About Me

A. Vronsky: Мене звати отець Олександр Вронський. Народився я 19 липня 1981 року в селі Марковичі Локачинського району, Волинської області. З дитинства я зростав у патріотичній сім’ї. По маминій лінії бабця мала дев’ятеро дітей і проживала на Вінниччині. Під час Голодомору п’ятеро з тих дітей загинули. Тому я не міг бути вихований інакше, як патріотично. І проти режиму ще з юних літ мені батько вклав оце, що там насправді відбувалося. І по татовій лінії – так само. Хоч тато проживав на Західній Україні, репресований ніхто з родини не був, але батько любив церкву. І він один із перших, ще в 1991 році відкрив церкву. Мабуть, раніше, мабуть, це рік 1990-й був. Ще був райком партії, йому не віддавали ключі навіть. Але батько настільки настирливий був, що він все-таки добився ключі від тої церкви, яка була закрита радянським режимом.

Була церква, не зруйнували?

A. Vronsky: Так, церкву не зруйнували. Там зробили будинок обрядовості. І так воно проходило. Церкву зберегли. Церковну атрибутику люди взяли додому – поховали. І коли церква відкривалася, то ця атрибутика назад повернулася, і відкрився храм у цьому селі. Тобто один і другий фактор з дитинства на мене вплинув як на патріотичну особу. Тобто я інакше не міг бути. Якщо по духовній лінії батько мені прищепив любов до Бога і до церкви, то по маминій лінії я, слухаючи розповіді бабці, не міг інакше зростати, як патріотом України. От одне і друге в мені поєдналося, і я зростав ще тоді при радянській владі – я знав, що воно не добре. Можливо, до кінця і не розумів, чому недобре, але я знав, що це зло. Чому? Тому що так говорили мені мої батьки. Пізніше, коли я вже зростав, читав літературу, дійсно і сам вже переконувався, що так, що в мене правильна думка. Ще я взнав, що велика кількість церков була розвалена радянським режимом, велика кількість священиків вислана на Сибір. Ну, це ж не людиноугодна держава могла таке робити. Зрозуміло, це був людиноненажерний режим, який оце все робив. Зрозуміло, отак я й виростав. І коли прийшов 2013 рік, то в мене навіть не виникало питання: їхати на Майдан підтримувати хлопців чи не їхати?

Але як ви до церкви прийшли?

A. Vronsky: Як я вже сказав, тато мені прищепив любов до церкви, і я з шести років вже прислуговував. Кадило носив. Оце кадило було більше за мене, але я намагався його отак подати. Так, як мене навчав тато. Прислуговував при церкві. І я вже служив, я вже переймався церковним богослужінням і всім, що відбувається в церкві. І зрозуміло, що ця любов, вона постійно зростала. Я вже тоді з раннього віку знав, що маю бути священиком, я стремився до того. Тому якраз я дякую батькам за цю прищеплену любов. Коли настав час, я закінчив школу, то вступив у Волинську духовну православну семінарію. Пізніше вона стала академією, то я теж закінчив і академію. Одружившись, у 2005 році я прийняв сан ієрея і почав служити в церкві. Це було село Гайове Ківерцівського району. Но пізніше Господь сподобив мене перейти на Луцьк, де в даний момент добудовую храм Преподобного Іова Почаївського, і там служу.

Participating in the Revolution of Dignity

A. Vronsky: Тому якраз якщо вернутися до теми Майдану, то я постійно на Майдані не був, але був тоді, коли було саме небезпечно. Чотири рази розганявся Майдан, чотири рази якраз я в ті дні й був. Коли поступав дзвіночок, що треба їхати, бо там розганяють, розкидають барикади, я своїм транспортом брав хлопців і їхав, щоб допомогти тим, хто тут. Я був прихильник мирного розв’язання цієї ситуації. Тому що ніхто не хоче, щоб лилася кров. Але ми бачимо, що тодішня влада мала інше бачення. І вони зробили те, що сталося. А в той день – 20 лютого – я, якраз зібравши 17 хлопців з Луцька, поїхав у Київ сюди. І тут 20 лютого загинув мій побратим – Василь Мойсей. А інший чоловік, який був зі мною – Артем Запотоцький, – отримав поранення спини. І, на жаль, до цього часу він на інвалідному візку. Але надіємся, що Господь милостивий йому в майбутньому дарує здоров’я. Тому якраз це відбулося на моїх очах. Це тяжко було. Щось треба було говорити мамі. Брат телефонує. Що братові сказати? Ми знаємо, що його забрали в лікарню. Якщо мені пам’ять не зраджує, це була 17-а лікарня. Один із наших поїхав на таксі туди, щоб переконатися, що з ним. Вроді, його реанімували. Через годину дзвінок поступив, що Василь уже мертвий. Зрозуміло, що це був такий переломний момент для всіх. Ну, ми знаємо одне: що нам треба принести тіло додому, віддати мамі. Що говорити – не знаю. Хоч ми всі в рівних умовах були, і ми могли загинути. Мене спасла сльозогінна граната. Тому що всі як рвонулися до стели Незалежності, і я теж в числі тих був. І коли ми зайшли за стелу, то одна частина пішла на Інститутську, а мене Господь повів у цю сторону – на Європейський майдан. І тут на першій барикаді кинули в мене гранатою сльозогінною (як допускають фахівці, що це була граната «Терен-9»), і я почав плювати кров’ю. Ну, звісно, в такому стані я не міг просто йти дальше. Кимось незнайомим я був підхоплений. Мене завели в медпункт. І от якраз тих півгодини, поки стріляли, то я відходив у медпункті. Мені в медпункті надали першу медичну допомогу і сказали нікуди не йти, не рухатися, сидіти, обличчя не терти. Через хвилин 40 я прийшов у себе, все як ні в чому не бувало. І тут взнаю, що якраз іде сильна стрілянина, і велика кількість хлопців вже загинули. Я вже, пізніше аналізуючи, зрозумів для себе, як Господь направив. Чого він мене направив не на Інститутську, а на Європейську площу. І чому якраз оця сльозогіна граната впала мені під ноги. Тому що я мав остатися живий. Я вернувся. За що я Господу дякую, що мене зберіг.

