Skip to navigation – Site map

HomeThe Journal of Power Institutions...Issue 22Oral History: The Russo-Ukrainian...Interview with Military Chaplain ...

Oral History: The Russo-Ukrainian War Through the Eyes of Ukrainian Military Chaplains - Conversations (10)

Interview with Military Chaplain Oleg Usatiuk, Conducted in Kyiv, Ukraine, 2 November 2018 (UKR)

Tetyana Privalko

Abstract

Oleg Usatyuk was born in 1962 in Kyiv and is a pastor at God’s Glory Evangelical Christian Church. Usatyuk was educated at the Interdenominational Center for Christian Leadership Seminary and ordained as a pastor in 2007. As a military chaplain he has worked with soldiers of the 53rd Independent Mechanized Brigade, the 80th Independent Airborne Assault Brigade, the Lugansk Border Guard Detachment, and the Donetsk Border Guard Detachment.

Top of page

Editor’s notes

This interview was conducted in association with the Oral History of the ATO (Anti-Terrorist Operation) project, which began in 2015 and aims to collect and publish oral testimonies of participants and eyewitnesses of the Russian-Ukrainian War.

Full text

I had the urge to take a shower. A spiritual shower. To free myself from the dirt and live a normal life. To be, to a certain extent, clean in front of myself.

O. Usatiuk: Мене звати Олег, прізвище Усатюк. Мені 56 років. Народився в 1962 році. Маю сім’ю, два сини, два внуки (Матвій і Лука). Маю вищу освіту: вищу освіту економічну і вищу освіту теологічну. Ну, що в моєму житті цікавого – не знаю. Звичайне життя, як у багатьох інших. Школа. Поступив у технікум у 1977 році. Закінчив радіомеханічний технікум. Потім призвався до служби в радянській армії. Після армії відразу одружився, бо дуже хотів сім’ю. Родився в мене один син, потім другий. Працював я на радіозаводі, Київський радіозавод. Тоді випускали ще чорно-білі телевізори. Там працював. А потім у 1988 році, коли почався кооперативний рух, я пішов навчатися будівельним роботам. Дуже мені подобалися будівельні роботи, дуже хотів навчитися працювати, щоб ремонтувати квартири, ремонтувати будівлі. Мені це подобалося. Бо такою професією володіли моя мама, батько, і трошки вони мене навчили, ще з дитинства. І мені це подобалося. І з 1988 року я почав працювати в цій галузі – ремонтувати квартири. У мене була бригада. У мене було приватне підприємство. І в цьому напрямку я розвивався. Хороший був бізнес, мені дуже подобалося. Взагалі, мені дуже подобається працювати руками. І ніколи я не думав, що буду священником. Коли я познайомився з однією жіночкою, яка мені вперше сказала про Ісуса Христа, вона мене познайомила із своїм пастирем. Ми пішли на богослужіння, де я слухав його проповідь, і вона мені розповідала про життя цього пастора. Після першого служіння вона мені сказала: «Можливо і ти будеш колись пастирем». Я розсміявся їй в обличчя і сказав: «Ну ні! Цього ніколи не буде! Мені краще працювати руками, ніж язиком. Це не мій напрямок».

І в які це роки була оця зустріч?

  • 1 A gostinitsa is a hotel-style room or a small studio apartment.
  • 2 Khrushchyovka is a term used to refer to typically five-storey apartment buildings that were widely(...)
  • 3 Stinka refers to a furniture set placed along one of the walls that was commonplace among wealthy S (...)

