Skip to navigation – Site map

HomeThe Journal of Power Institutions...Issue 22Oral History: The Russo-Ukrainian...Interview with Military Chaplain ...

Oral History: The Russo-Ukrainian War Through the Eyes of Ukrainian Military Chaplains - Conversations (10)

Interview with Military Chaplain Andriy Gul, Conducted in Kyiv, Ukraine, 5 November 2018 (UKR)

Tetyana Kovtunovich

Abstract

Andriy Gul was born in 1990 in Kuropatniki, a village in the Ternopil region. Gul graduated from the Kyiv Orthodox Theological Academy and was ordained a priest in 2015. After his ordination, Gul was sent to the Church of St. Nicholas in Kyiv as a full-time priest and later joined volunteers at the front following the beginning of the conflict in eastern of Ukraine. Since 2018 Gul has been chaplain of the Hetman Bohdan Khmelnytsky Independent Presidential Regiment.

Top of page

Editor’s notes

This interview was conducted in association with the Oral History of the ATO (Anti-Terrorist Operation) project, which began in 2015 and aims to collect and publish oral testimonies of participants and eyewitnesses of the Russian-Ukrainian War.

Full text

About Me

A. Gul: Звати мене Гуль Андрій Васильович. Я народився в Тернопільській області, Бережанському районі, в селі Куропатники. Народився я 14 червня 1990 року в сім’ї священика. Закінчив Бережанську державну гімназію. І так як з самого початку я був учасником церковного життя, так як допомагав батькові, тому і, можливо, його служіння церковне якраз і посприяло тому, що у 2007 році я вступив у Київську православну богословську академію – вищий духовний заклад, який є єдиним духовним закладом в Україні, що має державну акредитацію. Тобто ті, які закінчують цей навчальний заклад духовний, мають можливість реалізовувати себе не тільки в церковному житті, але і мають можливість бути вчителями, викладачами – те, що стосується релігієзнавства, християнської етики. Під час навчання в академії я співав у церковному хорі у Свято-Михайлівському золотоверхому монастирі. Був старостою групи. Закінчив бакалаврат, магістратуру і аспірантуру. Після завершення навчання я одружився, рукоположився в перший ступінь священства – диякони – в 2015 році, на свій день народження. 14 червня мене рукоположили на диякона в Михайлівському соборі, де я 8 років присвятив свого життя в сані диякона. Потім у Володимирському кафедральному соборі Святійшим Патріархом Філаретом мене було рукоположено у сан пресвітера (священика). І після навчання, після практики, яку я проходив у Володимирському соборі, Святійший Патріарх Філарет направив мене штатним священиком у храм Святого Миколая на Татарці в місті Києві, де я почав нести своє священиче служіння. А потім, через кілька місяців свого служіння, з початком подій на сході України я вирішив піти на фронт разом із хлопцями, для того щоби їх підтримати. Тому що були ті люди, парафіяни нашого храму, чоловіки, які добровільно пішли захищати нашу державу. Тому я пішов разом із своєю паствою, теж підтримувати їх в оцій боротьбі за незалежність нашої держави.

А ви пішли як хто туди?

A. Gul: Я пішов як священик, як волонтер. Тому що інститут капеланства ще не був створений. Тому всі священики, які ішли туди, йшли на добровільних засадах як волонтери.

Я був учасником подій Революції Гідності.

The Maidan

Трішечки можете розповісти.

A. Gul: Я вчився останній рік в аспірантурі і теж був у числі тих, хто підтримував європейський вибір, курс нашої держави, тому приймав участь в акціях, у тому, що ми повідомляли керівництво нашої держави із майдану Незалежності про наш вибір, прагнення. Я теж підтримував людей в їхньому європейському векторі. Допомагав пораненим. Тому що наш гуртожиток знаходився на території Михайлівського монастиря. Це, по суті, епіцентр подій цих. Тому і в нас проводились чергування, особливо в нічний час ми чергували, дивились за порядком. Тому що могли бути різні провокації. У нас був графік, там було поділено чергування. Особливо, старші курси – ми дивилися, щоб ніхто нічого не заніс забороненого на територію монастиря, розставляли людей. Тому що в храмі, в самому Михайлівському соборі, люди ночували. В храмі Іоана Богослова – академічний храм, храм семінаристів, трішки менший храм, який знаходиться на території – там був організований госпіталь, де надавалася перша медична допомога, навіть проводилися такі втручання, можна сказати, хірургічні. Тому що були люди різних ступенів поранення. І була така ситуація, що не довіряли медичним закладам. Тому що були випадки, коли і правоохоронні органи втручалися, вони забирали людей прямо з цих медичних закладів. Тому для безпеки люди не хотіли, щоб їм надавали там медичну допомогу. Ну, і, звичайно, молитвами кожного дня долучалися і студенти, і ченці. Розуміли, що багато чого залежить від того, як люди про це голосно будуть заявляти. Але, звичайно, ми розуміємо, що багато що залежить від Бога. Тому ось така моя участь. Можливо, трішки маленька, але все рівно участь. Коли ж постало питання про допомогу нашим хлопцям на фронті, звичайно, я не роздумував. Тому що це бажання бути з народом, допомагати з народом, воно посилилося ще під час подій на Майдані. Ну, і, звичайно, багато що залежить від виховання. Моя сім’я виховувала мене в любові до Бога і в любові до своєї Батьківщини, особливо підтримувались ці традиції українські. І воно, звичайно, як цеглинка за цеглинкою вибудовує оцю національну ідентичність людини, любові до свого українського народу, до своїх традицій. І я думаю, що це все в сукупності визначило, все це об’єднало моє прагнення піти разом із хлопцями допомагати їм на Сході, саме молитвою, підтримкою. І все це для нас було новим.

Becoming a Military Chaplain

В нас країна миролюбива. І тому, в принципі, брати в руки зброю навіть і для захисту, для багатьох людей важко було. Тому їм необхідна була підтримка. Коли вони бачать священика (вони самі про це говорили), то є якийсь душевний спокій. Вони виглядують, є священик – ага, значить, добре. Це давало їм упевненість, що якщо є священик – значить, є Божа підтримка, Божа допомога.

Що вони на правильному боці.

A. Gul: Так.

Скажіть, а ви вже адресно їхали, вас запросили кудись чи ви вибирали, куди вам потрапити? Мається на увазі, там на фронті.

A. Gul: Коли почалася війна, Святійший Патріарх Філарет зібрав усе київське духовенство і сказав, що вже тривають бойові дії, воїни потребують підтримки. І він сказав: той, хто буде мати бажання, буде здійснювати душпастирську опіку серед військовослужбовців, які перебувають у зоні проведення бойових дій. Він сказав, щоб це все було добровільно. Нікого силою заставляти не буде, адже ніякої користі це не принесе. Священик має бути сам переконаний в тому, що він правильно робить, це йому подобається. Він має бути взірцем, найперше, стійкості. Він має вселяти віру, довіру, впевненість. І тому туди має йти той, хто воїн у душі. Тому добровільно священики ішли в батальйони, в бригади. Спочатку – на волонтерських засадах. Адже тільки в 2017 році був прийнятий Закон «Про капеланство». Звичайно, нашою церквою було організовано те, щоби було якесь певне навчання – перед тим, як попадати в самий епіцентр бойових дій. Тому що священики всі практично перебували на самих нульових позиціях, і багато хто не мав досвіду строкової служби. Тому важливо було організувати певні навчання, щоби люди могли мати можливість надати хоча би першу медичну допомогу. Тому що священик не має права брати в руки зброю. Але його зброя – це молитва. І, звичайно, якщо є якісь поранення, він має допомогти своєму ближньому. Отаким чином він може допомогти. Тому в нас був створений (він і спочатку діяв, але набув інших якостей) відділ Синодального управління військового духовенства. Були організовані ротації священиків. Практично кожного місяця відправлялися 50–60 священиків. Це була місячна ротація. Священик місяць перебував з воїнами. В принципі, священиків можна поділити на три категорії: той, хто просто як волонтер приїхав, допоміг; той, хто приїхав тільки, наприклад, на тиждень – привіз допомогу, поспілкувався з хлопцями кілька днів і поїхав; і той, хто місяць перебуває, він вже веде таку більш глибшу душпастирську роботу. Ми розуміємо, що хоча би тиждень потрібен на адаптацію. Щоб і організувати своє служіння, необхідні певні умови. Якусь молитовну кімнату, навіть у тому самому бліндажі, але потрібно організувати. Щоб забезпечити військовослужбовців, воїнів усім необхідним для їхнього духовного життя. Те, що стосується участі в таїнствах, літургії, сповіді, причастя. Особливо – сповіді. Найчастіше це відбувалося. Тому що важко на душі, ти відриваєшся від сім’ї. А особливо – перші ротації, коли хлопці перебували більше року.