Volunteering

A. Vronsky: Ну, і вернувшись додому, в Ківерцях (в нашому містечку) організував волонтерський центр. Тому що вже якраз почалося те в Криму, що ми називаємо «анексією». Військові частини почали заблоковувати. Оці кадри ми пам’ятаємо: як діти передавали банки з салом через забор військовим. Пам’ятаємо. Оце якраз оці банки з салом, вони якраз нами були й організовані. Як ми туди доставляли – я розкажу. Були фермери з Волині, які перші кинулися на допомогу. Ну, звісно, ми ж не могли бути осторонь. Ми теж почали їм допомагати. І ці машини великі, вони їхали в Херсон. В Херсоні перегружалися в маленькі машини і отак ті ящички тоді доправлялися в Крим. Коли перший вантаж відбув, ми готували другий. Другий вантаж ми не доставили, бо вже була повністю анексована територія. Завдячуючи нашому підприємцю з Ківерців, який надав транспорт – велику машину, ми завезли вантаж у Перекоп Миколаївської області. Там якраз був розташований полігон. І звісно, що на перших початках хлопці були не забезпечені – їм треба була допомога. Тобто другий вантаж вже не попадає в Крим – попадає в Перекоп. Ми віддаємо, вертаємося. Що робити дальше? Пішов у військкомат. Ну, військкомат мене не міг мобілізувати, бо я навіть не служив в армії. Тоді мобілізовували так: тих, хто мав бажання, не забирали, а забирали тих, хто не мав бажання. Рідко коли забирали тих, хто мав бажання. Але мені сказали, що вас як будуть забирати, то в саму-саму останню чергу. Знову-таки, ми бачимо анексію Криму, бачимо бунти на Сході. Душа розривається, серце болить. Ми продовжуємо збирати продукти харчування. Бо знаємо, що йде мобілізація (вона вже була оголошена), знаємо, що треба було допомогти нашій 51-й бригаді. І на прикордонні частини, які підсилювалися, теж треба було щось дати. У нас ніхто це не просив – це питання совісті. Люди відкликнулися, інші люди надавали транспорт, і так ми доставляли до наших хлопців ці продукти.

Sich Volunteer Battalion

Marinka Rotation

A. Vronsky: Але, знову-таки, в 2016 році я приймаю рішення йти в гарячу точку – в місто Мар’їнка – і там нести капеланське служіння. Два роки пройшло – нічого не змінилося. Листопад-грудень 2016 року – ми знаємо, що відбувалися артобстріли в Мар’їнці і Мар’їнка була на слуху. То ми якраз з отцем Михайлом, нашим старшим військовим капеланом, приймаємо рішення і йдемо: Мар’їнка, Красногорівка. Там якраз у даний момент стояла 92-га бригада. І отець Михайло один батальйон взяв під свою опіку, я – другий батальйон. І так ми в парі працювали. Хочу сказати, що в Мар’їнці теж є патріотично настроєні люди. Одна Аліна Коссе, вона стоїть багатьох. Її називають «мама Мар’їнки». Її не просто так називають, а дійсно вона настільки любить Україну, вона пройнята тим всім, що відбувається, що вона заслужила на звання «мама». І нашим військовослужбовцям, який би батальйон там не стояв, вона, звісно, постійно допомагає. Знову-таки, контактуючи з нею, ми знаємо про потреби того чи іншого батальйону. І, пробувши в 2016 році ротацію, повертаємося назад додому і продовжуємо знову волонтерську місію. Знову збираєм, знову возим, знову находим інші батальйони, які потребують. Тому що, наприклад, якщо західна бригада, то туда волонтери часто їздять, або наприклад, з центра. А якщо взяти східну бригаду, північну чи південну, то там трошки є проблеми з волонтерами. Тому що вони в свій час теж їздили, теж працювали, але на сьогоднішній день вже немає такого волонтерського руху. Але ми стараємось, якщо там є потреба, то і їх окормити: і духовно, і матеріально. Отаке відбувається.