O. Usatiuk: Ця зустріч була в 1997 році. Ви запитали, як я став священником і що мене до цього спонукало. Я ніколи не мріяв бути священником. У мене навіть в голові такого не було. Я вважав себе віруючим, на підставі того, що вірив в існування Бога. Я на свято Пасхи і Різдва ходив у церкву, ставив свічки. І коли священник кропив людей водою на Пасху, то я думав, що чим більше на мене попаде води, тим більше я буду святіший. Думав, що таким чином якось я з Богом домовився, і спасіння вже маю. Бо в церкву я ходжу і вірю, що там, на небі, якась сила є. Я думав, що в цьому полягає спасіння. І ось, настав такий період в моєму житті (це було десь у середині 1990-х років), що Господь дуже побудив моє серце до внутрішньої чистоти: це було якесь надприроднє явище. Мені хотілося покинути це брудне життя. Я не був алкоголіком, не був наркоманом. Жив так, як жили багато людей. Я не вважав за гріх, що іноді можна вкрасти на виробництві. Наприклад, коли я працював на радіозаводі, на телевізійному виробництві, то вважав, якщо я виходжу із заводу і не візьму якусь деталь, то це був марний день. Я так міркував: «Я ж не в людини вкрав – я вкрав у виробництва, бо вони мені недоплатили». Потім через деякий час я всі ці деталі повикидав, бо вони мені не знадобилися. Але в мене був такий менталітет – я не вважав це за гріх. Не вважав за гріх випити, говорити матерні слова, тому що всі так розмовляють. Не вважав за гріх, коли крім дружини в тебе ще є коханка. Бо в той час дуже багато було фільмів, де червоною ниткою проходить тема супружної зради. І я зрозумів, що, коли я дивився ті фільми, читав художню літературу, яка мені подобалася – це формувало мій світогляд. І я розумів, що такий образ життя, яким я живу, - це звичайне явище, що таким життям живе основна маса людей. Але це відбувалося в моєму житті до певного часу. Коли мені було 35 років, мені це дуже набридло, і я хотів внутрішнього очищення, я хотів від всього цього бруду звільнитися. Мені стало дуже прикро від того, що я живу таким подвійним життям. Що, з однієї сторони, я наче добра людина, хороший чоловік, і в мене було багато друзів, і з усіма друзями в нас були гарні стосунки. Але я сам знав, хто я є насправді. Я шукав можливості від цього якось очиститися. В мене було таке бажання, знаєте, нібито як шахтар виходить із шахти, і він такий брудний, і він іде прийняти душ – і тоді виходить чистим. І в мене було таке саме бажання прийняти душ. Духовний душ. Щоб звільнитися від бруду і жити нормальним життям. Бути, в певній мірі, чистим перед собою. Для мене дуже важливо було (це така, мабуть, вроджена риса) – щоби я міг сам себе поважати. Коли я сам себе поважаю, тоді в мене чиста душа. Не сприйміть це за гордість. Але коли ти зміг себе в чомусь подолати, коли ти зміг зробити якусь справу, яка варта того, щоб ти поважав себе, тоді відчуваєш внутрішнє задоволення. За що ти поважаєш інших людей? - За якісь справи, за якісь зусилля над собою. І коли я бачив, що у мене життя іде таким чином, що я себе не поважаю, то мені стало прикро. І от у мене було таке бажання від цього звільнитися, піти і десь прийняти цей духовний душ. Перше, що прийшло на думку, куди можна піти для здійснення цього бажання, – це в церкву. Я пішов у Володимирський собор. Стояв довго перед іконою Спасителя, яка знаходиться при центральному вході. Я довго стояв і дивився у вічі Ісусу Христу, і Він говорив у моє серце. Я розумів, що в церкві треба ставити свічки, хоча не розумів для чого. Я підходжу до бабусі, яка продавала свічки, і кажу:«Бабцю, підкажіть мені, куди яку свічку ставити?» А вона мені каже: «Синок, дивись, ось по праву сторону – за здравіє, а по ліву сторону – за упокой». Я повертаюся з двома жменями свічок, і думаю: «Господи, щоб тільки не переплутати, бо нароблю шкоди». Поставив всі свічки, як бабця сказала: одні – за здравіє, другі – за упокой. А потім виходжу і думаю: я хочу десь це прочитати, щоб наступного разу, коли я прийду в церкву (а в мене вже було рішення: я буду ходити в церкву, і буду жити святим життям), щоб я приходив до церкви і не питав у бабусі, де і куди мені ставити яку свічку, а щоб я це питання вивчив, і я сам знав, що робити в церкві. А звідки взяти цю інформацію? що читати? Я почав читати Біблію. Цікаво, що Біблію перший раз я купив у 1990 році. Біблій ще тоді не було в нашій країні у продажу. Якось я їхав на роботу, в тролейбусі. Це був час пік, тролейбус забитий. І я бачу, на сидінні сидить одна жіночка і відкрила таку здоровенну книжку. Приглядаюся – Біблія. І для мене це так було дивно. Думаю: де вона її купила? Я пропустив свою зупинку. Дочекався, коли вона вийшла на своїй зупинці. Побіг за нею і питаю: «Жіночко, скажіть, де ви купували таку Біблію?» І вона мені сказала адресу, Пам’ятаю, що на площі Льва Толстого. Вона тоді коштувала 50 рублів. Я на наступний день поїхав і придбав цю Біблію. Це було в 1990 році. Я її почав читати (Євангеліє від Матфея), і коли став читати перший розділ, то там написано, хто кого народив. І такі імена, що для мене це було не зрозуміло. Там майже цілий розділ написано хто кого народив. Я читаю-читаю і думаю: як це зрозуміти, і кому воно потрібне? Якщо ця Біблія написана в такому стилі, то для чого вона мені потрібна? Я закрив цю Біблію і поставив на поличку. Вона в мене простояла 7 років, поки Господь не провів своїм шляхом, і поки я знов не навернувся до Бога, поки не було в мене цього бажання – очиститися. І ось у 1997 році, коли я прийшов у ту церкву (Володимирський собор), я поставив там свічки. І я вийшов з таким наміром, щоб мені прочитати Біблію: де ж там написано, до якої ікони треба свічки ставити? Думаю: я подолаю цей бар’єр, де там хто кого народив, і буду читати далі. Слава Богу, я відкрив Біблію, і почав читати з другого розділу, де там уже йдуть історичні описи життя Ісуса Христа. І коли я прочитав одне Євангеліє про Ісуса Христа, друге, третє, я був у такому захваті, я був настільки вражений життям Ісуса Христа! І я не знайшов там інформації ні про одну свічку. Але я зрозумів, що Ісус Христос і був цією свічкою. Місія свічки в чому заключається? «Сгорая сам, свети другим». Свічка сама згорає, але приносить тепло і світло людям. Так само Ісус Христос був такою свічкою: Він Сам згорів, але в Його присутності люди відчували тепло і відчували світло. І мене це настільки вразило! І я зрозумів, яку свічку Бог бажає від нас – щоб ми були такою свічкою, щоб від нас виходило тепло і світло. І потім я шукав можливості покаятися. Я розумів, що якесь повинно бути духовне дійство, щоб мене якось покаяли. Це було перед Паскою (я пам’ятаю), на проспекті Миру, на Дарницькій площі, там є православна церква. Якраз було свято Вербної неділі. І я підходжу на територію цієї церкви, дивлюся – черга людей стоїть до священика. Підходять люди до священика, кланяються, він накриває їх по-одному якимось рушничком і питає: «Каєшся?» І людина відповідає: «Каюсь». Так само і я став у чергу. Моя черга підійшла до нього, я нахилився, він мене накрив рушничком, каже: «Каєшся, син мій?» Я кажу: «Каюся». – «Прощаються тобі гріхи твої». Я відійшов. Бачу, я то покаявся, але нічого внутрішнього не відчув. Хотілося якогось почуття, якогось внутрішнього переживання, але його не було. Ось в таких я був пошуках в той час. І одного разу, у нас був такий період у житті, коли ми хотіли з дружиною покращити свої житлові умови. Жили з дружиною і з дітьми в гостінці1, і треба було продати гостінку і купувати з доплатою квартиру в «хрущовці»2. Для цієї справи ми запросили брокера, одну жіночку. І виявилося, що ця жінка-брокер була віруючою. Коли вона прийшла і ми почали розмовляти стосовно наших планів, вона уважно слухала наші історії. І коли ми говорили з нею про те, які в нас обставини були в житті, вона так ненав’язливо говорила: «Ви знаєте, а ось у Біблії, стосовно цієї вашої ситуації, сказано так-то і так-то». Я кажу: «Ми поручилися за одну людину, позичили гроші, а вона ці гроші не повернула». А вона каже: «Ви знаєте, в Біблії написано «не поручайся за людину, бо людина не досконала і від неї можна очікувати що завгодно». І думаю: «Ти бачиш, як у Біблії мудро написано» (сміється). Потім я розповідаю про свою роботу, що коли я працював, не було таких матеріалів, які зараз є сучасні. Тоді були гомельські шпалери, гіпс, і все. І коли я приходив на квартиру, то питаю: «А де у вас буде шафа стояти?». Господар каже: «Тут буде стінка»3. – «Де буде килим?» Я думав: ага, за стінкою можна дірки не зашпакльовувати, а лише заклеїти шпалерами. І коли ми з брокеркою спілкувалися, вона мені каже: «А ти знаєш, у Біблії написано: «Все, что ни делаете, делайте не как для человека, а как для Господа, и всякий труд, выполненный с усердием, будет вознагражден». І мене це так торкнулося! Коли вона пішла, думаю: я в Біблії все одно не знайду, а запишу ці фрази. І коли я записав, і Господь торкнувся мого серця. Господь говорить до мене: «Ти береш з господаря гроші за свою роботу із розрахунку за квадратний метр робочої поверхні? А чому ж ти за шафою не робиш те, що треба робити на відкритій поверхні?» І я тоді зрозумів. Я почав виконувати якісну роботу: як за шафою, як за килимом, як на видному місці – все однаково якісно. І так мене Господь облічив. У Біблії написано: «Все Писание Боговдохновенно. Оно полезно для научения, для обличения, для исправления и для наставления. Да будет совершен Божий человек ко всякому доброму делу приготовлен». Ось таким чином Господь мене вчив через Своє Слово. І ось як саме мене Господь привів до церкви. Я почав читати Біблію, і я багато чого там не розумів, але в мене була велика потреба духовної їжі. Мене не влаштовують обряди, мене не влаштовує та кількість свічок, які я носив у церкву і ставив. Адже я духовно голодний приходив – я голодний уходив. І одного разу мене запросили в церкву, де проповідувалось Євангеліє. Я прийшов. І коли почув проповідь пастора, коли я почув, як пастор узяв місце Писання із Біблії і його розтлумачив, то мені все стало зрозуміло. Я отримав відповіді на багато питань, які мені були важливі для мого практичного життя. І я зрозумів: отут моє місце, я тут буду годуватися, я тут буду брати ту їжу, яка потрібна моїй душі і моєму духу. І я зрозумів, що Господь привів мене до церкви. Коли пастор проповідував, мені стало це дуже цікаво (ці проповіді). Я розумів, що вони торкаються мого серця і це саме те, чого потребує моя душа. Я прийшов до мами і сказав: «Мамо, ти знаєш, ходжу у церкву, слухаю проповіді». А мама мені каже: «Синок, ходи, але тільки не перехрещуйся. Бо тебе похрестили, коли тобі було три місяці, і перехрещуватися не можна». Я кажу: «Мамо, ти що? Я перехрещуватися не буду. Я ж розум маю». Але коли я в Біблії прочитав, що таке хрещення, і коли пастор через проповідь розтлумачив, що говорить Біблія про те, що означає хрещення, то я зрозумів, що хрещення – це, в першу чергу, покаяння і «обіцянка Богу служити Йому доброю совістю». Хрещення – це коли ти Богу обіцяєш, що ти будеш служити Йому чистим серцем (доброю совістю). І я зрозумів, що те моє хрещення в дитинстві, коли мені було три місяці, – це зовсім не те хрещення, про яке говорить Біблія. Я зрозумів, що мені треба прийняти водне хрещення, саме те, про яке навчав Ісус Христос. Тобто скласти «завітні стосунки с Богом». А це означає, що я кажу до Бога: «Господь, я каюся в тих гріхах, які я чинив. І я хочу служити Тобі надалі з чистою і доброю совістю». І тоді я свідомо, з повною відповідальністю та розумінням прийняв водне хрещення у цій церкві. Отак я прийшов до Бога, до церкви. І так Господь через Своє Слово, Духом Святим працював з моїм характером. З тих пір в моєму житті почався процес освячення. Що таке освячення? Я раніше думав, що освячення – це коли батюшка святить водою, і чим більше на мене води попало, тим більше я святіший. Але коли я читаю Біблію, то розумію, що освячення – це означає освятити своє серце. Коли ти читаєш певний сюжет із Біблії, Дух Святий тобі каже: «Дивися, син Мій, ось так, як ти прочитав у цьому сюжеті, стосовно певного персонажу, саме так ти вчора вчинив із своєю дружиною, із своїми дітьми, із своїми друзями». І Дух Святий облічає. І ти каєшся перед Богом, кажеш: «Господи, я не хочу таким бути. Прости мене. Я каюся». І наступного разу ти намагаєшся вже так не чинити, як ти чинив раніше, і таким чином Господь тебе виправляє. І це процес відбувається все наше життя. Ось така моя історія про те, як я прийшов у церкву.