At Svetlodar Arc, 2017

At Svetlodar Arc, 2017

Photo from personal archive of A. Gul.

Living Conditions on the Front Line

A. Gul: Спілкуючись з хлопцями, я дізнався, що для них найгірше – це були навіть не самі бої, а от ті побутові умови. Тому що якщо ти не маєш можливості відпочити, коли ти весь час напружений, і в тебе є якийсь певний відрізок часу, коли ти можеш відновити свої сили, а тих умов просто немає. Тоді людина не відновлюється, тоді виникає агресія, гнів. Це те, що найбільше хвилювало. Це те, про що я дізнавався, коли спілкувався з різними батальйонами, бригадами на різних позиціях. І практично всі мені про це говорили. Я їх запитував: «Що є для вас саме найважче?» Вони кажуть: це не те, що потрібно брати в руки зброю і захищати, вступати в бій. Хоча це теж (особливо – перші дні) важко. Але, кажуть, найважче, це коли немає звичайних умов, на які ти не звертаєш уваги тут, у мирському житті. Ти звик, що в тебе є вода, ти можеш поспати, тобі ніхто не буде заважати. Ці гризуни, їх там було… Я їх перший раз побачив, коли у вересні, жовтні, попав у місце, на кінці села, ми були практично в полі. І ці гризуни, їх просто там було сотнями. Я першу ніч як ночував, узяв молитовники, які привіз хлопцям, щоб їх зберегти, поставив собі на груди і з ними спав. І ці гризуни, видно, коли я спав, все таки по кутах погризли молитовник. Тому що їх дуже багато. У хлопців було по двоє котів, і все одно вони вже не звертали на них увагу. Ну, їх дуже багато. Особливо коли йшли холоди, вони збігалися.

Це де територіально?

A. Gul: Це Троїцьке, Попасна, Артемівськ (зараз Бахмут). Це була 30-та бригада, під Горлівкою.

І ви були прямо в бліндажах?

Andriy Gul: Так, у бліндажах. Бували різні позиції. Наприклад, якщо підрозділи знаходилися біля населеного пункту, тоді займалися позиції в будинках, які залишені чи частково зруйновані. І там більш-менш можна було налагодити побутові умови. Але якщо ти знаходився серед чистого поля – звичайно, тоді починаєш розуміти, бачити ситуацію. І ти починаєш задумуватися: ага, дійсно, оце ти привик до таких умов, ти навіть не звертаєш на них увагу. А от приїхав туди і вже розумієш, наскільки воно тобі завдає труднощів, а тим більше – для воїнів, коли в них постійна зміна, коли вони чергують день і ніч. Наприклад, я як священик поки день – спілкуюся з хлопцями. Хто має можливість приходити для участі в таїнствах, якась молитва особиста чи сповідь. А так, потрібно було підходити на позиції до хлопців. Тому що їх зібрати – не збереш. Бо кожен стоїть на своєму посту. А той, хто не стоїть – той відпочиває. Тому що служба йде 24 години на добу.

"...I understood that our service was important."

У перший день мого перебування так і було. Мене привезли, заступили нові хлопці і там була така невеличка посадка: кущі, дерева, кінець села цього (Троїцьке). І зайшла диверсійно-розвідувальна група. Наші хлопці, які тільки заступили, здійснювали тренування. Вони там позаду злазили, вилазили на машину, заряджали автомат, ці всі дії, які вони роблять. І коли вони туди під’їхали, ця група розвідувальна диверсійна подумала, що це, можливо, за ними. І вони почали стріляти. Вони, очевидно, очікували вечора, ночі, щоб до нас зайти і вночі знешкодити ту роту, в якій я перебував. І, дякуючи Богові, що наші хлопці якраз туди поїхали. Зав’язався бій. Один був поранений. Так що це в перший мій день така ситуація.

Але страшно було?

A. Gul: Так, звичайно, страшно. І також для мене важко було. Тому що коли я приїхав, у самого старшого військовослужбовця, якому майже було під 60 (він був такий основний на кухні, його поставили відповідальним за харчування), і в нього помер другий син на фронті. Тому я мав з ним спілкуватися. І я намагався, звичайно, чимось йому допомогти, молитовною підтримкою. Звичайно, будь-які слова в ті миті нічого практично не змінять. Але бути поруч, обійняти, вислухати – це те, що було необхідно. Просто вислухати, поспівчувати, підтримати, розповісти, що життя не закінчується. Що хоча тіло йде в землю, душа – вона вічна, вона йде до Бога. І що цей воїн, він уже буде воювати там, у Небесному Царстві з ангелами, теж з силами зла. Тому мені спочатку справді було важко. Перший день чи навіть кілька днів. Тому що ти готуєшся до одного. Тобі здається, що ти вже 8 років навчався, в принципі, щось і вмієш, і знаєш. І приймав участь у подіях на Майдані, і ті самі смерті бачив. Тому що всіх загиблих привозили в Михайлівський монастир. І ми самі їх переносили. І стикаєшся зі смертю, співаючи в хорі, був присутній при відспівуванні. Але все рівно, коли попадаєш в таку ситуацію, то інколи бачиш, що ти не готовий. Важко було. Але бачив, що твоє служіння є важливим. Дехто спочатку не розумів, що тут священик робить. Дехто дякував, підходив спілкувався. Для інших це був шок: що тут ідуть бойові дії, а тут священик ходить. Для мене це було таке нове. Ну, і для хлопців теж. Тут така сама позиція гаряча, а тут священик ще перебуває. Ну, в нас багато таких священиків, справді достойних, воїнів у душі, які мали мужність і їздили по ту сторону лінії, і забирали тіла наших загиблих воїнів. Адже якщо наш воїн поїде туди, його, можливо, зразу заарештують. Звичайно, священик наш поїхав. Все могло бути – могли і його заарештувати. Але він поїхав, тому що він знав, що він робить. Це були його хлопці, де він ніс свою духовну службу. Тому він сів у машину, поїхав, узяв тіла наших хлопців і завіз їх на нашу мирну територію, для того щоби батьки мали змогу їх гідно поховати. Тому служіння там, воно відмінне від того, яке є на мирній території. І саме сприйняття, бачення, мислення там і тут, воно є відмінним. Тому що ти повертаєшся сюди – тут зовсім інші цілі, завдання ставлять собі люди. В них такі проблеми: комунальні послуги, проїзд, різні побутові питання. А там: ти сьогодні живий – завтра не живий; сьогодні ти спілкуєшся зі своїм товаришем по службі – а завтра його немає. Я коли туди їхав, собі думаю: так, цікаво буде подивитися, поспілкуватися, наскільки людей міняє війна, Чи хтось, можливо, до цього був атеїстом – він лишився атеїстом, чи, можливо, був віруючим, а змінив свої переконання. Мені було важливо побачити, коли ти стоїш на лінії смерті, наскільки воно міняє людину. І от, спілкуючись з бійцями, які стояли на різних позиціях, я побачив, що практично більшість, подавляюча більшість людей віруючих. І вони ділилися своїми випадками. Один військовослужбовець говорить, що були такі бої, що вони практично з окопів не вилазили. Каже: «Вже здавалося, що ось зараз буде кінець. Але ставали всі і молилися. Молилися – і ніби хтось невидимою рукою всіх накрив, і ніхто не ушкоджений, навіть поранених не було. А так артилерія працювала по них, що, по суті шансів для них практично не було. Але молитва, їхній досвід запевнив їх, яку має велику роль молитва. Тому організовувалися такі ротації священиків (50–60), і кожен місяць вони мінялися. Тому що в священика є і на мирній території своя паства, парафія.

After Returning From the War

Ви кажете, у 2015 році були у вересні.