A Separatist’s Confession

"...I did not ask for any privileges."

Дуже цікавий випадок, справді. Отче, а розкажіть, коли ви вперше в 2014 році були на фронті, і ви були як військовозобов’язаний, так я розумію? Ви окрім того, що були священиком, вам ще якусь роботу там доводилося робити. В якому побуті ви жили? Як ви налагоджували контакт? Чи були вам ці люди знайомі, чи це були зовсім незнайомі вам люди?

A. Vronsky: Ну, шість чоловік тих, що з Волині приїхали з нами, – це мої знайомі. Інші люди – незнайомі. А батальйон у нас був великий, і прийшлося нам перезнайомитися ще до відбуття. Звісно, я користувався авторитетом. Чому? Тому що я для себе не вимагав ніяких привілегій. Я разом із хлопцями спав на підлозі, треба – чистив картошку. А вже коли ми прибули в Слов’янськ, звісно, комбат, враховуючи мій статус, дав мені посаду бути комірником, видавати продукти, тобто послужити братії. Крім того, я ще дивився за порядком, щоб завжди було чисто в приміщенні. Я призначав чергування. Тобто я мав відповідальність теж. Я хліб насущний не просто так їв, а приносив користь цьому батальйону. Як вже мені потім сказали, що через це я для них став авторитетним чоловіком. А в нас в батальйоні були не тільки християни – було багато і язичників. І коли хлопці виходили на бойові чергування, то вони підходили до мене і кажуть: «Батюшка, помоліться своєму Богу, бо ми йдемо на чергування». І таке було. І коли, наприклад, ішов стрій і я окроплював всіх святою водою, то навіть ті, хто позиціонує себе як невіруючий або язичник, вони не виходили зі строю. Просто того, що я для них став авторитетом. Тому якраз ця користь, оця така дружба і ця така позиція, що я постарався їм служити, воно дійсно дало позитивний результат.

І воно дало можливість і їм краще допомогти в духовному плані, не лише в такому.

A. Vronsky: І їм краще помогти в духовному плані. Бо багато хто почав приходити на бесіди, спілкуватися. І багато хто по сьогоднішній день телефонує з тих хлопців, які вже навіть і не служать, але просто поспілкуватися. Дали мені позивний «Падре». Так. Оці самі хлопці в батальйоні «Січ». Цей позивний є по сьогоднішній день у мене. Бо настільки воно приросло до мене, що мене і свої побратими капелани теж так називають. Я пишаюся тим, що в мене такий позивний, що цей позивний мені дали самі хлопці, самі бойові побратими. Позивні, вони бувають так дані, знаєте, в якийсь момент або по якихось фізичних можливостях, або по прояву людини. Но мій позивний – само по собі. Наш командир роти крикнув до мене: «Падре, де ви є? Вже в нас стрій пошикувався». І так вже й пішло – Падре. От 2014–2018 рік – а я ще Падре. Ну, вже і буду з ним.

The Most Dangerous Moments

Так, вже на все життя надалі. Це ж 2014 рік – було небезпечно, були тоді бої. Ви були фактично на передовій. Попадали в такі ситуації, коли були загрози для життя реально?

Ну, так. І получається, що ви так само нічим не захищені, ризикуєте кожен день. І це теж важко. Важко, тому що солдат може піти до духівника, а вже духівнику до кого йти?

A. Vronsky: До Бога. До Бога. Ну, я вважаю, що така місія, яка покладена на мене, – це є почесна місія. І я дуже вдячний Господу Богу, що доручив мені таку місію. Знаєте, Господь не дає випробувань більше, як ті, які людина може понести. Слава Богу, що я цю місію поніс, сам не зламався. Бо я теж людина, я теж міг десь у якомусь моменті перелякатися і втікти. Ні. Але якщо вже капелан втікає, тоді вже біда. Я цю місію почесну проніс і несу дальше. І на дальше я буду їздити до хлопців стільки, скільки треба буде. Сьогодні вже 2018-й рік, п’ятий рік іде війна. Дуже багато питається людей: доки буде? Я не Господь Бог, я не знаю, доки буде. Але я знаю те, що доки Господь дарує мені силу, доки Господь благословляє, то я буду підтримувати хлопців там на передовій. Не тільки там, але й і тут. Бо багато треба допомагати тим, хто вертається звідти. Ми зараз з капеланами йдемо на навчання і будемо проходити курси, щоб виявити тих людей, які схильні до суїциду. Бо багато хлопців ідуть з життя, отримавши посттравматичний синдром.

