї роботи. Також до нас потрапляють ті, які прийшли на ППД – пункт постійної дислокації. Тобто вони повертаються із зони бойових дій. От зараз у нас вийшла 53-тя бригада, «Айдар», 93-тя. «Двадцять п’ятка» зараз буде вже виїжджати, рембат. У нас там всього різного. І, відповідно, ці люди хворіють. А найбільше вони хворіють психологічно. Чому? Тому що їм на передку набагато легше. Бо вони знають чітко, що вони там роблять. І коли на ППД немає розпорядку, чоловік, який брав участь у бойових діях, який постійно мав багато адреналіну і норадреналіну, не може сидіти спокійно. Він шукає способу якось себе проявити. Ну, і проявляє часто в таких речах, за які мені соромно говорити: то в алкоголізмі, то якусь наркоту, то ще щось знайде. Але я розумію, чому так відбувається. Річ у тім, що в нас до війни в армії практично була знищена психологічна служба. Психіатрія була, а психологічна служба була знищена. А це зараз виливається нам, знаєте, в такий не найкращий феномен, де людина каже: «Все, мені добре. Вже і їсти дали. І тепло є. І вже спати я маю де. А спокою душі нема». І це не означає, що він вже є хворий, що в нього, там, їде дах. Ні, це просто людина реагує (здорова людина здорово реагує) на нездорову ситуацію, в якій вона опинилася. Бо коли вона в стресі, а для солдата потрібний оцей тонус. Але коли він приїжджає сюди, з ним треба тоді попрацювати. Його голову потрібно вернути до певної адаптації. От щоб він трошки підживився і потом знов пішов. Це не повністю реабілітація – це тільки адаптація. І коли вони не знаходять собі відповіді на запитання: чому? Особливо щодо питання втрати. Це є дуже глибоке питання. І він нікому про це не розкаже. А він завжди собі ставить питання: «Чому він помер, а не я? Міг бути я». І це почуття вини (нерозуміння, образи, несприйняття), яке дуже часто потім виливається в такий великий-великий комок симптоматики на тіло. Він дзвоне, дружина говорить: «Слухай, ти мене вже не любиш». Він каже: «Та люблю я тебе». – «Ти зі мною ніколи так не говорив, як тепер». Він каже: «Слухай, залиши мене в спокої». Всьо, сім’я по швах. Чому? Тому що вона дивиться на нього, якого вона запам’ятала. А кожна людина (я вам так скажу з досвіду), яка тримала автомат у руках (чи вона стріляла з нього, чи не стріляла – не має значення), вона вже інакша, вона вже не така. І, відповідно, коли людина повертається назад ніби в безпечне місце… Труднощі, навіть наші прості життєві терпіння, знаєте, що вони роблять? Це є дуже великі благословення для нас. Тому що ці терпіння нас роблять людьми мудрості. Ти виростаєш з тої інфантильності набагато скорше. І тому деколи в 20 років хлопець, який прийшов з передка, перебачив усього, в нього вже волосся посивіло – він мені говорить такі речі, що я у 50-річного не можу почути. Тобто вони зрілі не на свої літа. І, відповідно, тоді вони дивляться на соціум, щоб цей соціум їх розумів по їхній мудрості, по їхній зрілості. А коли цього не відбувається – як у нас говорять у психології, починається когнітивний дисонанс. Я не розумію, що мені робити. Я не розумію, що від мене хочуть. Коли нема з ким про це поговорити, тоді залишається що? В них два виходи. Взагалі, в людини є два виходи: є біле і чорне, небо/пекло, життя або смерть. Якщо захоче жити, буде шукати ту особу, яка навчить, як із цією історією, яку ти пережив, жити. Її не можна забути. Ти не смієш її забути. Бо надто дорогу ціну ти заплатив. Якщо я знайду таких людей, я буду жити. Якщо ні, ну, то залишається те, що залишається, те, що ми бачимо. Або так, або… Ну, по-різному.

Сестро, а скажіть, будь ласка, вам знань із психології із вашого досвіду достатньо, щоб допомагати цим людям, чи, можливо, вам якісь рекомендації, настанови дали, коли з департаментом комунікували?