A. Gul: Так, кінець вересня – початок жовтня. Ну, і, звичайно, повернувшись сюди, на мирну територію, не припиняв (і кожен священик не припиняє) нести свою службу. Тому що хлопці теж повертаються. І, звичайно, що є такий післявоєнний синдром, особливо в тих, хто пережив дуже гарячі бойові дії. І важливо, щоб священик і тут був їхньою підтримкою, опорою. Тому що от коли ти бачиш смерть, коли ти сам спричиняєшся до того, що ти от мусиш: або ти, або тебе – тоді стираються ці рамки людські. Тому священик, він необхідний там на фронті, щоб людина залишилася людиною, в першу чергу. Тому що, бачачи це все, можна втратити якусь...

Орієнтир якийсь внутрішній. Так?

A. Gul: Так. І тому, повернувшись сюди, ми теж працюємо, спілкуємося, підтримуємо. Тому що важко, коли ти там: бойові дії, смерть, втрати. І ти повертаєшся в сім’ю – а тут свої проблеми. Ти один день повернувся, а дальше через день-два ти маєш включиться в роботу, сім’я, діти. Дружина тобі каже: ти те повинен, це повинен, на роботу, цього не вистачає. І це ламає людей. І людина бачить, що от він там якесь поранення отримав, а тут він, по суті, вже нікому не потрібен. Спочатку йому говорять, що ось ти правильно, молодець, ми підтримуємо. А потім вертається сюда, і все забувається. Люди забувають, вони вже живуть своїм життям. Їм не цікаво. Ми говоримо, скільки в нас загиблих, але скільки поранених. І ця допомога, яка їм дається, вона, по суті, маленька. Для того, щоб забезпечити свою сім’ю. А це теж для людини боляче, коли вона, наприклад, вже не настільки працездатна, як була до того. Вона хоче, щоб своя сім’я теж щось мала. І такі душевні болі. З різними питаннями хлопці зверталися, але більше це було як сповідь. Це і була сповідь. Тому оце все залишається між нами, ці всі їхні болі, переживання. Але ти маєш бути тим лікарем, підтримкою. Коли воїн повертається, для нього має бути хтось тут авторитет. І якщо ти теж там був, ти теж це бачив, ти брав участь, то він тоді вже має більшу довіру, тоді для нього ти теж є авторитетом. Вже, в принципі, на рівних спілкуєтесь. Тому що можуть бути такі апеляції: «Ой, а ти це бачив?», «А ти там не був», «І ти мені будеш це розповідати, як мені потрібно дальше йти по життю». Тому тут ще більше потрібно служити. Тут ще більше потрібно працювати, в два рази більше – заради тих хлопців, які повертаються. Після будь-якої війни в два рази більше гине хлопців, тому що вони не витримують оцього емоційного навантаження, яке вони пережили під час бойових дій. Тому і багато суїцидів. Якщо ми подивимося по історії В’єтнамської війни і в Афганістані. Це, звичайно, багато замовчувалось. Але якщо ми подивимося на досвід американців у В’єтнамі, вони говорять, що в них, наприклад (умовно), якщо це 30 тисяч загинуло під час бойових дій, то небойові втрати – це 60 тисяч. Так само і ми зараз бачимо, скільки в нас небойових втрат. І це ще раз наголошує і вказує нам на важливість участі і священика, і психолога в тому, щоби ставити людину на ноги, допомагати. Тому що ці хлопці ставили під ризик саме найцінніше, вони ризикували найдорожчим, і багато з них хто поклав найдорожче. Це життя. Це безцінний дар від Бога. Тому, звичайно, ми маємо тут зі своєї сторони їм допомагати.

"We pray not so much for peace - we pray for victory."

Зараз така війна, де немає кордонів. Лінія бойових дій, яку ми бачимо, – вона не тільки ця. Зараз кожен має на своєму фронті відпрацьовувати: це і медіа, це і там хлопці воюють зброєю, а ми повинні воювати і молитвою. Різні думки нав’язуватися, що це нам непотрібно, все треба робити, щоб був мир. Але ми розуміємо, що мир поразкою нам не потрібен. Ми молимося не стільки за мир – ми молимося за перемогу. За те, щоби дійсно ці кордони відновилися. Тому що ми бачимо, якщо нога російського солдата буде на нашій землі, це завжди буде розруха, вбивства, насильство. Що показує історія? Ці всі їхні втручання завжди несуть за собою горе, біду і зло. Тому ми всі маємо гуртуватися і докладати всіх зусиль для спільної перемоги. В єдності якраз наша сила.

Отче, ви кажете, ще два рази були на фронті. Це коли і де?

A. Gul: 2015-й, 2016-й і 2017 рік. 2015 рік – це Троїцьке, Попасна, Бахмут. В 2016 році – ми були на Маріупольському напрямку: це Павлопіль, Сартана, Толкалівка, Маріуполь, Волноваха, Новотроїцьке. Це була така прекрасна можливість від Маріуполя і доверху отак об’їхати значну частину фронту.

About the Locals

A. Gul: І мали можливість спілкуватися не тільки з хлопцями (бійцями), але й місцевим населенням.

Які у вас враження і які ваші спостереження?

A. Gul: Коли перший раз я приїхав, ми заїхали в місто Бахмут, то я побачив багато населення, в основному це були жінки. І для мене це було дивно: а де ж поділися всі чоловіки? Говорили, що хтось виїхав, а хтось воює на тій стороні. Ми навіть йшли в пікселі, у військовій формі (капелани). Тому що священичу вдівали, тільки коли здійснювали Богослужіння. Якщо ти в польових умовах, риза священика швидко пропаде, в польових умовах ти і місяць не прослужиш в ній. Тому бачили різне ставлення до себе. Хтось так з-під лоба на тебе дивився, хтось щось погане сказав, а хтось пожав тобі руку і сказав: «Дякую за вашу службу». Це було розділене ставлення: хтось підтримував, хтось не підтримував. Але з кожним роком я бачив, як мінялося все. Більше людей вже ставилися позитивно, тому що бачили, що якщо це наш воїн – значить, це безпека. Тому що побачили, як люди живуть по тій стороні: розруху, біль і важкість звичайного побутового проживання. Адже під час бойових дій руйнуються і газопроводи, і електропостачання, і водопостачання. І в цих всіх умовах важко жити, особливо якщо ти знаходишся в місті. Тому люди, бачачи оце все, розуміли, що якщо українська армія – значить, це безпека. І тому багато хто з людей вже в більшості своїй ставилися позитивно. Хлопці розказували, коли починався бій, то бувало таке, що чоловіки з місцевого населення прибігали (якщо це кінець села) і допомагали нашим, щоби зарядити якусь зброю, подати щось. Вони самі казали, що були шоковані, що місцеве населення прибігало допомогти захищатися нашим хлопцям. Ну, і, звичайно, наші воїни теж, і ми приймали участь в тому, щоби щось допомогти там місцевому населенню: десь паркан зробити, десь щось підремонтувати, щось принести, дрова нарубати, їжу якусь принести. Тому що важко. Особливо полишалися пенсіонери, люди похилого віку, в такій безвихідній ситуації. І тому наш був обов’язок – не тільки молитва, а й спілкування, з усіма верствами населення – ми служимо всім. Адже це наше лице, це наше служіння. І ми розуміємо, що будь-яка окупація, вона починається з душі. Спочатку була духовна окупація, що от людей налаштовували на те. І тому, звичайно, щоби наступив мир, який ми хочемо, потрібно (перше) перемогти в душах людських. Тому що навіть якщо воїн останній переступить межу нашого кордону, якщо в душі люди не переміняться, воно може повторитися. Тому важливо, щоб люди переосмислили. Адже було багато людей, які закликали, щоб російська армія прийшла, які блокували на початку, якщо ви пам’ятаєте, в 2014 році, колони наших військ. І це все була духовна окупація тої частини населення. І тому будь-яка дія починається з душі. Будь-які наші погляди починаються з душі. Перш ніж щось вчинити, ми це обдумуємо, а потім діємо. Тому потрібно працювати і над такою духовною окупацією, яка відбулася. Найкращий приклад для місцевого населення – це приклад любові і доброти. Що бандерівці, українці нікого не розпинають, а це єдиний народ, ми всі брати, і ми всі хочемо один одному допомагати. Ми – одна сім’я. Україна – одна наша сім’я. І ми не ділимо на схід, захід, північ, південь, як хочуть це нам нав’язати. Тому єдина сім’я. А в сім’ї люблячій прийнято один одному допомагати. Тому ми старалися і діткам щось завезти. Ось таке наше служіння. Я пам’ятаю, як ми тільки приїхали на Схід, зупинилися в місті Бахмут. Ми мали заїхати в штаб, для того щоб підписати деякі документи, щоб отримати вказівку, куди нам далі відправлятися. Зупинилися кави попити, і вибігли діти. А ми везли з собою допомогу, дістали деяке печиво, цукерки і їм даємо. А вони такі маленькі, шустрі, бігають. Ми дали їм це печенько. А дівчинка знімає (в неї була така жовто-синя пов’язка), і мені на руку її одіває. Я кажу: «Та непотрібно». А вона: «Ні, я хочу, щоб ви це носили». І в мене дотепер зберігається ця пов’язочка. Мені це так запам’яталося. Вона сказала «дякую» і оділа мені цю жовто-синю пов’язку. Було приємно, так несподівано. Там багато людей україномовних (особливо якщо це села). Знаєте, багато чого ми дізнаємося із засобів масової інформації. І, можливо, воно дещо не відповідає дійсності. А ти коли сам поїдеш, побачиш, ти вже сам можеш оцінити. Тому що інколи нам подається щось однобічно. От кажуть, що на Сході всі проти України. Ні, це не так. Багато людей, які підтримують, люблять свою країну. І це зрозуміти можна, тільки коли ти сам особисто поїздиш, побачиш, поспілкуєшся. Я сам у цьому переконався, перебуваючи там, можливо, недовго, але, в принципі, мені здається, що достатньо, для того щоб мати певні уявлення, свої переконання, а не ті, які тобі хтось буде нав’язувати.