Там своє життя вони зберегли, а в мирному житті не можуть.

A. Vronsky: Так. Отримавши посттравматичний синдром, воно його мучить, цього бійця, і він приймає рішення і йде з цього життя. Тому ми таких людей хочемо виявляти, щоб спасати їх. Бо багато хлопців не відкриваються, вони просто скриті в собі. А як вивести на розмову? Як витягнути? Зрозуміло, що ми молимося за них. Зрозуміло, що ми даємо духовну підтримку. Але ж я вже сказав, якщо людина закривається, не хоче спілкуватися, як виявити, має він схильність чи не має?

Він сам деколи не усвідомлює.

A. Vronsky: І він сам деколи не усвідомлює. Я думаю, що ті навики, які нам дадуть в університеті, тільки допоможуть в духовному плані побороти цю проблему.

The War’s Hardest Moments

А як от на передовій людина вертається до Бога? Як ви бачили тенденцію. Як війна впливає на людину в плані релігійному такому?

A. Vronsky: Під час обстрілу невіруючих нема. Це потім можуть розмишляти і філософствувати, є Бог чи нема. Але коли йдуть обстріли, то фактично всі атеїсти стають щиро віруючими.

І всі знають молитви.

A. Vronsky: І всі знають молитви. Якщо й не знає «Отче наш», то до половини по любому скаже (бо десь почув).

Ну, а взагалі, для воїнів що найтяжче під час війни?

Ну, і бійцям теж. Вони приїжджають на похорони, бачать це все і потім повертаються знову на війну. І це основне, найбільша травма душевна для людей. Тому що є люди, котрі взагалі не бачили війни до недавніх часів. Ну, і взагалі це якісь нереальні речі.

A. Vronsky: Так, важко. Але ж ми усвідомлюємо, що нам треба тих батьків і тих дітей втішити, нам треба працювати з ними. Бо наскільки нам важко не було б, якщо ми будемо плакати разом із ними, то ми ще гірше наробимо. Ми мусимо так зробити, щоб вони не плакали. Тому ми стараємося з ними працювати, щоб їх втішити. А воїнам треба зберігати дух. І вони повертаються, а родина лишається. Потім з родиною треба спілкуватися. І ми намагаємося це робити. Ну, тому що якраз підтримка священика, вона дуже велика для родини.

Ну, так, для родини важко. Ви казали, що і потім продовжуєте спілкуватися з вашими побратимами, з якими ви воювали. А в якому режимі це відбувається?

A. Vronsky: В телефонному режимі, в мережі Facebook. А зараз наш батальйон «Січ» створив ще й групу в Вайбері. Тому все, що відбувається, інформується в групу. Можна там написати якусь інформацію, можна відповісти. Зрозуміло, що ми час від часу збираємося. Особливо коли йде річниця створення батальйону, то ми стараємося зустрітися, щоб один одного обняти, один одного поцілувати по-братерськи. Отак ми збираємося. Так намагаємося спілкуватися. Я хоч у 2014 році і пішов з батальйону, але не кинув його, спілкуюся з хлопцями. І якраз ці волонтерські місії, вони і спрямовані до того батальйону і куди потрібно. Тому в нас спілкування йде тісне.

The Patriotic Spirit

Отче, ви були і 2014 рік, і 2016-й, і зараз буваєте в цьому середовищі, весь час спілкуєтеся. Чи можете ви порівняти перше, це матеріальне забезпечення. Я так розумію, що воно змінилося, і армія все-таки більш стає забезпеченою (ваші якісь спостереження). І, можливо, розкажіть, чи міняється оцей патріотичний настрій?

A. Vronsky: Ну, зрозуміло, що в 2014 році було багато призвано тих, які просто були мобілізовані. Вони не до кінця і розуміли, що треба захищати Батьківщину. Адже якщо не захистиш на Сході, то вони прийдуть у Центр і на Захід. Але було багато таких (їх більшість), які патріотично налаштовані: чи то добровольці, чи то мобілізовані. І вони все-таки вмотивовані, вони знали чого туди пішли. Зараз приїжджаєш на Схід, то я не вмотивованих хлопців не зустрічаю. Я не бачу таких, які плачуть. Я не бачу тих, які скиглять. Я бачу тих воїнів, які готові боронити свою державу, і вони знають, чого вони туди пішли. І душа радіє від цього. Тому що це дійсно воїн, який стоїть на сторожі нашої держави. Це не заробітчанин, який пішов за куском хліба, а потім плаче, коли його додому вернуть. Тому рівень патріотизму в 2014 році був високий, у 2016-му – він ніде не подівся, і зараз в 2018-му ніде не пропав. Рівень патріотизму, слава Богу, зростає навіть в деякій мірі. Тому що і місцеві побачили, що не їдять дітей, не відбирають в них кусок хліба. Вони спілкуються з ними, навіть в деякій мірі ще й допомагають їм. Самі ще й діляться тим, що їм привозять. Тому якраз і робота воїнів з місцевим населенням теж немало важлива.