А про теологічну освіту: де ви навчалися. Правильно я зрозуміла, ви маєте теологічну освіту?

O. Usatiuk: Так. Я закінчив семінарію, уже потім, коли став пастором.

А коли ви стали пастором?

O. Usatiuk: У 2007 році. В 1997 році я покаявся, прийшов до церкви і був членом церкви, слухав проповіді, ми служили в церкві. Як служили? Я грав на баяні, а чотири сестри співали псалми християнського змісту. Ми їздили по селам по Київській області, проповідували Слово Боже. Нас посилав пастор церкви, щоб ми таким чином проводили служіння по селам і робили такі концерти (називається це «євангелізація»), розповідали про Христа, про Його любов. За теологічну освіту я не думав. У мене не було таких планів, не було такої мети, щоб бути пастором, служителем. Я думав: у мене є своя робота, є своя сім’я і є кому проповідувати. Я взагалі проповідувати не вмію, це не моє. Я буду краще щось руками робити. А потім так сталося, що утворилася група віруючих людей і ми почали збиратися, і стало питання стосовно того, як надалі служити, кому очолити цю групу, кому серед тих людей бути служителем. Ну, і вибрали мене. Єпископ благословив, помолилися, рукоположили мене на пасторське служіння. А потім стало питання за теологічну освіту. Це академія. Вона називається «Міжконфесійний центр християнського лідерства». Там викладають основні теологічні питання з Біблії, які не торкаються конфесій. І взагалі, що до питання конфесій… Я чим більше читаю Біблію, тим більше розумію, що Бог буде приймати в Свої небесні обителі, не по тому признаку, до якої ти конфесії належав: чи ти православний, чи католик, чи протестант. Бог буде приймати в свої обителі по тому признаку, наскільки ти прийняв те слово, яке Ісус Христос приніс на цю землю, і яке написане в Євангелії, і наскільки ти був виконавцем цього слова. До речі, в Біблії нема таких слів «православний», «католик», «протестант». Там є слова: «послідовники Ісуса Христа», «учні Ісуса Христа». Багато є слухачів слова, які слухають, все знають дуже добре, але не виконують. Тому і в нашому сучасному служінні капеланства ми не акцентуємо увагу на конфесії. Я вважаю, це святотатство, коли одна віруюча людина нехтує конфесією іншої людини, яка ходить в якусь іншу церкву. Це неправильно. Ісус Христос говорив тільки слово Боже. А людина має право вибору: де їй зручно, де дух її знаходиться в свободі, де її дух входить у гармонію із тим духом церкви, куди вона прийшла. В моєму випадку, ця гармонія була саме там, де я почув Боже Слово, і це саме те, що мені було приємно. Комусь подобається бути в православній церкві, комусь - в католицькій, а комусь – в євангельській церкві.