Sister Simeone: Деколи недостатньо. Знаєте, в нас дуже гарний командир нашої частини, який побачив мою роботу, побачив моє служіння, і я до нього приходжу і кажу: «Мені треба ще підучитися». Тому що психологія має багато напрямків. Є консультант-психолог юридичний, є консультант-психолог педагогічний, є в дитячих садочках. А ми – от такі люди, як я, якщо беремо суто по психології, – це є психолог медичний, тобто у медичній сфері. А це вже повністю інший напрямок. І так як я закінчила психологію педагогічну, то основи залишилися, але оце нашарування я мушу завжди пізнавати. Бо, знаєте, я не можу сказати хлопцю, який має ампутовану ногу: «Ти будеш так ще бігати». Бо деколи таке кажуть: «Слухай, та все воно пройде». Ну, не пройде. Нога не виросте. Ти це маєш усвідомити. Тобто має бути цілком інший підхід, інше бачення. Зараз військово-медична академія створює такі курси саме для медичних психологів, щоб ми пізнавали про бойову травму, взагалі про травму, як працювати з травмованими людьми. І мені просто дуже повезло. Повезло тим, що я ще є монахиня. Бо, знаєте, деколи, чесно, як зійдешся серед психологів, думаєш: «Боже! Як добре, що ти капелан. Бо то можна здуріти». (Сміється) Чому? Тому що вони дивляться на людину суто як на орган. Розумієте? А не беруть глибину душі. От, скажімо, якийсь солдат завжди агресує. Питаєш у нього: «Чому ти пішов на контракт?» – «Та я хотів уже вмерти. Як мені все набридло…» – «А чого вмерти?» – «Бо ніхто мене не любить. І взагалі, – каже, – я – «ашибка пріроди». Такі люди є. І це безвідносно до війни. Просто під час бойових дій, війни, коли ти на межі життя і дивишся в очі смерті, тоді все «оголюється»… Тобто, все те, що пов’язано зі смертю, завжди тебе травмує, робить тебе іншим. Звісно, у кожного свій рівень стресостійкості. Хтось, побачивши смерть, робиться ніякий, а хтось «бере себе в руки» і йде далі. Це, зокрема, залежить від того, чи людина в дитинстві набула стресостійкості. Якщо її завжди від усього оберігали, то вона потім не може дати собі ради ніде, ні в чому. А якщо вона знає, що їй треба боротися за життя, вона тоді йде вперед. І в армії труднощі – це лакмусовий папірець для людини, який показує, хто вона є насправді.

Building a Bridge of Trust

Ще таке питання: коли новий склад хворих потрапляє до госпіталю, коли вас питають хто ви, цікавляться вами, що ви розказуєте про себе, як ви представляєтеся новим хворим?

Sister Simeone: Я дуже цікаво представляюсь. Практично кожного дня я обходжу всі палати. У нас госпіталь розрахований на 100 ліжок, але зазвичай лікується 120 хворих. А коли були напружені часи, то і до 200 доходило. Матраци клали просто в коридорі. Коли я заходжу в палату до новоприбулих, кажу, хто я є, представляюся гарно. Трішки жартую: «Якщо ви тут з’явилися, однозначно мусите (кому пощастить) пройти перед мої гарні очі. Щоб я з вами поспілкувалася віч-на-віч. Ну, бо я ж хлопців люблю». І вони тоді вже по-іншому мене сприймають. Кожен каже, хто він є, звідки. І так у нас виходить невимушена розмова. Я живу в госпіталі 24 години на добу. Мене викликають і серед ночі. Бували різні випадки. Якось привезли з аеропорту сильно контуженого і осколками пораненого танкіста. Його завезли, він весь у крові, хірурги вже готові, а він нікому не дозволяє нічого із себе знімати. Кричить: «Не підходьте до мене (в нього істерика почалася). Ви всі хочете мене вбити. Я голову нікому не дам. Все!» Такі випадки бувають (це ж мозок), коли людина відчуває тривогу, то довкола всі вороги. Він потрапив у середовище чужих людей. Він не має кому довіритись. Бо одне з правил на війні – не довіряй незнайомим. І він нікого до себе не підпускає. Його насилу кинули на каталку, завезли на третій поверх. І тут я чую крик, виходжу. Питаю: «Що сталося?» Хірург до мене: «Сестро Симеоно, не знаємо, що з ним робити. Зараз зв’яжемо». – «Ні-ні, не робіть цього!» А він весь у крові, зіскочив із каталки, кров з нього тече. Хоча йому там, знаєте, якось замотали. І видно, що проблема. Ви знаєте, що мозок узагалі не болить? Там немає нервових закінчень, тому він не реагує на травми. Я підійшла до нього: «Я така-то й така. Знаєш, я ніколи не допущу, щоб тебе забили. Ти мені віриш?» Він такий дивиться на мене: «Вам вірю, їм – ні. Скажіть, хай вони відійдуть». Кажу: «Відійдіть, будь ласка». І до нього: «Тобі треба допомогти. Повір, я тебе не залишу ніколи». Це був чоловічок із Житомирської області. «Діти в тебе є?» – «Є діти». «Ну, – кажу, – тим більше. Ти вже мій, і то надовго. Але тебе треба роздягнути. Тобі зараз мають зробити укол. Можу я це зробити? Я сама тобі зроблю». – «Ви можете. Вони – ні». Все, я його роздягаю. Всі лікарі стоять, чекають: «Скоріше!» Кажу: «Встигнемо. Як відключиться – добре, а як не відключиться – встигнемо». Я його саджаю на каталку, вже в лікарняному одноразовому строї, догола його розібрала. Думаю, вже потім його помиють там, де треба. Саджаю на каталку і кажу: «Зараз тобі дадуть укол. Тобі мусять його дати. Ти заснеш. І повір: я перша побачу твої очі. Можна тобі укол давати?» – «Можна». Його колють, присипляють… Усе. Повезли. Хірурги зробили йому операцію. І я сказала правду – в реанімації була першою коло нього. Загалом багато є різних випадків. І ти до кожного мусиш знайти окремий підхід. До кожного.