Second Rotation

Ви в другій ротації де базувалися? Чи ви їздили і переміщувалися?

A. Gul: Ми переміщувалися. Якщо в першій ротації я жив суто в тій роті, в тому бліндажі, то в другій ротації – це вже було переміщення між різними військовими частинами. Ми ночували на мирній безпечній території, а вдень виїжджали на позиції до хлопців, спілкувалися, звершували служби. Уже було повідомлення, що ми маємо приїхати на ту позицію в такий-то час. Були якісь певні прохання – що їм потрібно підвезти. Вже тоді почав вводитися інститут капеланства. Тобто вже кожен священик призначався до певної бригади, і він їхав на фронт, він вже був там стабільно (це 2016-й рік, 2017-й). І тому ми вже були як підсилення. Наприклад, один капелан на таку велику частину – йому було важко. Особливо з пересуванням. Щоб відвідати хлопців, йому потрібно було дуже багато часу, щоби побувати на кожній позиції. Адже не всі скупчені в одному місці, а розпорошені. Тому це була така наша допомога. І я був не один. Був зі мною ще священик і лікар. Наша така група (кожен у своєму напрямку). Лікар проводив курси надання першої медичної допомоги (тому що це завжди актуально) і приймав участь у виїзді медичної роти. Ввечері, коли відбувся бій, потрібна була якась його допомога, він своєю участю там допомагав. Ми зі своєї сторони іншу роботу виконували – те, що стосується духовної сторони. Тому було таке пересування з позиції на позицію.

Third Rotation (Positive Changes)

  • 1 Ukrainian Armed Forces Day, celebrated annually on December 6, was established as a holiday in 1993

І от уже 2017 рік, третя ротація – це була Світлодарська дуга, місто Світлодарськ. І ми дуже хотіли приїхати до Дня Збройних сил1, щоби привітати. Зібрали з собою грамоти, які нам благословив Святійший Патріарх Філарет, для того щоб ми… для заохочення хлопців, для засвідчення важливості їхнього служіння. Тому ми зранку і до вечора, пам’ятаю, ці перші дні – це дні нагородження. Ми їздили з позиції на позицію, спілкувалися. Було багато хлопців контрактників, і нас командири просили спілкуватися. Тому що хлопці були не готові: наприклад, контракт підписав, а умови і самі бої – для нього це важко, і вже було бажання розірвати цей контракт. Тому наше завдання було – моральна підтримка, вказати на важливість. Тому що це бойова одиниця. Для командира було важливо, щоб усі були в хорошому бойовому дусі. І те, чим був я здивований у цей раз, – це кількістю жінок. Перші рази я практично їх не бачив. А цей раз було стільки! Для мене це було дивно. І це не тільки що стосується медичної роти, санітарів, які допомагають пораненим, а саме як бойового солдата, військового з автоматом на нульовій позиції. І ми так запитували командира: «Можливо, потрібно поспілкуватися, підтримати?» А він каже: «Ні, в нас такі дівчата, з бойовим духом у них все в порядку. Вони, наоборот, є прикладом для інших». Тому мене це здивувало. Хоча в нас жінки завжди були такими сильними, відважними, відмінними від інших. Це дійсно підтримка, допомога. Тому в нас у країні, коли є загроза втрати державності, в нас усі підключаються. Не важливо: чоловік/жінка. Я бачу, що ми можемо не хвилюватися за це. В нас є люди, які завжди стануть на охорону держави, людей, сімей, дітей. Тобто був приємно здивований. Це була зима. І, знову ж таки, коли приїжджаєш в різні пори року (а в мене була можливість, що і літо, і осінь, і – оце останній раз – зима). І в зимі це трошки по-іншому, тому що холод. І ти дивишся на хлопців: а як вони? Це ж зброя, холод. Так що було мені так… Я по-іншому подивився на саму війну, на їхнє служіння. І перші дні мені було якось так: як це їм у таких холодах оце весь час перебувати на позиціях. Така якась жаль. Думаю: як би допомогти. Але потім входиш у це все і розумієш, що, в принципі, людина, якщо в неї велике бажання до чогось, вона може до всього пристосуватися і перетерпіти ці труднощі, випробування. І те, що я побачив в останню ротацію – наскільки змінилася армія. Кожен знає те, чим він має займатися. Кожен знає, за що він відповідає. Тому що перший раз таке було: армія, по суті, відновлювалася, і тому було багато мобілізованих і, можливо, там хтось хотів… Тому що інколи командиром роти призначався якийсь молодий офіцер, який тільки закінчив навчання, а мобілізовані такі дорослі чоловіки, і знаєте, як у нас: «Та ти нічого не знаєш. Ми тобі краще самі розкажемо». А вже в 2017 році все було, ці всі ланки були вибудувані. А це важливо, тому що це допомагає зменшити втрати. Коли є злагодженість, коли є розуміння. І вже систематичність. Тому що в перший рік було дуже багато добровольчих батальйонів. Не було такої координації дій. А так вже воно, по суті, краще стало. І те, що стосується вивозу поранених, спілкуючись з лікарями, медиками – вони говорять, що вже те краще налагоджено. Вони приїжджають (їм не потрібно допомагати) в самий епіцентр подій, а пораненого відвозять в те місце, де вони можуть надати медичну допомогу, для того щоби забезпечити його транспортування в ті місця, де проведеться якесь хірургічне втручання і допомога цьому військовослужбовцю. Тобто з кожним роком помічаєш ріст армії.