А ця семінарія, в Києві знаходиться?

O. Usatiuk: В Києві, так.

А скільки там навчалися ви?

O. Usatiuk: Чотири роки.

Зрозуміло. Ви сказали, що не вміли працювати зі словом. То ви навчилися в цій семінарії, чи вам просто здавалося, що ви не вмієте працювати зі словом?

O. Usatiuk: Ви знаєте, в Біблії є одне таке місце, коли ослиця заговорила… Бог через ослицю облічив одного чоловіка – пророка Валаама, який ішов проти волі Божої. І Бог був вимушений дати такий дар цій ослиці, щоб вона проговорила до нього, щоб він зрозумів. Тому я розумію, що якщо ослиця могла заговорити, то людина, яка служить Богу, і подавно може сказати те, до чого Бог покликав. Я протягом багатьох років свого служіння бачив, що коли ти знаходишся в присутності Божій, коли ти знаходишся в контакті з Богом, то більше Він говорить через тебе, ніж ти. Коли людина намагається говорити від своїх знань, від свого мудрствованія, то це не проповідь, це лекція, це не є духовне послання. Лекцій дуже багато. Можна говорити розумні речі, але, якщо там немає духовного підґрунтя, то воно знаходиться лише на рівні знань, але не торкається серця. Я розумію так.

Ваша Церква християн віри євангельської «Божа Слава», вона в Києві знаходиться?

O. Usatiuk: В Києві.

Немає мережі загальноукраїнської, тільки в Києві. Я так розумію?

O. Usatiuk: Да, в Києві. Наша церква знаходиться в Християнському об’єднанні «Українська місіонерська церква», де єпископом являється Валерій Миколайович Решетинський. Цей християнський центр знаходиться на вулиці Жмаченка, 20. Там велика територія, великі будівлі. І наша церква знаходиться під його керівництвом і його духовною опікою.

Attitudes Towards the Maidan and Entering the Chaplaincy

Пане Олеже, а скажіть, чи торкнулися якось вас події Майдану? Що вони для вас значать? Чи спостерігали за цими подіями ви?

O. Usatiuk: Так, спостерігав. І на початку, коли це все відбувалося, то у мене було двояке сприйняття. Дивився по новинам, що відбувалося. Звичайно, переживав за те, що там було. Але мені було, знаєте як? Я не міг сприйняти ні одну, ні другу сторону. Чому? Бо я бачив там насилля, як з однієї сторони, так і з другої. Зі сторони влади я бачив, як беркутівці побивали мирних громадян резиновими кийками. І коли я бачив ті кадри, коли видовбували каміння і кидали їх у бік беркутівців, кидали «коктейлі Молотова» на голови тих хлопців, мені було жалко і тих, і тих. І я знав людей (хлопців), які служили у внутрішніх військах, і вони там стояли в тих рядах. Мені було жалко цих хлопців. Тому я не був за таке насилля. Просто ми молилися у той період. Але потім, коли я бачив, як розвивалися події, бачив те насилля, яке було зі сторони влади. І вже потім до моєї свідомості доходила, скажімо так, суть справи – що відбулося. Коли воно стало вже більш ясним (ці події), що у владі, в державі творилося і викривалися всі ці злочини, які творила влада, то багато християн вийшли на Майдан. Але вийшли в якості допомоги тим людям, які там були: приносили одежу, приносили продукти харчування, варили там їсти, приносили Біблії, молилися за тих людей. На Майдані був молитовний намет. З нашої церкви, з нашого об’єднання було багато християн, які влаштували чергування в наметі, щоби туди люди могли прийти погрітися, помолитися, дати якусь консультацію. Тобто наше служіння було саме таким.

А з якого часу ви для себе вирішили, що вам треба брати участь у якості капелана у тому протистоянні, що почалося вже в лютому-березні місяці? Ви відразу зрозуміли, що це війна? Чи що це для вас було – от те, що було після втечі Януковича?

  • 4 A burzhuyka is a metal stove for heating rooms and cooking food. During the war in eastern Ukraine, (...)