Скажіть, будь ласка, от ми з вами сьогодні познайомилися і це дещо зруйнувало стереотипи про монашок – ви дуже жартівлива така, мабуть, стресостійка.

Sister Simeone: Я вчуся.

Як, взагалі, хворі сприймають те, що ви така оптимістична і позитивна?

Sister Simeone: Знаєте, коли я заходжу в палати, бійці кажуть: «Сестро, ви жива. Бо ми звикли…» Ну, вони переважно зі Східної України, і в них є стереотип, що монахиня завжди ходить із якоюсь коробочкою і збирає пожертви. У кирзових чоботях чи ще чомусь подібному. А тут ти приходиш – і кирзових чобіт на тобі немає, і миєшся, і пахнеш добре. А ще й можеш заговорити по-різному. Я пояснюю їм: «Розумієте, монах – це один для одного Бога, а Бог є – любов. І ти завжди з ким пристаєш, тим і стаєш». Тому я думаю… Хоча у Святому Письмі ніде не сказано, що Ісус сміявся, лише написано, що він плакав, коли воскрешав Лазаря... Але чомусь моє серце говорить, що він як людина сміявся. Можливо, це не записали. І те, як я поводжуся з хворими, є, певно, елементом сміхотерапії. Так ти розположуєш людину до себе. Адже без місточка довіри нічого не вийде. Ще розкажу про такий випадок. Привезли вночі хлопця. Йому 21 рік. Був бій під Широкіним. І йому сильно посікло ногу. Хірурги за допомогою апарату Ілізарова дуже добре склали її. Зранку заходжу до нього. Звісно, нога болить. Він сидить ніякий. Я привіталася. Хлопці вже хто чай запропонував, а з ким і обнялися – з тими, яких довше знала. А він сидить і дивиться. Чую, телефон дзвонить. Бачу – мама. Не бере трубки. Я поки говорила з хлопцями, якийсь час пройшов. Думаю, як до нього підійти. Знаєте, він тільки вночі потрапив до нас – «свіжий». І ще так дивиться на мене… Тут знову телефон. Хто дзвонить? Кохана. Не бере трубки. Я кажу: «Слухай, ти, чудо Боже. Ти чого трубки не береш?» А він каже: «У мене життя закінчилося». Та що ти кажеш?! Підходжу до нього, знайомлюся: «Як звати?» Він розповідає. І тоді знову дзвонить мама. Кажу: «Будь ласка, візьміть трубку. Скажіть мамі, що ви живий і все нормально. Багато не говоріть, тільки скажіть, що все добре». – «Ні, не можу». Знову мама дзвонить. Я до того так легко говорила, а тут хапаю його за барки і вперше у своєму житті так зматюкала… Я навіть не знала, що в мене є такі слова в лексиконі. А телефон знову дзвонить. І я кажу: «Підняв трубку, вже». І він бере і каже: «Мамо, в мене все добре. Я задзвоню вам пізніше». І натиснув відбій. У нас такий мовчок. Десять чоловіків у палаті. Всі завмерли. І тут він мене питає: «А ви точно монахиня?» (Сміється) Так що був такий випадок. Він у нас пролежав десь місяць. А я потім навіть сповідалася – через те, що матюкалася. Але думаю, що це було на благо. Деколи з людиною треба говорити її мовою. Кожен чує ту мову, до якої він звик. І можливо, за останній час він інших слів і не чув.