Relations with Locals and Military Leaders

Ну так, звичайно. А ви коли були, теж спілкувалися з місцевими? Мається на увазі як священик.

A. Vronsky: Так, так. Я спілкувався. Ходив на службу в місцевий храм. Як я вже сказав, що в Слов’янську був храм, правда, пристосований, але ми зі священиком служили службу. Я спілкувався з тими людьми, які під час окупації Слов’янська все-таки там були, розказували, як це страшно було. Але вони не зламалися і нікуди не поділися. Вони були там на місці. Також в Артемівську спілкувався з місцевим активом, патріотично налаштованим. І я як священик виступав в Артемівську на мітингу за єдність України. Коли приїхали з Артемівська волонтери, щоб виступити на їхньому Майдані, то якраз комбат мене делегував. І я їхав з радістю. Зачитав молитву, сказав проповідь. І народ дуже позитивно сприйняв. Люди хлопали. Що мені дивно було. Бо тут я вже привик, а там я ще не знав, що мене чекає. Але люди хлопали – значить, там українців теж багато є.

Ну, це добре. А скажіть, як із військовим керівництвом у капеланів складаються стосунки? Тому що ви були в специфічній ситуації: ви ж були підлеглим по військовій службі, я так розумію, з одного боку. А з іншого боку, як капелан і як священик ви мали бути нейтральним, ніби поза ієрархії оцієї військової. Як вам вдавалося це поєднувати і спілкуватися з керівництвом?

A. Vronsky: Ну, часом приходилося брати роль миротворця на себе. Тому що офіцер, він бачить ситуацію по-іншому, а боєць – по-своєму. Тому мені приходилося в деякій мірі згладжувати кути, якщо вони були. Був у нас один випадок, що хлопця закрили в кімнаті, бо на нього донесли, що він щось там вкрав. А на мові військових це називається «віджав» (так казали). Але перед строєм я виступив і сказав: «Чи є у вас факти, що оцей боєць зробив те-то, те-то?» – «Ні, нема. На нього донесли». – «То, – кажу, – заберіть у нього зброю, посвідчення, а завтра, якщо будуть факти, тоді вже приймайте до нього міри». На другий день виявилося, що той, хто доносив, не впізнав того бійця, тому що це був не він і не з нашого навіть підрозділу. Але командир, точніше, не командир, а один з офіцерів, який це озвучив, ніби підозрюючи його в тому, вибачився перед строєм. І це був тоже такий позитивний момент, що я не сховав голову, як боцюн, а взяв роль миротворця на себе. І це так як би дуже позитивно відбилося перед бійцями.

Ну, це теж треба вміти виконувати цю роль. Тому що це непросто. Щоб і бійці довіряли, і як би керівництво, в тому числі.

A. Vronsky: Тим більше, що я був ще ж підлеглий їхній. Але я за те не думав – просто виконував свій обов’язок. Я виступив, сказав свою думку і моє бачення даної ситуації. Як оказалося, що я прав. Тобто треба спочатку довести, що це той чоловік зробив, а потім приймати міри.

Але часто суб’єктивні якісь моменти на нас впливають, і ми приймаємо рішення. Але от ви так розповідаєте і в мене складається враження, що ви там себе на своєму місці почували. Що у вас, я би сказала, може, в характері, може, щось особистісне таке є, що вам допомогло виконувати отаку роль непросту? От я на вас дивлюся – ви виважено так це все говорите, не емоційно. Як вам здається, що вам допомогло (і допомагає, можливо) зберігати таку рівновагу?

A. Vronsky: Ну, перше, я душпастир. І коли я ставав священиком, розумів, що мені прийдеться працювати з різними людьми, в яких є різні проблеми. Що мене всі будуть хвалити, гладити по голові – я на це не розраховував. Я добре знав, що «осана» і «розіпни» ходять поруч. Тому був готовий прийняти різні виклики. І коли вже, наприклад, стався Майдан, то я побачив, що це вже був виклик. А коли почалася війна на Сході, я розумів, що там не так то просто буде. Бо ж не всі і сприймають як священика. Як я попередньо говорив: є й атеїсти, є і язичники. Так. Але, знову-таки, моя наполеглива праця дала своє. Цей корінчик, він проріс. Це зернятко не лишилося лежати в землі, а воно проростало і проростало. Як я вже сказав, що навіть ті, хто не віруючі, вони все рівно мене поважали. Ніхто поганого слова в мій адрес не сказав. Тому я був разом з ними, я разом з ними їв, разом з ними трудився – я був один із них. Тому якраз цей позивний – «Падре» – це, напевно, вони мене вважали як батька, як брата. Ну, це такий позитивний момент. І я розумів, що в деякій мірі я мушу взяти роль першого, щоб якусь ситуацію розв’язати. Роль першого, щоб прийняти рішення. Так. Бо на мене дивилися – що я скажу.