O. Usatiuk: Ну, те, що це війна, зрозуміло було всім. Після того, як взяли Крим ці «зеленые человечки». Після того, що відбулося на Донбасі. Але як я вирішив стати капеланом? Я не планував бути капеланом. Я не знав навіть, що це таке – капелан. Але не міг бути байдужим до тих подій, що відбувалися на Сході. У нашому об’єднанні був такий Ігор Сурф. Він дав заклик у Фейсбук: хто має будівельну спеціальність – треба допомогти у Слов’янську, там зруйнували двоповерховий будинок сиріт, який називається «Паруса надежды». І я відгукнувся на цей заклик. І в серпні 2014 року (це буквально три тижні минуло після того, як Слов’янськ звільнили) я і мої друзі поїхали відбудовувати. Були такі тижневі ротації, бригади (хто міг) приїздили туди, і кожен робив свою роботу. Коли ми приїхали, то на нашу бригаду випали штукатурні роботи. Це саме те, чим я займався, і мені це було близьким. Коли я там був, спілкувався з деякими місцевими людьми, які пережили ту війну, яка тільки-тільки ось закінчилася в Слов’янську. Один дідусь розповідав, що під час військових дій, він багато часу провів у погребі. І коли він ховався в цьому погребі, лежав на поличках. То він каже: «Якби я знав, що тут буду лежати на цих поличках, коли будував цей погріб (а ці полички по розмірах 3-літрової банки), то я б їх зробив трішки вищими». І те, що люди розповідали, що їм прийшлось пережити, то воно трішки задівало. Про війну я читав у книжках, дивився в кінофільмах, але те, що люди пережили наяву, в наші часи, це, звичайно, сильно мене торкнулося. Ми працювали в Слов’янську саме в той час, коли було оточення в Іловайську. Ми тоді, по новинам, спостерігали за тими подіями, що відбулися з нашими хлопцями. А потім уже після Іловайська, через місяць, у вересні 2014 року до мене приходить один чоловік і каже: «Слухай, мені треба допомога. Треба транспорт, щоб завезти бійцям у Маріуполь харчі і речі». А в мене мікроавтобус Volkswagen Т5. І він каже: «Чи ти не допоможеш?» Я кажу: «Звичайно, допоможу». Це був перший командир батальйону військових капеланів – Ігор Шторм. І ми з ним, та ще з двома волонтерами, поїхали на схід. Напакували мікроавтобус повністю до верху продуктами та теплим одягом. Бо саме тоді починалися холода (це був уже кінець вересня), і треба було хлопцям везти щось тепле. Ми поїхали в Маріуполь. Були в кількох підрозділах, привозили ці речі. А останній підрозділ – це були прикордонники. Вони були в місті Ялта. Це приазовська Ялта, 40 кілометрів від Маріуполя. Ми до них приїхали, привезли речі, які в нас лишилися, і там залишилися ночувати. Коли ми розвантажувалися, почали спілкуватися з цими хлопцями. А це були бійці, які тільки вийшли з Іловайського котла. Це бійці - прикордонники, які були першими, які прийняли бій на кордоні з Росією, коли звідти йшли війська російської армії. Вони були свідками того, що відбувалося на кордоні. І коли ми розвантажували ці речі і вони побачили, що ми священники, то намагалися кожного із нас відвести в сторону, щоби поділитися своїми переживаннями. І ми побачили, що це дуже зранені душі. Деякі хлопці розповідали, як їм приходилося після бомбардувань, кишки своїх друзів з дерев знімати. Коли вони розповідали, то відчувалося, що в них була така сильна біль на серці. Ми коли там ночували, то більше як пів ночі проговорили з різними хлопцями. І я бачив, наскільки величезна душевна біль була на серці цих людей. Коли ми з ними зібралися разом, там в одному приміщенні, я просто подякував їм за ту службу, яку вони несуть. І в багатьох із них були сльози на очах. Ми настільки були вражені від цієї зустрічі. Я поїхав туди просто як волонтер, допомогти своїм транспортом. А коли ми поверталися назад, то Ігор (цей командир) мені каже: «Ну що, пастор, коли їдемо наступного разу?» Я зрозумів, що в цьому є велика необхідність, і треба туди їздити постійно. Але для мене, знову ж таки, було питання – як мені вчинити? Бо в Києві я несу служіння в церкві. Якщо я покину тут служіння, поїду на схід, і буду займатися капеланським служінням, то чи не буде втрати для служіння, які знаходяться в Києві. І я молився до Бога: «Господи, допоможи мені. Скажи як мені вчинити?» Бо я розумів, що і там є потреба, і тут є потреба. І Бог мені через сон показав видіння, нібито я їду на схід, в зону АТО, за кермом своєї машини, і мене там дуже чекають, і в цьому є дуже велика необхідність. Не було нічого сказано. Але після цього сну, коли я прокинувся, я зрозумів, що Бог дав мені чітку відповідь. І я сказав: «Боже, спасибі Тобі. Я зрозумів, що треба туди їхати». Я думав, що буде якась втрата в нашому служінні церкви в Києві. Але коли я поїхав на схід, мої друзі, брати по служінню (брати і сестри), які залишилися в Києві, мене підстрахували. Коли я приїжджаю з АТО, питаю: «Ну як справи в церкві?» – відповідають: «Ти знаєш, так добре». І кожного разу, коли я повертався, вони казали: «Ти знаєш, ну, так добре було». І я думаю: ну, раз добре – то добре. І Господь благословляв, слава Богу. У 2014 році ми їздили на схід буквально кожен місяць – кожного місяця на один тиждень. Десь раз на півтора місяця ми зверталися до членів наших церков, нашого об’єднання за допомогою, щоби зносили хто що може: якісь теплі речі, світера, подштанніки, шапки, рукавиці – в кого що є. Люди збирали, приносили, і ми відвозили їх хлопцям на схід. Допомагали продуктами. Брати і сестри, пастирі з Київської, Житомирської, Рівненської областей їхали туди і набирали повні мікроавтобуси овочів, фруктів, консервації, сала, м’яса, тушонки, крупи, олії, (хто що міг). Ми набивали мікроавтобус до самого верху, і везли все туди, допомагали хлопцям, як тільки могли. У 2014 році була дуже велика потреба в харчах та одязі для солдат. Щоб влаштувати житло, треба були буржуйки4. В нашому об’єднанні зібралися брати зварювальники і варили ці буржуйки. Ми запаковували їх в мікроавтобуси і везли туди, щоб там давати хлопцям можливість якось облаштовувати своє житло. У нашому об’єднанні є один пастор церкви – Сергій Любченко. Він живе у Старобільську. І він там по місцю свого проживання познайомився ближче з тими військовими частинами, які там дислокувалися. Там в основному була 80-а десантна штурмова бригада. І ми в 2014 році майже кожен місць приїжджали до них, пральні машини привозили. Там у Дєнєжніково якийсь був інтернат закинутий, без опалення. І треба було там облаштувати так, щоб хлопцям можна було зиму перезимувати. Ми туди їздили: спілкувалися, надавали фізичну, матеріальну та духовну допомогу.

In the city of Schastye, Luhansk Oblast, Spring 2015

In the city of Schastye, Luhansk Oblast, Spring 2015

Photo from the personal archive of O. Usatyuk

"...when you make friends with the guys, they can open up to you about their souls and the issues that are bothering them."

Це ви говорите про 2014 рік. А взагалі, за час свого капеланства, тільки оцей Луганський напрямок був, чи ще й інші якісь?