With patients, 2016

With patients, 2016

Photo from Sister Simeone's personal archive

Choosing to Become a Nun

Я хотіла ще з самого початку запитати вас про те, як поставилися ваші рідні до вашого вибору, і те, що ви пішли потім в армію?

Sister Simeone: Ну, вам так скажу. Я вирішила стати монахинею, коли мені було вісімнадцять. І мої рідні до цього вибору поставилися спершу вороже. Хоча вони християни. Але то все так дуже гарно, коли не стосується твоєї сім’ї: «Он пішла монахиня. Як то файно. Добре їсть, добре спить, ніщо її не турбує…» А насправді, коли я прийняла таке рішення, моя родина на рік від мене відвернулася. Навіть коли мама проходила повз, вона мене ніби не помічала. Мені було дуже боляче… Тоді ми молилися всією спільнотою, щоби якось їх Бог урозумив, дав правильне розуміння мого вибору... Єдиний, хто підтримав мій вибір, був батько. Нас було в сім’ї п’ятеро, всі дівчата, я – четверта. І вже ніби був мій час виходити заміж. Ну, знаєте, кожна так по черзі виходить… А тут я заявляю, що виходжу заміж, тільки не в такий спосіб, як вони собі гадали. І тоді тато сказав: «Дитино, я нікому пари не вибирав і тобі не буду». Я відчула, що він ніби підтримує мене, хоч йому не було легко прийняти мій вибір. А всі інші спротивилися категорично. Минув рік. Це було складно. Але потім, коли вони приїхали до монастиря, коли подивилися, як там усе насправді: що там мене не катують, нічого такого зі мною не роблять, то вже якось прийняли. Я тепер розумію тих молодих людей (18–20 років), які приходять з війни. Тому що мені у 18 років щось говорити – це була марна справа. Я знала все, абсолютно все. Це вже з віком приходить розуміння, що ти насправді нічого не знала, тільки прийняла поклик і пішла дорогою віри у великій Божій любові. Йшов час. Як би не було важко, я не забуваю свою «першу любов» Божого дотику і Божої присутності. Пам’ять Божої присутності – любові, по сьогодні дає мені сили витривати у вірності при всіх нелегких обставинах життя. Тому що із дотиком Господь дає тобі завдаток любові… Знаєте, це так, як хлопець із дівчиною. Спочатку знайомство, потім «ходіння по муках» – у кіно, по парках, – і кишені стають худішими… Зрештою ти одружуєшся. А вже коли одружився, думаєш: «Боже! Із ким я зв’язалася-зв’язався?» Ну, таке буває. Так само і з чернецтвом. Коли Бог дає тобі завдаток любові, і ти в цій любові перебуваєш, то нічого не бачиш негативного, як то кажуть, «ти в раю», «п’яний від любові», розум спить. Бо любов не бачить нічого поганого. Аж потім, пізніше, Він каже: «Добре, ти вже насолодилася цим, тепер маєш вибудовувати цю любов і боротися за неї». І вона (ця любов) вибудовується і виборюється як у чернецтві, так і в подружжі. Бо якщо ти не будеш кожного дня докладати максимум зусиль задля цієї любові – вона розвіється. І ти тоді скажеш: «Що це за життя? Як я з тією людиною живу? Тільки мучуся». Але коли ти як дар приймеш своє покликання – чи до подружжя, чи до чернецтва, – тоді кожен день стає цікавим, неповторним. Так само зараз і в госпіталі. Знаєте, одне й те саме місце, одні й ті самі, як то кажуть, стіни. Буває так, що я навіть не виходжу на вулицю, тому що у мене є п’ять-шість консультацій. І це по дві години бесіди. То, знаєте, я вже думаю, коли би я закрилася, щоб видишалася. Тому що по-іншому вже не можеш. І ти живеш, як на вокзалі, тому що з коридору всьо чути. Ну, різне. Я деколи чую в телефоні що вони говорять. І тоді, якщо треба, вклинююся, а якщо – ні, то – ні. Чесно, це дуже складно. Але, як кажуть: двоє дивляться на одну і ту самі річ і бачать її по-різному. Я стараюся бачити позитив у всьому цьому. І коли кожен приходить до мене, я приймаю його як дар, тому що кожна людина є оригінальна особистість, вона є неповторна. Долі неповторні. Навіть перебування в отих діях неповторні. Кожен поведеться по-різному. І коли ти принаймні зумієш до його свідомості... Тому що я нічого не можу за нього зробити, і моє основне завдання в чому? Навчити людину, як із цим жити, щоб людина мала свідомість для подальшого ходу. Не зупинитися отут, а мати подальший хід. І це часто буває дуже складно. Щоб ти не вліз в його мозги, ні. Але допоміг побачити з іншого кута ту саму ситуацію. І тоді людина оживає, каже: «Боже! Так всьо гарно». Отак.