The War’s Language Problem

А цікаво, ви були у підрозділі – там, були російськомовні, україномовні, різні були? Так?

A. Vronsky: Так. Якщо говорити за батальйон «Січ», це в нас 20% всього особового складу були східняки. Навіть були солдати з Криму. Так, вони були російськомовні. Але боронили Україну не гірше, як інші. Вони готові віддати за неї своє життя. І вони були як би дивний феномен для східняків – тих, що говорили, що «русскоговорящие бандеровцы приехали» (сміється). Тобто це було для них незрозуміло. На нас кажуть «бандерівці». Описують, що ми дітей їмо, що ми зараз будемо тута щось дивне витворяти. А тут приїжджають хлопці: одні розмовляють на українській мові, інша частина розмовляє на російській мові, роздають хліб, допомагають в чому можуть. І це дивно для них було. Коли я розмовляв з одною жінкою, питаю: «А чого ж ви так допустили?» А вона каже: «Бо ми боялися, що прийдуть бандерівці і нас тут всіх переріжуть». Кажу: «Так от я ж перший бандерівець». Вона дивиться: «Что вы говорите?» Я кажу: «Я перший бандерівець, який до вас прийшов з миром, з хлібом і сіллю». А вона відповідає: «Як би я знала, що такі будуть бандерівці, то я б ще на межі Донецької області з хлібом-сіллю зустрічала» (сміється).

От що робить пропаганда, як голови попромивали. Це ж треба так. І це велика зброя, на жаль. Інформаційна війна така, зроблена на тій території, – це велика наша прогалина, будемо так вважати. Отче, скажіть, ми говоримо «геройські вчинки». Геройськими вчинками можуть бути різні вчинки. Але для вас, от чи були ви свідком того, що ви вважаєте героїзмом на війні.

A. Vronsky: Ну, я вважаю, що бійці, які вже прийняли рішення і відбули на фронт, – це вже героїчний поступок. Тому що в той чи в інший момент може бути складна ситуація. Тобто цей внутрішній поштовх, який привів захищати Україну, – це вже є героїчний поступок. Я бачив хлопців, які стоять зимою, замерзлі. Я бачив літом, які від спеки ховаються в затінок. Бачив хлопців під час дощу, які замотуються целофаном, щоб їх не промочило. Це все героїчні поступки. Тому якраз кожен, хто туди пішов, заслуговує на звання героя.

"...The hardest thing is that people become indifferent."

Війна – специфічне таке середовище. І одне діло – коли були активні дії, і люди на адреналіні, так би мовити, були, а друге діло – коли уже така окопна війна, і стріляють/не стріляють – ти теж у стресі перебуваєш, але думки можуть викликати різні проблеми в голові. То які проблеми тепер є на передовій, які відрізняються від тих, які були ще тоді, коли була активна фаза?

A. Vronsky: Проблеми ті, що починаємо забувати про те, що в нас іде війна. Починаємо переключати телевізор, коли показують про війну. Починаємо не приходити на похорон, коли хоронять бійця. І це дуже важко. В нас гинуть хлопці і по сьогоднішній день. І дуже важко дивитися на те, що комусь важко вийти з машини, коли йде похоронна процесія, як хоронять бійця. Хтось не може стати на коліна, відвертає голову, щоб не побачити. Оце найважче – що народ байдужіє. Це саме страшніше.

А бійцям це важко перенести.

"... people become more drawn to the Ukrainian church."

Отче, скажіть, от війна, вона вплинула на те, що люди замислилися над тим, хто вони є. І навіть на Сході – там, де люди часто, можливо, не задавались запитанням: українець я чи росіянин, ким мені потрібно бути. І так само і церкви стосується. Люди не замислювалися, в який патріархат вони ходять молитися. Вони навіть не задавали запитання: є церква як споруда – вони заходили і молилися. Тепер це стало… як би війна, вона викристалізувала, де своя церква, де не своя церква. І певним парадоксальним чином війна вплинула на те, що церква стала більш українською. От ви бачили це і на фронті, і в мирському житті тепер, як відбувається українізація церкви?

Relatives’ Reaction

Скажіть, отче, а як ваші рідні і близькі, взагалі, віднеслися до того, що ви на війну пішли і що проявили ще в той момент таке?