O. Usatiuk: Не тільки Луганський, але були і інші напрямки. Взагалі, за ці чотири роки війни ми були від Станиці Луганської до Маріуполя. Ось місяць тому наша команда приїхала з Новотроїцького (це біля Волновахи). В 2014 році ми також були під Волновахою. В 2015 році були в Зайцево (це біля Горлівки). А в основному 2014–2015 роки – ми працювали із прикордонниками на Луганському напрямку: це Станиця Луганська, Щастя, Трьохізбенка – оцей сектор. Ну, а як ми на Зайцево вийшли. Коли познайомилися з волонтерами, вони сказали, що в Зайцево дуже складна ситуація, і туди мало хто приїжджає з капеланів. Сказали, що в цьому є велика потреба. Ми організувалися з капеланами і поїхали туди. Це було в кінці 2015 року. Дійсно, там була дуже ситуація гаряча. Це було взимку. Ми молилися за тих хлопців, які там жили, і спілкувалися з ними. Знаєте, одне діло – коли ти приходиш одноразово і якось із хлопцями поспілкувався. Але коли ти з ними живеш разом в одному приміщенні, з ними їси, спиш, працюєш (порубати дрова, приготувати їжу) – і відразу видно, хто що собою являє. Таким чином якісь стосунки вилаштовуються, і людина відкривається. І коли зав’язуються такі дружні стосунки з хлопцями, вони можуть тобі відкрити свою душу і ті проблеми, які їх турбують. І ось у Зайцево ми жили в одному будинку з бійцями. Ми там 10 днів перебували. І коли я вже поїхав, то мені телефонує один боєць (він із Черкас, десь трішки молодший за мене) і каже: «Олег, спасибі тобі за молитви. Бог урятував моє життя. Був бій, розірвалася міна буквально в п’яти метрах від мене. І осколок розірвав тільки штани. А командиру взводу (це один хлопчина молодий, но такий, справжній воїн, із Рівненської області) – так само розірвалася дуже близько міна, і осколок розірвав чотири магазина з патронами на бронежилеті пополам, і чуть-чуть руку зачепив, а сам залишився живий». І вони кажуть: «Це тільки Господь, це тільки молитва. Ми дякуємо Богу, що Господь нас на цій війні береже». Таких випадків дуже багато.

А скажіть, все рівно спілкування з бійцями, мабуть, трохи відрізняється від спілкування з віруючими або просто людьми тут, у мирному житті. Ви самі шукали способу спілкування з бійцями чи, може, якісь вам поради ваші колеги давали, чи може, щось читали? Ну, тобто як готувалися, чи була така підготовка до цього спілкування?

  • 5 Tsh.P. is the Russian-language name for an emergency situation.
  • 6 Here “Cougar refers to a mobile armored vehicle.