Negative Aspects

Але те, що негативно – це, мабуть, те, що немає просування, позиційна війна, весь час на одному місці. І воно так пригнічує. Плюс, ситуація в державі. Воно, звичайно, зрушення є, але хочеться щоб щось краще було. І ці всі протести, які відбуваються. І тому коли приїхав в останню ротацію, хлопці питають: «А що це в вас там відбувається? Що це за бардак? Що ви нічого не робите?» І ти такий стоїш і думаєш: що ж казати? В принципі, так, ти ж там на цій мирній території – роби щось. Ми тут зі своєї сторони робимо від себе максимум, ризикуємо, а ви там відсиджуєтесь. Робіть щось, щоби країна змінювалася. І, в принципі, стараєшся пояснити, що хочеться, звичайно, щоб цю війну, яка тут, доповнила і війна проти несправедливості, корупції, щоб життя людей покращувалось. Воно хочеться, щоб зрушення були. Адже ми ставили собі за ціль не тільки на бумазі стати частиною європейської сім’ї, але відчути це в житті, щоб жити так, як живуть люди в європейських країнах: стабільно, заможно, безпечно. Що ти хоча б знаєш, що наступний місяць буде як теперішній, що є стабільність. Спілкуючись зі знайомими, рідними, які живуть за кордоном, вони кажуть, що в них немає такого страху: що буде через рік, через два. Вони знають стабільно, що якщо візьмуть кредит – значить, вони його виплатять. А ми постійно в такому переживанні і в роздумах: що буде дальше? І тому хлопці там говорять, що робіть щось. І Революція Гідності, яка понесла великі втрати, жертви і скільки крові пролилось, і зараз – це ж чиїсь сини, батьки. І коли перебуваючи тут, на мирній території, все рівно повертаєшся до цього, що відбувається на Сході. Через що? Через те, що ти часто приймаєш участь у відспівуванні тих хлопців, яких вивозять зі Сходу. І коли дивишся в очі батькам, ти і сам відчуваєш, що є і твоя провина, що не зробив, не робиш від себе максимум, щоб це все припинилося. А особливо, коли бачиш, коли це єдиний син в сім’ї. І ти не знаєш в принципі, що в таких випадках говорити. Тому потрібно постійно працювати, для того щоби коли хлопці повертаються сюди, вони бачили, що недаремно, що країна змінюється. І тому це від кожного залежить. Тому що в єдності наша сила. Якщо ми будемо єдині, як буде спільна мета, тоді буде результат. Тому що ми забуваємо, і вже так для нас: три поранених, два загиблих – вже таке, перетворюється на статистику. Хоча це людський біль, людське горе. Батьки ростили свою дитину стільки часу, зусиль, любові – а її вже немає. Тому ми це повинні не тільки пам’ятати, а маємо цим жити, включатися в цю боротьбу, і це має бути наше. Тому що якщо в сім’ї щось відбувається, то вся сім’я включається. А не так: там якась біда, а я буду «моя хата скраю». Ні, всі маємо знати, пам’ятати, в першу чергу, те, що може кожна людина – це хоча би молитва, яка є теж важлива. Тому що іноді люди кажуть: «Та я нічого, в принципі, не можу зробити. Від мене нічого не залежить». Хоча воно багато що від людини залежить. Бачиш військового, який їде з вокзалу, пожми руку, привітайся, подякуй. Прийди у військовий госпіталь, просто провідай, просто скажи слова вдячності і вже є зміни. Ти вже засвідчуєш те, що вони не сам на сам, а ми всі разом. Тому потрібно всім, всією сім’єю нашою українською спільно йти до цієї цілі – до перемоги, до миру, до нашого європейського майбутнього, з забезпеченням всіх прав і свобод. Щоби діяв закон, як ми хочемо, щоб був закон один для всіх, а не вибірково. Тому над цим треба працювати. І, звичайно, кожного разу під час Богослужіння я згадую і молюся за хлопців, які там стоять, на Сході України, які ризикують життям, які втрачають своє здоров’я, перебуваючи в тих умовах, і за тих хлопців, яких вже немає поруч із нами, але які завжди будуть в нашій пам’яті, в наших серцях, молимося до Бога. І з Божою допомогою все, думаю, буде так, як ми хочемо. Тому ми незламні, ми віримо в перемогу, і все буде добре.

The Hardest Thing About the Front Lines

Отче, ще хочу дещо попитати вас. Що вам здалося, коли ви були на передовій таким найскладнішим, можливо, для вас особисто і для людей, котрі брали участь у цій війні? От у плані не фізичному, а в такому моральному: от як людині вижити там було. Що було найскладніше?

A. Gul: Ну, для військовослужбовця, що їм було найважче. Те, що я дізнався через спілкування з хлопцями. Ставати на захист держави – це є, звичайно, простіше в тому плані, що ти знаєш, за що ти воюєш. Ти мусиш брати в руки зброю. Ти мусиш з неї стріляти. Але ти розумієш, що позаду тебе ціла країна. І ти розумієш: якщо ти цього не зробиш – ти втратиш все. Так само, як лікар-хірург: коли він бачить, що є захворювання, наприклад, на нозі, і він розуміє, якщо він не відріже цю ногу – він втратить цілу людину. Тому йому потрібно йти на біль, йому потрібно йти на ці жертви. Але він розуміє, що він має спасти цілу людину. Тому так само і нашим хлопцям важко, тому що всі були вирвані з сімей, свого звичайного життя: це сім’я, робота, відпочинок. Але вони розуміють, що позаду них їхні сім’ї, їхні діти, їхні друзі. І вони знають, за що вони воюють. Вони знають, що вони не ідуть вбивати, а вони ідуть захищатися. Сам Господь казав, що: «Немає більшої любові, якщо хто душу свою покладе за друзів своїх, за ближнього свого». А наш ближній – це є мій рідний. Мій друг, мій сусід, увесь мій народ. Господь завжди говорить, що та людина, яка стає за правду, вона є з Богом. Тому і Святійший Патріарх Філарет завжди каже: «З нами правда, з нами Бог». Те, що стосується того, що потрібно брати в руки зброю і ставати на захисті – в більшості проблем в тому немає. Кожна людина є відмінною, різною. І емоційно, душевно стійка по мірі свого життя духовного, душевного. Тим, хто вступає в бій, комусь із них потім буде важко, з ними може відбутися якийсь перелам. Тому таких людей потрібно відправляти, щоб вони на мирній території попрацювали з психологами і назад повернулися. Що є найважче для людини? Це звикнутися з думкою, що ця мить може бути останньою. Це, мабуть, є найважче. А те, що страх, – це, знаєте, якщо людина здорова фізично і духовно, в неї завжди буде страх. А в плані того – що ти маєш змиритися з думкою, що ця мить може бути останньою – це, мабуть, є найважче. Тому що в кожного є сім’я, люблячі люди і всі хочуть жити. Хочуть жити для країни, а не вмирати для країни. А для священика що є найважче – це, мабуть, найти ті слова, які мають людину підтримати, щоб людина залишилася людиною, щоби воїн залишився воїном, бойовою одиницею. Тому що, коли кілька людей стають не бойовими, ми розуміємо, що через це може постраждати велика кількість людей. Можуть постраждати й інші люди. Тому що всі як один: якщо якась одна складова втрачає боєздатність, інші – теж. Це якщо в тілі щось пошкоджується, наприклад, у нас болить зуб. Здається щось таке маленьке, але відчуває все тіло, і воно тебе мучить. Тому ти маєш піклуватися, турбуватися, щоб все було єдине, цілісне, бойове. Тому кожен має робити свою роботу, своє служіння. Він має знати, для чого він це робить, і має це любити. Тільки тоді є результат. Я говорив, що зараз і тоді армія є відмінною. Тоді, знаєте, був такий страх, можливо, нерозуміння. Ти ще не усвідомив того, що відбувається. Тому що ніхто не очікував, що зі сторони Росії почнуться бойові дії. І всі в такому якомусь нерозумінні, піднесенні. З іншої сторони – велике бажання захищати свою державу. І ти ідеш туди, а бачиш зовсім інше, ніж те, що ти очікував. І починається бій. Хлопці розповідали, та я і сам бачив. Наприклад, одного хлопця, який після бою сидів і весь час говорив щось одне. Для нього це було шоком. Але зараз те, що я побачив, все стало на свої місця: є системність, є розуміння, є бачення.

Підготовка.

A. Gul: Підготовка. Є вже досвід. Люди знають те, що вони мають робити. Спочатку все є важко. Але коли ти входиш у це все, коли проходе час, ти або пристосовуєшся, або відпадаєш. Тому ось так.

"...combat shows you're not ready for everything."

А ви відчуваєте, що ви змінилися? Оцей досвід, він впливає на ваше теперішнє служіння?

A. Gul: Ну, в принципі, будь-що міняє людину: або додає, або щось віднімає. Але цей досвід був для мене корисним. Знаєте, страх бути не почутим трішки відпав. Тому що коли я поїхав туди, були люди, які тебе сприймали, були ті, які тобі відверто говорили (їх, звичайно, меншість): «Для чого ви тут потрібні? У нас є група людей, ми за неї відповідаємо, ще плюс ви. Тут потрібно брати в руки зброю і стріляти, а не просто бути». Бо дехто не розумів, навіщо священик, за нього теж потрібно ж відповідати. Треба ще приставити до нього людину, захищати. Тим більше, йде бій. І тому це теж воно тебе гартує. Тому коли ти вже повертаєшся сюди, якісь труднощі для тебе вже такі…

Дріб’язкові.