Я ще хотіла уточнити. Тобто з рідними зараз уже стосунки налагодилися?

Sister Simeone: Зараз стосунки з рідними дуже гарні, все нормально. Мої батьки зараз пишаються мною, і мама також. Тато в мене дуже побожна людина. Мама – не так побожна. Батьки живуть у селі в Івано-Франківській області. І там є таке радіо «Дзвони», де о восьмій годині вечора транслюють серію молитов: молебень, вервиця, літургія. Поки тато ввечері не помолиться, спати не піде. Він усе вимикає, сидить біля радіо і молиться. І знаєте, це моя така опора. Коли мені важко, я кажу йому: «Тату, помоліться за мене». Я не розказую йому свої проблеми, просто прошу: «Помоліться за мене». Я навчила їх усіх, і вони мене благословляють по телефону. І мама, і тато. Це вже так багато років. І я відчуваю, що батьківське благословення – дуже велика сила. І я зрозуміла одну таку важливу річ. Ми дуже часто шукаємо десь у когось помочі. А нам та поміч не прийде, доки ми не сядемо, доки не стулимо свої вуста, не побудемо у тиші, не схилимо коліна, не звернемо очі до неба. Бо Бог, знаєте, каже: «Слухай, не ходи вже і не рознось свої «яйця», свої біди, по всьому світу, а звернися до мене. Бо коли ти зі своїми проблемами йдеш через людину, воно виходить як зіпсований телефон. Знаєте, це чудесно, коли є людина, з якою ти можеш поговорити. Але жоден священик не зрозуміє твою гризоту до кінця. Чому? Тому що він не ходить у твоїх капцях. Як і жодна сестра. Вона може просто вислухати, бути поруч з молитвою (в кращому випадку), але за тебе ніхто нічого не зробить. От у нас жінки служать в армії. І дуже багато буває сексуального насилля. Я за п’ять років таких історій вже наслухалася, що, знаєте, як то кажуть «світ не видів, історія не писала». І то легко сказати, що є заповіді, певні закони. А от жінка, її зґвалтували. Вона завагітніла. Вона не хоче тої дитини. І як ти їй скажеш зараз: «Слухай, давай…» Ну, що сказати? Звичайно, я ніколи не скажу: «Йди і роби аборт». І взагалі це не вихід. Але вона наразі в тому стані, що саме це хоче зробити. І от я собі ставлю питання: «А як би я повелася?» То легко сказати так. Але людина мусить розставити приорітети. Добре, ти зараз це зробиш. Як ти бачиш дальше життя? Або не зробиш. Як ти бачиш це? Добре, ти по-людські так зреагувала. А як потім? Тому що день пройшов – назад не вернешся. Що потім буде? Тобто, ви розумієте, тут дуже такі специфічні є моменти, з якими стикаєшся. Отак.

Ви перша жінка-капелан. А чи є вже зараз інші?