O. Usatiuk: Було по-різному. Були випадки, коли командир надавав можливість сказати слово перед бійцями на шикуванні. Зверталися до бійців із Словом Божим. І просто так говорили, казали: «Хлопці, ви зрозумійте, ми на війні. Коли ви були на гражданці, можливо, вас питання Бога не так турбувало. Але тут, коли не знаєш, що з тобою може бути через п’ять хвилин, коли кожен день ти зустрічаєшся зі смертю, то питання спасіння – це дуже важливе питання. Спасіння: як фізичне спасіння, щоб Господь зберіг життя, і спасіння душі. І кажу: «Зрозумійте, хлопці, якщо прожити це життя і не прийняти Ісуса Христа своїм Господом, не покаятися в своїх гріхах, то це саме найстрашніше, що може спіткати людину». Коли ми говоримо такі речі, наводимо місця з Писання – підтвердження, що говорить Біблія, що говорить Ісус Христос стосовно спасіння душі, то, зазвичай, люди не залишаються байдужими. І я закликаю бійців до молитви, я і мої друзі капелани, хто говорять Слово, закликаємо до молитви і кажемо: «Хлопці, давайте помолимося разом. Можливо, для когось це соромно – молитися. Для мене це теж було колись соромно. І щоб мені колись хтось сказав у мої юнацькі роки, що я буду молитися до Бога, то для мене це було таким позором. Але для мене це зараз дуже велика честь, коли я можу звертатися до Бога в молитві». Коли ти щиро говориш до хлопців про важливість спасіння душі, то ніхто байдужим не залишається. І дуже часто, скажімо так, на 80-90% хлопці погоджуються – щоби помолитися, молитвою покаяння, і сказати: «Ісус Христос, прости мої гріхи. Я каюся в моїх гріхах. Ввійди в моє серце. Стань моїм Господом». Тобто я веду їх у молитві, вони це повторюють. Не знаю, наскільки це щиро. Щиро, чи не щиро, але вони вголос сказали ці слова. І духовний світ ці слова чує. Можливо, він зараз не задумується про ці слова. Але мине час, можливо, десь він буде в якихось скрутних обставинах, і він згадає цю молитву, згадає ці слова, і ці слова можуть спасти його життя. Я, взагалі, думаю, багато людей більше розташовані до того, щоб із ними хтось перший починав спілкування. І я так раніше вважав. Допустимо, ти їдеш у поїзді, в одному купе сидиш із людиною, ти бажаєш, щоби з тобою хтось заговорив, а ти вже будеш відповідати. Ну, я напевно думаю, що багато таких людей, які бажають, щоби з тобою хтось перший завів розмову, а ти вже будеш відповідати. Священник не має права на таку привілею – чекати, поки з тобою заговорять люди. Апостол Павло сказав такі слова: «С эллинами я был как эллин, с иудеями я был как иудей. С чуждыми закону я был как чуждый закона, но не нарушал закон». Тобто іншими словами, він каже: «З рибаками я був, як рибак. З будівельниками я був, як будівельник. З футболістами я був, як футболіст, і так далі». Тому саме головне – це навести стосунки з людиною. Ти говориш з ним, задаєш питання про космос, про погоду, про політику, щоб якось зачепити цю струнку душі людини. І коли вдалося побудувати цей душевний місточок, тоді ти можеш донести духовне якесь послання, коли людина відкриється. І не можна сказати, що є якась певна формула, як ти служиш. З усіма по-різному. Де є можливість виступити перед строєм – ти говориш перед строєм. Де є можливість сам на сам – ти сам говориш. Шукаєш можливості спілкування там, де хлопці відпочивають. Ось останній раз були в Новотроїцькому, і в мене така нагода була, що командир дозволив мені бути разом із бійцями на посту. Там спостережний пост, 1–2 чоловіка стоїть. Вони спостерігають у біноклі, щоб там ніякого порушення не було. І ці дві, три години ти стоїш разом із цими хлопцями і з ними спілкуєшся. Коли вони сам на сам, то відкривають душу. Коли ж знаходяться у компанії друзів, то вони, знаєте, як той півень: хочуть один перед одним якусь силу показати. Але коли ти сам на сам, людина відкривається. Вона може відкрити своє серце. Всі ми маємо якісь слабкості. То людина може показати цю слабкість і відкрити свою проблему. Дуже багато проблем у стосунках сімейних. Дуже багато проблем фінансових, духовні проблеми, проблеми з залежністю. І коли ти говориш з людиною, то можеш йому показати вихід, якусь дати консультацію, на підставі Божого Слова. Не по своїй мудрості, а на підставі того, як вчить Бог, відповідно з духовними законами: «що посієш – те пожнеш». Якщо ти посіяв щось зле, то треба в цьому покаятись, його викорчувати і посіяти щось друге. Тоді будеш пожинати добрі плоди. Тому просто орієнтуйся по тим обставинам, які є, і приймай рішення. Був такий цікавий випадок. Це було в Станиці Луганській, коли ми черговий раз приїхали в цей підрозділ. Приїжджаємо, а там ЧП5 було, десь буквально, тиждень-два назад. Два командира випили, сіли на «Кугуар»6 і п’яними почали кататися, перевернулися, і один загинув. Коли ми приїхали в цей підрозділ, до мене приходить командир і каже: «Ви можете освятити підрозділ. Помолитися, освятити бійців?» Я кажу: «Ну, звичайно, можу». А один боєць підходить до мене і каже: «Капелан, освятіть цю машину, бо вона вбила людину». Я думаю: добре, треба поспілкуватися. Розумієте, в нашому суспільстві багато людей сподіваються на якесь чудо. Вони надіються на те, що якийсь ритуал зможе зробити якусь магічну дію стосовно їхнього спасіння. І коли мені запропонували освятити підрозділ і освятити цю машину, то за звичаєм у нашій церкві, ну, не робляться такі дії освячення. Але так як ми міжконфесійні капелани, якщо люди в це вірять, то чому б це не зробити? Я думаю, це є гарна нагода людям розказати, що таке святість. У нас була чаша для причастя. В цю чашу налили води, помолилися, зробили такий віничок із трави. Командир построїв весь підрозділ і каже: «Зараз капелан освятить нас і освятить цю машину». І я кажу: «Хлопці, дякую вам за ваше службу. Для мене є нагода освятити вас. Але перед цим, як я буду робити цей обряд, я хочу вам розповісти, що таке святість. От скажіть мені, будь ласка, якщо я зараз освячу цю машину і в цю освячену машину сяде п’яний чоловік, чи допоможе мій обряд, який я зараз здійсню? Ні, буде нова жертва. Якщо я зараз зроблю якийсь обряд освячення, чи поможе вам ця вода, яку зараз я побризкаю, щоб ви були якось захищені чи не робили якоїсь помилки? Особливо на війні. Якщо ви будете вживати алкоголь, якщо не будете слухати командирів, то невже цей обряд зможе допомогти спасти вашу душу? Тому святість, в першу чергу, – це коли ви зрозумієте, що є добро, а що є зло, і ви чините добро». У тій машині, яку освячували, був цілий іконостас, ікони повішані, які перекинулися разом з машиною. Кажу: «Хіба це допоможе?» Люди надіються на те, що щось повісиш (хрестика), і воно тебе спасе. Спасти може тільки те слово, яке торкнеться твого серця, якщо ти зрозумієш, що можна робити, що правильно робити, а що неправильно робити. І потім це слово скерує твоїми діями. І я так десь хвилин 10 розповів хлопцям, що таке святість. Вони зрозуміли. Навіть посміялися тоді, коли я сказав: «… якщо в оцю освячену машину сяде неосвячений п’яний боєць, невже це допоможе?» Вони сміються, кажуть: «Ну, дійсно, це глупість». Вони це зрозуміли, і я думаю: слава Богу. Ну, раз вони в це вірять, я освятив їх і техніку, і кажу: «Хлопці, нехай благословить вас Господь, щоби ви в першу чергу, освящали свої серця».

Якісь друковані матеріали возите їм?

O. Usatiuk: Так, возимо. На початку війни в 2014–2015 роках ми возили Євангеліє, молитовники такі спеціальні. Є там молитва «Отче наш», «Псалом 90», «Псалом 22». Це обітниці Божі, де Господь говорить: «Якщо будеш виконувати Мої заповіді, якщо ти Мене признаєш за свого Господа, то Я тобі обіцяю покровительство, покровительство ангелів-охоронців. Моя рука буде над тобою». І ми хлопцям пояснюємо цей Псалом. Що це не просто якісь вивчені слова. Щоб люди розуміли, до кого ти звертаєшся. Щоб ти приймав господство Ісуса Христа, Бога над собою. Щоби ти намагався виконувати Його заповіді. І Бог обіцяє в результаті цього давати покровительство Своє. То на початку війни ми багато возили літератури, Євангеліє. Але потім бачимо, куди ми не приїжджаємо – скрізь є Євангеліє (те, що ми привозили і те, що привозили інші волонтери, капелани). Тому літератури дуже багато. Питання: чи їх читають? І коли потім бачиш, що ці Євангеліє валяються в різних місцях, то це якось трішки засмучує.

А скажіть, чи пригадуються вам, може, якісь складні випадки, коли людина відверталася? От ви бачили, що вона, можливо, потребує допомоги, але вона демонстративно так відкидала цю допомогу вашу. Були такі випадки?