A. Gul: Ти вже готовий. Це вже таке дріб’язкове. Якщо тобі хтось апелює, що ти не те робиш чи ти не те кажеш. Якось я пішов з підлітками спілкуватись і вони такі: «Та Бога немає» і вони кричать, що ми не сприймаємо те, що стосується церковного, то ти вже, в принципі, й до цього готовий. Можливо, якщо в тебе не було б цього досвіду, ти би згорнув свої речі і пішов з Богом, вже би навіть не вступав у цю боротьбу. А так воно тебе гартує, і ти тоді по-іншому до цього ставишся, ти вже готовий до несприйняття. Ти навчаєшся, завжди перебуваєш у групі людей, яка дивиться в одному напрямку.

І виходу немає на фронті. Ти залишаєшся там і мусиш бути.

  • 2 UBD, or combat participant, is a status granted to individuals who have participated in combat assi (...)
  • 3 A palamar is a minister of the Orthodox Church who strikes the bells, sings along, and assists the (...)

A. Gul: Так, ти залишаєшся, ти мусиш спілкуватися з різними людьми. І не всі християни, і не всі православні. Можливо, він християнин через те, що хрещений, але в нього зараз бачення відмінне, і таке інше. Тому ти маєш найти підхід, стати, в першу чергу, другом для цієї людини. Можливо, вона тебе зразу відкине, а потім – наоборот. В мене таке бувало (і в моїх друзів теж), що от: «Та ти приїхав тільки для УБД2, щоб получити статус. І це нічого не потрібно». А потім така людина зі сльозами на очах приходила, просила вибачення, спілкувалася. Так що воно все людину міняє. Просто є різні ситуації. Знаєте, ми міняємося при певних якихось умовах. Якщо ми завжди перебуваємо в тих умовах, які є нам комфортні, ми не помічаємо, в чому ми відмінні. Це як спортсмен: якщо він не почне бігати, він не побачить, наскільки є сильним, яку він дистанцію може пробігти. Так само нам здається, що ми все можемо. Коли я йшов туди, мені здавалося, що от я ж священик, я провчився, я вже, в принципі, готовий. А приходиш – і ти розумієш, що тобі ще не вистачає цього досвіду і ти не перебував серед військових: інше бачення, інші погляди, інший підхід треба до людини, інші умови в тебе зараз для служіння, потрібно пристосовуватись. Тому що не буде такого забезпечення: в тебе не буде хору, паламаря3, який тобі буде допомагати, прислуговувати. Ти маєш підлаштовуватись. Бувають ситуації нетипові. Потрібно спілкуватися з людьми, які ні на кого не реагують і які зараз є просто як в іншому світі, після певних якихось дій. Бувало таке, що спілкувалися з хлопцями, тому що відбувся суїцид (самостріл на позиції). Хлопці не хочуть ночувати в бліндажі. А позиції залишати не можна. Ми приїжджаємо, священик там лишається ночувати з хлопцями і пояснювати. Різне бувало. Бувало, що, наприклад, відбувся самостріл, і хлопці хочуть, щоб священик відспівав цю людину. А по церковних законах це не потрібно робити, тому що це залишається на волю Божу. А вони просто вимагають. Оточили того священика, бідного, і кажуть: «Це ж наш побратим. Він християнин». Ми все це прекрасно розуміємо. Але просто священик не може бути добрішим від Бога. Якщо Господь дав таку настанову, припис, то тільки приватна молитва, що це вже вирішується між тією людиною і Богом. Наша молитва звернена до Бога, він вирішує, не священик. Якщо він прочитає цю молитву, якщо Богові це не угодно, то ніякої користі не буде. Тому потрібна була підтримка ще інших священиків – для того, щоб пояснити. Бо військові оточили його і не дають навіть слова мовити. Ну, такі різні важкі ситуації. Тому ти, в принципі, так як воїн: готуєшся, якісь навики маєш, але бій показує, що не до всього ти готовий.

Що ти можеш і що ти не можеш.

A. Gul: Так. Тому головне, в принципі, – не падати духом. І я хлопцям говорив: якщо щось не получається, якщо зараз важко – потрібен час. І сам Господь казав: «У терпінні спасайте душі ваші». І тому якийсь час потрібно потерпіти. Потім воно трішки буде легше. Тому, до всього не можеш бути готовий.

"...each with his own story, his own pain."

Ну, так а до війни хто може бути готовий? У нас у всіх не було уявлення, що таке може бути. Тут всі були не готові. Але просто в кожного своя місія, і кожен по-своєму мав…

A. Gul: Так. Ну, і всі різні. Кожен з різними професіями: і вчителі, і лікарі, інженери, і багато людей таких творчих. Я пам’ятаю, скільки віршів хлопці розказували, скільки пісень переспівали, скільки віршів було написано якраз на тему війни. Дуже жалко, звичайно, що їх ніхто не записував, а це була б дуже гарна збірка. Є священик, мій друг, з яким я відвідував позиції на Сході. Ми разом з ним були здивовані, і потім аж в кінці до нас прийшла така думка, що можна було би десь занотувати, щоб потім видати збірку. Адже ми привикли так: ага, воїн – це така людина, яка без емоцій, автомат в руки і стріляє. Ні, люди кожен зі своєю історією, зі своїм болем. Кожен по-різному до цього прийшов. І це не тільки представники Західної України. Тому що так часто говорили: «От це все западенці, бандерівці приїхали з Західної України вбивати східну частину». Ні, там багато людей було якраз із Центральної України, із Сходу (дуже багато), із Києва часто зустрічав хлопців. Різні люди. І це теж для тебе є великим плюсом. Тому що ти бачиш, наскільки люди різні. Ми, ідучи по життю, більше спілкуємося з тими людьми, з ким у нас спільний інтерес. Ми так підбираємо собі людей і з ними ідемо по життю.

В комфортному середовищі.

A. Gul: Інших просто відмежовуємо від себе, стараємося не спілкуватися. А для мене це теж було таким спочатку, можливо, навіть шоком. Тому що ти бачиш, наскільки люди різні.

І цікаві.

  • 4 Persons who have UBD status can use public urban transport free of charge. Despite this, some trans (...)

A. Gul: І цікаві, так. Ну, дивно. Тому що ти всі роки до цього йшов по життю і навіть не замічав, наскільки ти собі підбираєш людей з подібними тобі думками, позицією життєвою. Ти йдеш з ними по життю, і це для тебе є непомітно. А коли входиш в інше середовище, і там така збірна різних поглядів, думок, ідей (творчі люди різні такі), і ти бачиш, наскільки країна наша багата. Ну, і там справді є така велика сім’я, один одного підтримують, така чесність, дружба. Ти розумієш, що ти, як друга рука, як єдиний організм, один за одного відповідає, і тому всі цілі і живі. А коли хлопці повертаються сюди, для них є великим болем, що вони бачать, яка несправедливість, підлість, один одного підставляє, обманює, наклепи зводить. А там цього немає. Всі відверті, чесні. Жертовність, любов один до одного, підтримка. Такі, як один дружній кулак. Тому для тих хлопців, які повертаються сюди, коли входиш в це суспільство, де… Те, що стосується навіть проїзду, що тебе десь викинуть з тої самої маршрутки за проїзд4, і така неповага. Тому воно все в сукупності. Ми таким людям, яким маємо допомогти, наоборот, їх добиваємо. Тому потрібно над цим всім задумуватись. Тому що кожен день, і в цю хвилину навіть, ми з вами спілкуємося, йде війна. Можливо, хтось загинув, можливо, хтось поранений, можливо, в когось в сім’ї хтось помер. Коли я їхав туди, думав, що от буду спілкуватися тільки про те, що стосується подій там: оце бій, під час нього якась втрата. Я буду суто на ось такому. Ні, в кожного вдома сім’я, в кожного вдома проблеми. І ти маєш допомагати йому, щоб якось це все вирішувалось. Тому що якщо він буде переживати, що там в нього вдома якась проблема, він не буде тим воїном, тою бойовою одиницею, що буде надійним захистом. Тому священик там, він ще вирішує ті його проблеми, які є вдома, від них нікуди не дінешся. Я, бачачи це все, думаю, що коли хлопці повертаються назад сюди – їм не потрібно одразу в сім’ю. З сім’єю потрібно зустрітися, почаювати, поспілкуватися і тоді десь ще місяць…

Реабілітуватись.