Sister Simeone: Так. Уже зараз є. У нас у департаменті є також ще одна, сестра Василія. Тільки вона працює тут, по військових частинах. Вона приходить, дає їм певні лекції катехітичні. Ну, такі пізнавальні, скажімо. Поки що я знаю сестру Василію. Більше не знаю нікого, бо, чесно кажучи, це є дуже нелегка справа. І я розумію, чому нелегка. Навіть, щоб до монашества піти. Дивіться, монашество – це є така... Тобто ти зрікаєшся чогось такого найціннішого. Ми складаємо обіти. Три обіти ми складаємо в монастирі. Перший – це є обіт послуху, тобто зречення своєї волі. Другий обіт – обіт чистоти. Я зрікаюся того, що є найціннішого – дару материнства. Все, заради чого люди живуть – щоб щось залишити по собі. Я зрікаюся дару материнства не тому, що я хвора, а тому, що свідомо і добровільно плачу цю ціну, щоб бути ближче до Бога. Як я кажу: до Президента прямо не попадеш, мусиш десь когось знати у президентській адміністрації. Ну, от так, але треба заплатити ціну якусь. І третє, що ми складаємо, – це є обіт убогості. Я нічого для себе не маю. Я нічого не маю, но я все посідаю. Мій тато каже: «Дитино, ти в мене гола, боса, но в вінку». – «Так, кажу, тату». Скільки треба – це метр дошки, землі трошки – і все, на тому вистачить (сміється). Але Господь подбає. Жоден праведний (це означає той, який живе у правді, живе у заповідях, який любить Бога і все приймає з його руки) ніколи не загинув з голоду під плотом. Бог завжди посилає через когось, щоб дати те, що найнеобхідніше. А якщо ти будеш, як то кажуть в лапках «чемний», то він тобі по-іншому (бо в нього багато різних благодатей) дасть. І от у монастирі, коли ти складаєш ці обіти… Знаєте, все одно ти є людина, ти все одно влюбляєшся, все одно ти когось бачиш. Як то кажуть, емпатія, вона є. Мені вже було поза 40 років, коли я прийшла до госпіталя на це служіння, і я дивлюся на них, знаєте, з іншим кутом. Тому що я вже, як то кажуть, трошки виборола оцю свою чистоту. Я не говорю, що вже. Бо поки ти живий, ніколи не будь певний. Але я дивлюся на них – я знаю чітко, чия я є власність, кому я належу. Коли вони дивляться на обручку моєї схими (тобто це вічних обітів), вони кажуть: «О, ви така би гарна була жінка», то я відповідаю: «То дуже гарно, я вам скажу, я дуже симпатична. Ви ще мене просто не бачили у всій красі. Але, – кажу, – знаєте, я вже занята. В мене вже є той, хто мене любить постійно. І я не можу бути невірна». І так якось помаленьку, потихеньку, потихеньку. Можливо, на таке от служіння не кожен дозрів чи, як сказати, виборовся. І я так само, як жива людина, буває дивишся на людину: такий симпатичний чоловічок, і мудрий, причому. А потом дивишся і кажеш: «Боже! Та якщо ти таку людину, яка сьогодні цвіте, а завтра, як не помиється – буде смердіти, створив на свій образ і свою подобу, який маєш бути ти?» Це не є маніпуляція, що ти собі маніпулюєш своєю свідомістю. Це є просто чітке розуміння вірності.

Зрозуміло. А скажіть, сестро, чи, може ви знаєте, військового капеланства монахинь з інших церков в Україні?

Sister Simeone: Казали мені, що десь у Німеччині (це коли ми мали з’їзд капеланів) є сестри також. Но я їх особисто не знаю. Я, знаєте, як то кажуть, пильную свій город, щоб там бур’яни не заростали. Є там, що протестанти пробують займатися цим. Але це як на волонтерстві. Там якась жінка має вільний час і їздить. Десь я таке чула, десь читала таку статтю. Но я не можу про неї сказати нічого. Коли я приїжджаю, військові всі дивуються: «А що тут монашка робить?» Ну, тепер як би уже нормально. А перші рази, то вони не знали: «У нас тут що, моління якесь буде?» Кажу: «Будем пробувати всьо робити». Отак. І так потихеньку, помаленьку.

War Controversies

Sister Simeone: Але, знаєте, що я хочу сказати вам. У війні, з усією її деструкцією, яка спостерігається і в тилу, і на передку, я розгледіла певний позитив. Чесно, я його так довго шукала. Думала, що ж у ній можна знайти? Але я побачила в ній дуже великий позитив. Я побачила, що війна кожній людині – чи вона перебуває там, чи тут – дає шанс стати набагато кращою, ніж вона була до війни. По суті, ти здійснюєш переоцінку цінностей і можеш зробити вибір: або стати людиною мудрості й зрілості (тобто показати себе з ліпшого боку, взяти на себе відповідальність і діяти), або ж стати на бік розладу («Всьо, катастрофа, нічого доброго не буде, всі такі-то, влада така-то...» – тобто всі погані, крім мене). І от війна дає цей шанс. Я навіть і хлопцям кажу: «Як за Євангелієм, якщо ти колись крав – більше не кради, коли блудив – більше не блуди. Цінуй те, що маєш, цінуй сім’ю». Бо все добре, доки воно є. Пам’ятаєте ж притчу про блудного сина: поки гроші є, то ти потрібний, а як грошей нема – хто з тобою залишається? Мама тебе прийме в будь-якому випадку: чи живого, чи мертвого – на руки мами ти потрапиш. У кращому разі – дружина. Якщо ти зумів побудувати стосунки на довірі, а не на якихось інших (нестабільних) речах. Бо людина немічна: сьогодні може все, завтра – нічого.

Сестро, чи звертаються до вас, чи допомагаєте ви лікарям, які там працюють?