A. Vronsky: Як кожна дружина, як кожна мама, як кожна дитина, звісно, що вони переживали. Але Бога молили. Я посадив їх перед собою і кажу: «Там теж чиїсь сини. Там теж люди, які потребують допомоги. Можливо, моє добре слово когось спасе». Ну, після того і дружина віднеслася з розумінням, і також мама перестала плакати, а благословила мене на дорогу. Доця, яка ще була тоді маленька, теж віднеслася з розумінням. Коли я вже їхав на другу ротацію, то доця обняла мене за ногу і не відпускала. Це ж дитина. Це ж не колорадський жук – її не струсиш з ноги. Що в такому випадку робити? Вона закрила хату і за ногу тримається. Я кажу дружині: «Можливо, забери її. Я ж вернуся через певний період часу». Вона каже: «Я нічого не можу зробити». І я так, гладячи її по голові, кажу: «Доця, тато їде до інших таких самих дядьків, як сам». Ну, як дитині донести? Кажу: «Так само підтримує тих татів, які там. Доця, відпусти тата. Тато скоро приїде». І так та дитина відпустила. І цей момент, він закарбувався на все життя. От дитина схватилася за ногу і не відпускає. Я іду, а вона тримається. Ну, це просто сльози на очі котяться.

Це кіно можна знімати. Кожен кадр буде ефектним і дуже сентиментальним. Ну, це життя. І, на жаль, доводиться такі моменти переживати.

A. Vronsky: Кажу: «Доця, там тоже ж чиїсь тата». – «Я знаю, а тебе не відпущу».

Для дитини її тато найголовніший. А інший – то абстрактно все і для неї далеко й не зрозуміло. А вона з часом, звичайно, це все може і переосмислити.

A. Vronsky: Це ж їй було 8 років. Зараз більше. А тоді в той момент було 8 років.

"... we will have a strong state, and we will have a united local church."

Якраз вона вже й соображає і вже в неї й емоції сильні, і прив’язаність є велика. Так що якраз такий вік. Зрозуміло. А скажіть, будь ласка, для вас особисто, як ви відчуваєте, ви змінилися? Що для вас дала ця війна? От переживання і перебування там.

A. Vronsky: Чи змінився я? Ну, це вже треба питати людей, які мене оточують. Напевно, так. Тому є неприємні моменти, є і приємні, коли дивишся, як хлопці повертаються до своїх родин і продовжують життя. Звісно, змішані емоції і воно впливає на людину. Навіть і на капелана. І він міняється. Тому дивлячись на то всьо, просто не можеш бути байдужим, і деякі моменти, вони впливають на тебе.

Ну, але от вас це зробило сильнішим, як ви відчуваєте, в плані свого служіння?

A. Vronsky: Все, що не вбиває, робить нас сильнішими. В плані служіння – воно загартовує характер, стимулює дальше до боротьби, до праці. Звісно, воно стимулює до того і говорить про те, що не можна складати руки, а треба продовжувати працювати заради перемоги і заради майбутнього блага.

Отче, а як ви налаштовані щодо України і майбутнього її, щодо церкви нашої української? От на перспективу яке у вас бачення?

Awards

Дякую, отче. А розкажіть нам про ваші нагороди.

A. Vronsky: Перша нагорода дана Святійшим Патріархом Філаретом у 2014 році як одному з перших, хто відбув на Схід і трудився на благо України. Друга медаль «Георгій» на червоному фоні – дана Спілкою воїнів АТО як священику, який перебував у зоні бойових дій. Третя медаль «Георгій» на білому фоні класифікується як священик-волонтер. Це дано Спілкою «Військові капелани Волині» минулого року за мої волонтерські труди. «Богородиця з покровом» – це дано Спілкою «Ківерцівська місцева спілка ветеранів АТО «Альфа», яка знаходиться в містечку, де я проживаю. І бійці цієї спілки (а дехто з них разом зі мною перебував на Сході) вирішили мене нагородити за це і вручити таку медаль чудову. Також є президентська відзнака «За гуманітарну участь в АТО», яку мені цього року вручив губернатор за підписом нашого Президента. Наступна медаль – це «Гідність і патріотизм». Вручила мені Військово-цивільна адміністрація міста Мар’їнки. Орден – даний Митрополитом Михаїлом «За церковні заслуги». Ми трудимся і на благо України, і також трудимся на розбудову церкви. Ми брали участь в будівництві церкви в місті Волноваха. І якраз владика за це нагородив мене цим орденом. Наступна медаль – додається до посвідчення «Учасник бойових дій». Всім дякую, що мене нагороджували. Бо, дійсно, це приємний момент. Говорить про те, що не забувають. Але ми, в свою чергу, теж стараємося нагородити і бійців, і матерів, щоб і їм подякувати, і бійців простимулювати до подальшої праці. Так само і волонтерів, щоб і подякувати, і надихнути на нові труди.

Дякую. Чи, може, ще хочете щось сказати?