A. Gul: Нейтральна територія така, щоб ти привик до мирного життя, коли ти вийшов у місто, погуляв. Тому що коли ти повернешся зразу, тобі день-два дадуть відпочити, а потім вся ця суєта. Я сам пам’ятаю, як приїхав, такі головні болі були, що треба було кілька днів відходити від цього всього, змінюватись. Тому що там один режим, тут інший. Тут одне, а там інше. Тому потрібен час. От моє таке бачення: якщо хлопці повертаються, потрібно трішки часу побути в нейтральних територіях, зрозуміти, побачити, відійти, заспокоїтись, щоби був час побути наодинці з собою, пороздумувати, скласти план бойових дій вже тут.

В нових умовах.

A. Gul: Так, у нових умовах. Вже таких побутових, труднощах сімейних. Тому (це моє бачення, звичайно) над цим мають працювати люди – спеціалісти в цьому профілі.

І не боятися. Тому що, знаєте, не прийнято в нас звертатися до психологів чи ще до якихось фахівців. Тому що це ніби виказує, що ти маєш проблеми. Но це не так. Тому… та ми всі маємо проблеми, і живучи в мирному житті. Просто їх не так видно.

Positive Experiences

Ви вже трішки говорили про позитивні моменти. Що для вас є таким найкращим, що ви звідти взяли, із цього досвіду, і таким приємним, що ви, може, згадуєте часто?

A. Gul: Найкраще – це те, що я побачив, наскільки є дружба міцною, впевненість один в одному, наскільки вірні один одному, такі всі єдині. Ми тут живемо, в нас багато друзів, але це більше так: щось посвяткувати, повеселитися. А там всі такі сплочонні, всі такі єдині, один одного підтримують. І попасти в цей їхній гурток спочатку важко. Тебе зразу так копнуть трошки в сторону. І ти ніби сам. А потім ти туди попадаєш, і вже як свій, бо все так дружньо, один одному допоможе, десь щось підскаже. Ці жарти їхні. Я пам’ятаю, колись сіли обідати, і один воїн каже мені: «Налий мені солярки». Я думаю, дизпаливо якесь чи що. Думаю, що це «солярка»? А він каже: «Це ж кока-кола, налий мені». Такі їхні слова, жарти такі, підколи. Ти бачиш їх трошки з іншої сторони. Мої уявлення про воїнів раніше такі були: з фільмів, розповідей. Тому що в мене прадід брав участь у Другій світовій війні. Він був на кулеметі, був поранений снайпером. Його друг, який подавав патрони, вони з ним пройшли майже два роки війни, він загинув. А мій прадід залишився живий (там міліметри практично лишилися). І він після війни все своє життя присвятив церкві. Це теж, може, якимось чином повпливало і на мій, і на батьків вибір. Я думаю, він немало що побачив. У нього багато нагород. Я завжди приходив до нього, і моє перше було побажання – щоб він знов мені показував всі його нагороди. Але про війну він нічого не розповідав. Я просив. Може, того що я ще був малий. Але він не хотів про це говорити. Нагороди мені показував, а про війну ми нічого не говорили. Він цю тему не піднімав. Все життя він прислуговував, допомагав у храмі. І, можливо, це теж допомагало його реабілітації, поверненню в середовище. Я знаю, що і сім’я його була зразкова. Він, прабабця моя, вони один одного підтримували, завжди все разом. Тому це, в принципі, в кожного по-різному відбувається. Для реабілітації мають всі засоби використовувати. Це і психолог, можливо, лікар, священик – всі мають об’єднатися для того, щоб людям допомагати.

А ви продовжуєте спілкуватися з побратимами?

A. Gul: Так, з деякими спілкуюся, з деякими припинив спілкування. Тому що вони повертаються на свою територію. Там є в них свій священик. Знаєте, як я приходжу до одного сімейного лікаря, прийшов там по моїй простуді чи якесь захворювання таке (ГРВІ), і приписали мені певні ліки, які я повинен з’їсти. А потім на наступний раз приходжу, цього лікаря нема, приходжу до іншої. Вона каже: «Ні, ти давай іди до цього, який тебе вже веде». Так само, я думаю, зі священиком. Якщо воїн повертається на свою територію мирну, там є священик, він має вже з ним працювати. І я можу його привітати зі святами, але так спілкуватися, думаю, що він один має. Тому що на відстані ти всього не знаєш. Знаєте, я як їхав туди і як потім ішов у військову частину на посаду капелана (тому що зараз введені посади як працівників Збройних сил України), моє головне завдання було – не нашкодити. Щоб і дисципліну не порушити, нічого не нашкодити, а в кращому випадку – щось принести своє, корисне. Тому перше завдання – не нашкодити. Головне завдання, насправді, – щоб не нашкодити, але допомагати тим, чим ти можеш.

Being a Chaplain

Розкажіть, зараз ви де служите?

  • 5 Bogdan Khmelnitsky (1595-1657) was the leader of the national liberation war against the Polish-Lit (...)

A. Gul: Служу я в Окремому президентському полку імені гетьмана Богдана Хмельницького5. З жовтня місяця. Здійснюю своє служіння. Там є храм. Спілкуюся з хлопцями, проводжу бесіди, екскурсії. Там є ті, хто проходять строкову службу, і є контрактники, тому до кожного має бути свій підхід. Зібрана вся Україна, кожен зі своїми поглядами, ментальністю. По регіонах трішки ми різнимося. Але це воно лише плюс, коли ти бачиш різних людей. Я в них багато чого вчуся. Можливо, я більше в них вчуся, чим вони в мене. Але вони задоволені, що є священик. Особливо той, хто приходить на строкову службу. Не той, хто підписує контракт, а той, хто відривається від сім’ї, попадає в інші умови постійного режиму. Коли ти сам собі до цього планував свій день і визначав, що ти маєш робити, а тут попадаєш і не так, як ти хочеш, а так, як потрібно за графіком.

Ну, і це молоді люди доволі.

A. Gul: Молоді люди, так.

Це їм по 18 років?

  • 6 Pixel refers to military uniform.

A. Gul: Від 20. І ти маєш разом з ними йти по їхньому життю. Чим цікаво? Тому що люди різних професій: і програмісти, і харчові технологи, і музиканти, всі. І вони щось своє розповідають. Ти з ними ділишся своїм досвідом. Коли вони попадають у військову частину, навкруги всі люди військові. І ти постійно (якщо строкова служба), ніде не виходиш. Постійно бачиш цей піксель6, постійні накази, наряди. Але є часточка буденного, мирського – є священики, є храм. Всі в такому напруженні. А так, ти приходиш і можеш трошки видихнути, розслабитися, вилити душу, поспілкуватися, поговорити, побути з собою без цього такого остраху, що там хтось старший, щось не так зробиш і тому подібне. Тому, звичайно, добре, що ми дійшли до цього, що вводиться при кожній частині посада капелана. І те, що капелани є при військових частинах, звичайно, – це заслуга, в першу чергу, тих священиків, які пішли на схід. Тому що вони на своєму прикладі показали, наскільки вони потрібні. Були такі випадки, коли священик мав уже їхати, а їх не хотіли відпускати. Говорили, що священика ми нікуди не відпустимо. А йому вже потрібно повертатися, він там певний час відбув. Кажуть: «Ні, іншого нам не треба, давайте цього ще».

Звикають, бачите, люди звикають до священиків. Ну, це і зрозуміло в тих умовах. Він як уже перевірена людина. Приїде нова людина, і ви ж самі сказали, трошки є консервативність у тих стосунках, які на війні. Туди важко проникати.

Sprinkling military medics on the grounds of the Independent Presidential Regiment, 2018

Sprinkling military medics on the grounds of the Independent Presidential Regiment, 2018

Photo from the personal archive of A. Gul

“When you do something, you should go all the way”

A. Gul: Так, потрібен час. Коли відправлялися священики туди на Схід, потрібен був час, щоби ти побув один день, другий день. До тебе придивляються: хто ти. Випробовують тебе: що ти за «фрукт» такий приїхав – священик, і на Схід. А коли в таких умовах побув, себе проявив, тоді ти стаєш своїм серед своїх. Інколи це довго відбувається, інколи швидше. Але потрібен час. Головне – не зневірятися. Тому що, як Господь каже: «Взявся за рало – назад не оглядайся». Тому поїхав туди – назад не оглядайся. Все. Ти робиш святу місію. Ти воїн духовний. Ти воїн, в першу чергу. Ні кроку назад.