Sister Simeone: Однозначно. Медичний персонал – це особовий склад госпіталю. Кожного місяця я проводжу з ними бесіди, зустрічі. Вони спрямовані на профілактику, як я це називаю, «здорового і гігієнічного способу життя» – на рівні духу і психіки, а також тіла. Гігієну ми маємо підтримувати всюди. В обідню перерву я ходжу по всіх відділеннях. Мене вже там усі знають. І я так зрозуміла, пильнують: знають, чи є я, чи нема, куди пішла. Вони всі з однієї місцевості, одні одних знають. А то вже чисто людський елемент: дай тільки людині поговорити. І мене тішить, що чи їм добре, чи зле – вони найперше приходять до мене. Вони знають, що від мене воно нікуди не піде. Я ніколи нікому того не скажу. Навпаки, ми обговорюємо з ними плани, і я намагаюся все зробити, що від мене залежить, аби людині допомогти. А звісно, в кожній сім’ї є труднощі. І якось із Божою поміччю я зуміла вибудувати такий місточок довіри. Щоб ви зрозуміли, там дуже сильні сепаратистські настрої. Навіть серед тих, хто працює у госпіталі. Це здається неможливим. Але так є. А чому? Тому що там реально половина росіян – вони були дружинами військових, які після розпаду Союзу залишилися тут. І як би ти вовка не годував, він завжди дивиться в ліс. Тому в нас іде, як то кажуть, генетична війна. У нас за останніх чотири місяці чотири рази український прапор знімали з госпіталя. Останній раз видерли взагалі «з корінням». І це відбивається і на лікарях, і на медсестрах. Так що, чесно кажучи, багато хто хотів би, щоб мене тут не було. Бо ж вони бунтують і щодо мови. Вони щодо всього бунтують. Але попри все це, коли біда, вони знають, куди можна прийти.

" …Each man had his own story. His own path of love for God. And my story is also unique."

Все це добре. Я розумію, що вам (от з вашої розповіді) дуже багато фронтів потрібно закривати: і в психологічному плані, і в духовному, і от навіть в цьому патріотичному відстоюванні українськості і хоча б українського такого символізму. Як ви собі даєте раду, як ви собі допомагаєте, окрім молитви?

Sister Simeone: Знаєте, я вам скажу так. У мене буда одна історія в монастирі. У монастирі є свій рівень росту. От в армії спочатку є «строчка», а потім контракт. Так само і в монастирі. По суті, монастир – це військо. Але, я вам скажу, набагато крутіше, ніж звичайна армія, бо там усе чіткіше і мудріше. І в нас у монастирі у перших два роки ти проходиш новіціат. У перший рік повністю обриваєш усі зв’язки з мирським життям, ні з ким із рідних не спілкуєшся, у тебе навіть телефона немає. Принаймні так було тоді, коли в мене був новіціат. Коли приходили листи, то вони проходили цензуру, через настоятельку, яка нами опікувалася, яка нас виховувала. І нас учили всього, починаючи з елементарного: як мити посуд, підлогу, як прати. Тому що кожна людина приходить зі своїми навичками. Ми маємо вміти поводитися і з «вершками суспільства», і з найупослідженішими бомжами. Цього всього в монастирі вчать. Ми кожного дня читали життя святих. А я була така дівчина, безрамочна. Ну, мене тяжко дуже запхати в якісь рамки, бо завжди «то нога звисає, то рука стирчить, то голова там десь вилазить». Ну, не можна мене в рамки запхати і все. А не прийняти мене також не могли, бо бачили, що я можу стати монахинею. І все мені говорила моя настоятелька: «Ти подивися на святу Тереню від Дитятка Ісуса». Це така свята кармелітка, монахиня Римо-католицької церкви, яка у 25 років померла від туберкульозу легень. Вона написала книжку про своє життя «Історія однієї душі». До монастиря вона прийшла у дуже ранньому віці. Її батько пізніше психічно захворів, а мама перед тим померла від раку. І їх п’ятеро було дівчат (так само, як і в моїй сім’ї), і вони всі порозходилися по монастирях. Вона була така дуже покірлива, мало що говорила про свої справи. І настоятелька все мені казала: «Подивися на неї. Приклад…». Вона мені й альбом дала зі світлинами з її життя. А за часів підпілля було непросто дістати ті фотокартки. Коли вона мені дала той альбом, я його викинула і сказала: «Все, другої Терені від Дитятка Ісуса не буде. Вона була єдина». Ну, не буде з мене другої Терені від Дитятка Ісуса. Не буде. Я є оригінал на вічність. І я собі сама мушу з Богом пройти цей шлях. Ці всі історії з життя святих описані для чого? Щоби ми побачили Божу благодать, яка діяла у тій конкретній особі. Адже кожна людина мала свою історію. Свою дорогу любові до Бога. І моя історія теж є неповторною. І коли я це усвідомила… Дуже багато вагань було у мене в госпіталі. Я спершу телефонувала до своїх колег, питалася… Коли в мене була перша смерть у госпіталі… Це був Юра, 32 роки. Я йому закриваю очі, читаю молитву на відхід душі від тіла… І дзвонить телефондружина. Начальник відділення хірургії дає мені телефон і каже: «Сестро, скажіть щось». Ви знаєте, це було дуже важко мені. Я кажу: «Він відійшов». Вона питає: «Куди відійшов?» Я говорю, хто я є. Вона вимикає телефон. Потім знову дзвонить. Я кажу: «Він помер». – «Як помер? Ми щойно з ним говорили, 15 хвилин тому». Для мене це було дуже боляче. Я заходила до себе в кімнату, сиділа й плакала. І казала: «Все, я йду геть. Більше не витримаю». Коли мені було так дуже зле, я задзвонила до одного єпископа і кажу йому: «Мені так зле, що я не можу спинитися. Я не витримую». Тобто у мене емоції зашкалювали так… ого-го. І він мені каже: «Ну, тоді їдьте додому». Такої відповіді я не очікувала. Я чомусь думала, що, може, він мені скаже: «Та потерпіть там трохи». А він сказав: «Їдьте додому, раз не можете. Ви не зобов’язані там бути». І ви знаєте, я йому така вдячна за ці слова! Тому що вони тоді мене поставили на місце – на раз-два, як то кажуть. Я тоді усвідомила: «Ніхто тебе не зрозуміє – один Господь». І я тоді взяла ікону, притулила її до себе – і виговорила все, що хотіла сказати, і попросила помочі. Обтерла сльози і пішла. Так я навчилася давати собі раду. І зараз коли я заходжу до себе в кімнату, зачиняю двері, мені відкривається небо Його присутності. Я і Він, і всі святі зі мною. Буття в такому товаристві мене відновлює і наповнює… Я навчилася дякувати Богові, за всіх і все…