A. Vronsky: Там дуже багато хороших людей, які там живуть, і які приїжджають з волонтерськими місіями, і несуть капеланське служіння. Там дуже багато чудових людей. І коли з ними спілкуєшся, то розумієш, що ти не один. І слава Богу, що не один. І дякуєш йому за те, що є такі люди, які підтримують цей рух, які допомагають і місцевим – морально не впасти, і бійцям – продовжувати свою справу. Багато було приємних моментів, чудових зустрічей. Я їх не можу забути, бо вони в мене в пам’яті живуть і будуть жити. Хтось від мене щось навчився, я в когось повчився. Але дуже багато зустрічей було в мене.

The Story of the Cross

A. Vronsky: Працювали ми на Сході і з цивільним населенням. Відвідували дитячі будинки, школи, будинки-інтернати, спілкувалися з дітьми, вчителями, батьками. Хочу один випадок розказати, який стався у спеціалізованому дитячому будинку для дітей з вадами зору, який знаходиться в місті Слов’янську. Ми неодноразово його відвідували. Справа була в 2014 році, коли ми зібрали цукерки, пряники і вирішили завезти туди в дитячий будинок. Бо вважаємо, що несправедливо, що ми маємо цукерки, маємо якісь солодощі, а діти, можливо, і не мають. Ми вирішили відвідати цей дитячий будинок. Я, крім того, ще взяв іконки, взяв хрестики і, як військовий капелан, разом з бійцями поїхав. Діти раділи цим солодощам. А я дітям вручав хрестики. Діти в чергу ставали. І так сталося, що одній дитині не вистачило хрестика. З собою не було, але на базі був. І я спочатку хотів зняти хрестик із себе, але, думаю, поїду на базу, візьмемо ще цукерок, приїдемо за якийсь тиждень і вручимо тій дитині хрестика і ще додатково привеземо солодощі. Але сталося так, що нас раптово зі Слов’янська вивели, і можливості заїхати в цей дитячий будинок не було. Мене мучила совість. Я думав все ж таки, чому я не зняв із себе хрестика і не подарував тій дитині. Я довго хотів туди попасти. Але їздили ми з волонтерськими місіями в інший кінець – туди ніяк не попадали. Через півтора року попадаю я знову в цей дитячий будинок, приготовив хрестик, такий самий хрестик, як давав тим діткам в 2014 році. Дивлюся, і не можу впізнати цю дитину. На ім’я пам’ятаю. Але там всі діти однакові. Тому що вони всі в окулярах і не можна впізнати, та дитина чи інша. Серед них я знайшов три дитини, які можуть бути схожі і тихенько підходжу питаю: «Ви Аліна?» – «Нє, я не Аліна». «Ви?» – «Я Аліна». – «А ви пам’ятаєте, я до вас приходив в 2014 році?» Вона каже: «Пам’ятаю». – «А пам’ятаєте, тоді я хрестика вам мав іще привезти?» Вона каже: «Так, так, я його чекала». Що я роблю? Іду в зал, сідаю і дальше чекаю, поки закінчиться концерт. Бо там вихователі і директор, вони дуже дбають за тих дітей. І ми коли приїжджаємо, вони стараються показати, що ці діти вміють. А це дійсно вмілі діти. Кажеться, що вади зору, але, насправді, їм нічого не бракує. Ці діти повноцінні. Вони і вишивають, і малюють. Тобто ці діти дуже вмілі. І те, що вчителі і вихователі вкладають в них душу, теж помітно. Коли ми приїжджаємо, то вони стараються нам заспівати щось, показати своє рукоділля. І цього разу так само сталося. Вони зробили такий міні-концерт для нас: співали пісню на українській мові, у вишиванках, які самі ж вишили. І по закінченні цього концерта виходжу на сцену і оголошую, що я тут півтора роки назад був, вручав дітям хрестики. І хтось вигукував: «Так, так, я пам’ятаю». Хтось ще мене не знав, просто сидів мовчав. Кажу: «Тоді була дівчинка Аліна, якій не вистачило хрестика. Сьогодні я виконую цю місію (не можу це без емоцій говорити): я привіз цього хрестика і прошу цю дитину підійти сюди». Зал весь плакав. Ну, звісно, священики, які разом були зі мною, вони теж в той момент заплакали. Бо це був емоційний момент. І ця дитина виходить, я їй вручаю хрестик, і з душі падає камінь (сміються). Отакий випадок чудовий. Я вважаю, що це чудовий був випадок по моїй капеланській службі. Звісно, я зрозумів, що не просто так тоді я не зняв цього хрестика з себе і не просто так не вистачило хрестика. Таким чином Господь мене ще раз туди привів і направив, сказав, що через півтора року там будуть ще інші діти, які захочуть вас побачити. Ну, такий випадок був. Дякую Богу, за такий випадок, який дарував мені в моєму житті. Дякую.

Інтерв’юер: Дякую вам.