Мабуть, не кожен священик може бути схильним до такого випробування. Мається на увазі проходити таке.

  • 7 Social package refers to benefits and state aid.

A. Gul: Те, як я був, вважаю, що це не ідеально. Я б собі, можливо, поставив «трійку». Але розумію, що якщо не їхати, якщо не робити цього, то ніде цього досвіду ти не візьмеш, тобі його не подарує ніхто. Якщо тобі диплом вручать, це не означає, що ти там будеш кращий. Все здобувається практикою, досвідом. Плюс, ти маєш не тільки з військовослужбовцями працювати, а й з їхніми сім’ями. Тому ти маєш бути зосереджений на своїй роботі. А для того щоби ти був зосереджений тільки на своїй роботі, має бути якийсь соцпакет7, на рівні навіть із тим військовослужбовцем. Хоча ти в руки зброю не береш, але ти в однакових умовах. І ти теж ризикуєш. От, наприклад, якщо би щось сталося зі священиком, то ніякої компенсації сім’ї не буде. У нас багато священиків контужених, які потім… Наприклад, один знайомий – так вже і проблеми з мовою, йому важко вже тут, у мирному житті. Тому що думають, що він щось вживав перед цим. Люди ж не думають, що він священик, і не знають, що він був на Сході. І отримав травму серйозну. Головне, що є початок. Що є ті люди, які торують цей шлях. Ну, звичайно, будь у чому ти набиваєш шишки, ти десь помиляєшся, десь падаєш. Але головне – підніматися. Є й падіння. Завжди в нашому духовному житті ми йдемо по сходинці духовності, і буває, що падаємо вниз. Це боляче, це швидше, чим підніматися, але головне – силу в кулак зібрав і знову піднімаєшся. Вчишся на своїх помилках. І ми маємо ділитися тими помилками, не скривати їх, щоб інші знали і не робили їх. Все на практиці пізнається. В книгах ти одне читаєш – на практиці воно інше. Але на досвіді ти вже розумієш і знаєш. Те, що я був на Сході добровольцем, волонтером священиком, коли я зараз іду в військову частину, мені вже трішки легше. Священикам, які побували там, душпастирську службу серед військовослужбовців тут нести вже буде трішки легше. Вони вже мають певні навики, здібності, бачення.

Бачите, воно все рухається як би паралельно: і становлення церкви української, і становлення держави української, не дивлячись на те, що ми змушені були вступити в цю війну. Тому що по-іншому, бачите, наша незалежність нам легко не дається. Роль священиків і в війні, і в становленні держави, і в становленні церкви, вона відіграла свою роль.

  • 8 The Central Rada was the highest state body of the Ukrainian People's Republic and Hetman Pavel Sko (...)
  • 9 The Ukrainian Autocephalous Orthodox Church (1919-1937) arose during the Ukrainian Revolution and c (...)
  • 10 The Soviet government viewed the UAPTs as a bastion of nationalism; between 1926 and 1937 all pries (...)

A. Gul: Так. Тому що церква – це і є суспільство. Церква, якщо взяти етимологічно, – це є об’єднання людей. І тому якщо це наша українська церква, Українська православна церква Київського патріархату, тому ми бачимо, який вибір людей. Ми завжди людей підтримували. Адже люди складають церкву. Церква це не просто будівля – це люди. Коли почалася війна, ми теж пішли туди разом зі своїми людьми, разом зі своїми парафіянами в любові до Бога, в любові до Батьківщини, щоби допомагати оберігати ці душі і серця, щоби людина залишалася людиною. Тому церква, держава, люди – ми йдемо всі разом. І кожен має вимагати від себе і робити по максимуму. Але те, що стосується церкви, має будуватися на двох стовпах: любові до Бога і любові до Батьківщини. Це має бути такий фундамент. Завжди всюди має бути фундамент. Якщо його немає, все руйнується. Коли ми згадаємо історію: тільки виборювали свою державність – зразу поставало питання створення церкви. Але коли руйнувалася державність – руйнувалася і українська церква. Якщо згадаємо події ХХ століття: Центральна Рада, гетьман Скоропадський8, створення Української автокефальної церкви9. Бачимо, як ми втратили її, зразу всі українські священики були віддані під розстріли10. Тому воно і важливе для нас: наша державність, наша незалежність. Ми розуміємо, що наша церква, православна церква, не буде існувати, якщо не буде існувати нашої держави. Тому ми там, на Сході, і знаходимося. Інші церкви, центр яких знаходиться за межами нашої держави, будуть існувати і далі. Тому що їх центр поза межами України. А для нас, якщо нема держави – нема і нашої церкви. Тому ми всі єдині в спільній меті. Кожен робить те, до чого його закликає Бог. Хтось бере в руки зброю, а хтось бере молитву як зброю, і це теж важливо.

Дякую, отче, за інтервю.

Preparations for the 2018 Ukrainian Independence Day parade

Preparations for the 2018 Ukrainian Independence Day parade

Photo from the personal archive of A. Gul

Top of page

Notes

1 Ukrainian Armed Forces Day, celebrated annually on December 6, was established as a holiday in 1993.

2 UBD, or combat participant, is a status granted to individuals who have participated in combat assignments to defend the homeland. Combat veteran status allows one to enjoy certain benefits.

3 A palamar is a minister of the Orthodox Church who strikes the bells, sings along, and assists the priest during service

4 Persons who have UBD status can use public urban transport free of charge. Despite this, some transportation companies, especially private ones, often refuse to comply with this provision under various pretexts.

5 Bogdan Khmelnitsky (1595-1657) was the leader of the national liberation war against the Polish-Lithuanian Commonwealth which resulted in the creation of Hetmanshchyna, an independent state. Today, Hetmanshchyna is a link in the concept of state continuity in present-day Ukraine since ancient times.

6 Pixel refers to military uniform.

7 Social package refers to benefits and state aid.

8 The Central Rada was the highest state body of the Ukrainian People's Republic and Hetman Pavel Skoropadsky was the head of the Ukrainian state. Their activities took place during the Ukrainian Revolution (1917–1921), during which Ukraine had the opportunity to become an independent state.

9 The Ukrainian Autocephalous Orthodox Church (1919-1937) arose during the Ukrainian Revolution and ceased to exist as a result of Soviet terror and repression.

10 The Soviet government viewed the UAPTs as a bastion of nationalism; between 1926 and 1937 all priests and active members of the church were subjected to repression, generally resulting in deportation or execution.

Top of page

List of illustrations

Title At Svetlodar Arc, 2017
Credits Photo from personal archive of A. Gul.
URL http://journals.openedition.org/pipss/docannexe/image/6051/img-1.jpg
File image/jpeg, 94k
Title Sprinkling military medics on the grounds of the Independent Presidential Regiment, 2018
Credits Photo from the personal archive of A. Gul
URL http://journals.openedition.org/pipss/docannexe/image/6051/img-2.jpg
File image/jpeg, 88k
Title Preparations for the 2018 Ukrainian Independence Day parade
Credits Photo from the personal archive of A. Gul
URL http://journals.openedition.org/pipss/docannexe/image/6051/img-3.jpg
File image/jpeg, 87k
Top of page

References

Electronic reference

Tetyana Kovtunovich, Interview with Military Chaplain Andriy Gul, Conducted in Kyiv, Ukraine, 5 November 2018 (UKR)The Journal of Power Institutions in Post-Soviet Societies [Online], Issue 22 | 2021, Online since 02 April 2021, connection on 22 May 2022. URL: http://journals.openedition.org/pipss/6051; DOI: https://doi.org/10.4000/pipss.6051

Top of page

About the author

Tetyana Kovtunovich

Ukrainian Institute of National Memory

By this author

Top of page

Copyright

Creative Commons License

Creative Commons License

This text is under a Creative Commons license : Attribution-Noncommercial-No Derivative Works 2.0 Generic

Top of page
  • Logo FRS
  • Logo FMSH
  • Logo CERCEC
  • Logo ISN
  • Logo RES
  • DOAJ - Directory of Open Access Journals
  • OpenEdition Journals
Search OpenEdition Search

You will be redirected to OpenEdition Search