Дякую, сестро, і вам за цю розповідь дуже таку емоційну.

Top of page

Notes

1 The Ukrainian Greek Catholic Church was banned by the Soviets in 1946 and operated underground until 1989.

2 Sergey Kulchitsky (1963-2014) was a Ukrainian major general and head of the Combat Training Department of the Main Directorate of the National Guard of Ukraine who posthumously received the title of Hero of Ukraine. On May 29, 2014, after unloading supplies and rotating personnel, Maj. Gen. Kulchitsky was returning in a helicopter from the strategic area of Karachun Mountain (near Slavyansk) when his helicopter was shot down by members of the illegal armed formations of the Donetsk People’s Republic. The helicopter crashed, killing Maj. Gen. Kulchitsky and 12 Ukrainian servicemen. Maj. Gen. Kulchitsky was the first Ukrainian general to be killed in action during the war in Donbas.

3 Pobeda is a village in Luhansk Oblast near the border line with the self-proclaimed Luhansk People’s Republic.

4 Hare Krishna refers to the followers of the International Society for Krishna Consciousness.

Top of page

List of illustrations

Title Self-talk: "You can handle the challenge. Your soul is ready." (2015)
Credits Photo from Sister Simeone's personal archive
URL http://journals.openedition.org/pipss/docannexe/image/5952/img-1.jpg
File image/jpeg, 120k
Title During a recreational activity with medical staff, 2014
Credits Photo from Sister Simeone's personal archive
URL http://journals.openedition.org/pipss/docannexe/image/5952/img-2.jpg
File image/jpeg, 334k
Title With patients, 2016
Credits Photo from Sister Simeone's personal archive
URL http://journals.openedition.org/pipss/docannexe/image/5952/img-3.jpg
File image/jpeg, 644k
Top of page

References

Electronic reference

Tetyana Privalko, Interview with Military Chaplain Sister Simeone, Conducted in Kyiv, Ukraine, 8 November 2018 (UKR)The Journal of Power Institutions in Post-Soviet Societies [Online], Issue 22 | 2021, Online since 27 January 2021, connection on 18 June 2025. URL: http://journals.openedition.org/pipss/5952; DOI: https://doi.org/10.4000/pipss.5952

Top of page

About the author

Tetyana Privalko

Ukrainian Institute of National Memory

By this author

Top of page

Copyright

CC-BY-NC-ND-4.0

The text only may be used under licence CC BY-NC-ND 4.0. All other elements (illustrations, imported files) are “All rights reserved”, unless otherwise stated.

Top of page
Search OpenEdition Search

You will be redirected to OpenEdition Search