O. Usatiuk: Були випадки. Кажуть, на війні нема атеїстів. Але одного атеїста я зустрів. Це було в Щасті, в підрозділі прикордонників. Мені командир тоді дав можливість виступити перед підрозділом і звернутися до них зі Словом, і запропонувати помолитися. І на цьому шикуванні я сказав такі слова: «Хлопці, ми на війні, і я прошу Бога, щоби Господь вас спас. Але багато чого залежить від вас. Якщо ви проживете це життя і в вашому житті ви не знайдете часу, щоб сказати слова: «Ісус Христос, прости мене за мої гріхи. Я каюся в своїх гріхах. І я приймаю Твою жертву, яку Ти здійснив за мене. Я приймаю Тебе своїм Господом», то це життя марне, воно не має ніякого сенсу». Я сказав ці слова. На вечір у мою кімнату, де мене приходить один боєць (офіцер, старший лейтенант), освічена людина, має дві вищих освіти. І він мені каже: «Ви знаєте, ви сьогодні сказали такі слова, що якщо я не прийму Ісуса Христа своїм Господом і не покаюсь, то моє життя немає ніякого сенсу». Каже: «Я атеїст, не вірю в Бога. Я патріот своєї країни, захищаю свою країну. То що, якщо я загину, то моє життя не має сенсу?» Я відповідаю: «Добре». Льоша його звали. Кажу: «Льоша, сідай. Цікаве питання. Ти атеїст. Атеїзм – це теж віра. Ти віриш в те, що Бога нема. А я вірю в те, що Бог є. Давай з тобою поспілкуємося. Ти мені розкажи підґрунтя твоєї віри, а я розкажу підґрунтя своєї віри». Він прийшов до мене о дев’ятій годині вечора – ми розійшлися десь біля першої години ночі. У нас така була дружня бесіда. Я не хочу сказати, що я його переконав. Але мені випала можливість розповісти підґрунтя моєї віри, що говорить Біблія стосовно того: про створення світу, про покаяння, про спасіння, про вічне життя, про те, де людина опиняється після смерті. І я говорив те, що написано в Біблії. Те, що він говорив: філософії якісь, вчення про Дарвіна. Я кажу: «Льоша, подивись на себе в дзеркало. Невже ти на мавпу похожий? Ти віриш в те, що твоя пра-прабабуся була мавпою? Ти бачив мавпу в зоопарку? Ти хочеш сказати, що в тебе її гени?» Ну, і таким чином ми поговорили. Ми розійшлися, після цього більше з ним не бачилися, бо його перевели в другий підрозділ. Але я вірю, що ця розмова не була безслідною. Всі ми колись були атеїстами. Я теж колись був атеїстом. Тому я вірю, що ми розійшлися, але Дух Святий працює в його серці на підставі тих слів, які він почув.

Chaplains singing for soldiers, February 2015

Chaplains singing for soldiers, February 2015

Photo from the personal archive of O. Usatyuk

About the Soviet and Contemporary Ukrainian Armies

До речі, от у вас є можливість порівняти атмосферу радянської армії (бо ви служили) і сучасної армії. Зрозуміло, що ви там не на постійні основі, і радянська армія – це ж не військові дії. Але все рівно якісь паралелі чи навпаки якісь відмінності можете провести?

O. Usatiuk: Ну, так. Я коли служив, це були 1981–1983 роки. Ну, які паралелі? Є свої плюси, і є свої мінуси. В ті часи була дєдовщина в радянській армії. Зараз цього явища нема. Тому що це не вигідно. Когось ображати на війні не вигідно. Бо ти не знаєш, звідки може куля прилетіти. Тому дєдовщини в армії зараз нема. Знаєте, що я помітив?: зараз є якась повага до командирів, якісь дружні стосунки. І ось те, що я помітив, мені дуже сподобалося. Бійці побачили свого командира в бою, і вони виконують його команди – не тому, що це команди командира, а тому що вони його поважають. Ми були в 2015 році в Трьохізбінці, і там був один капітан, який під час бомбардування бігав, як заєць. А потім, коли обстріл закінчився, і він намагався давати якісь накази своїм підлеглим, то його просто посилали. І він у такій ситуації був, що його мусили просто перевести в інше місце. Бо там його настільки зневажали, що він не міг там перебувати. Тому зараз бійці спостерігають за кожним своїм співслуживцем, не зважаючи на звання, будуються стосунки на тому підгрунті, як людина себе показала в справі, в бою. Але є такий негативний момент в армії (це було і в радянські часи, і зараз) – це сквєрнословіє, матерщина. І ми розповідаємо хлопцям, звідки ростуть корні цих матерних слів. Взагалі-то і я колись матюкався, я думав, що це просто для звязки слів. Я не знав, звідки воно походить. Ми приходимо туди і розповідаємо: «Хлопці, якщо ви не знаєте, давайте я вам розповім. Що якщо ти сьогодні звертаєшся до Бога своїми устами, і цими ж устами ти називаєш імена бісів у своїх матюках, то воно якось не сходиться. І ми намагаємося людям розповісти про духовні корні кожного слова, яке сходить із наших уст. Тому ось таке от порівняння радянської армії і сучасної.

Кажуть, що зараз більшість бійців є російськомовними на фронті. Ви не помічали?

O. Usatiuk: Ні, я цього не помічав. Знаєте, так, як і тут у нас, є люди україномовні і люди російськомовні. В залежності від того, звідки людина призвалася. Тому там абсолютна свобода, хто на якій мові звик, на такій і спілкується. Вчора я подивився в інтернеті одне відео, де показано шоу десь у Росії, і один чоловік встає, каже: «Я родом із Житомира. Був у Києві в 2017 році, заговорив в автобусі на російській мові, то мене і побили, і з автобуса викинули». Думаю: як люди не бояться Бога? Такого нема.

А ви свої промови, коли шикування відбувається, то ви українською мовою звертаєтесь?

O. Usatiuk: Так, українською мовою.

А тут, богослужіння у вашій церкві?

O. Usatiuk: У нашій церкві я колись проповідував українською мовою. Але до нас прийшли прихожани, які родом із Росії. Вони були в Чорнобилі. А в Чорнобиль вони приїхали десь із Брянська, із якоїсь глубінки Росії. Вони після Чорнобильської трагедії отримали квартири в Києві, і вони українську не зовсім розуміли. Для них було складно. І мені прийшлося перелаштовуватися на російську мову. Російську мову розуміли всі. Тому я дивлюся в залежності від того, який контингент присутній.

Отак. Тобто вам не складно: що так, що так.

O. Usatiuk: Мені не складно. А коли я їду десь у сільську місцевість, і там в основному україномовні, я проповідую на українській мові.

Але ж якщо (просто я не знаю специфіки), наприклад, є богослужіння, то там же молитви спеціальні. То вони російською чи українською? Чи є і так, і так?

O. Usatiuk: Незалежно. Нема в нас вивченої молитви. Ми не молимося по якомусь молитвослову. Ми звертаємося до Отця Небесного своїми словами і таким чином молимося. Тобто нема такої форми – якихось правильних слів. Самі стосунки з Богом правильні, Він наш небесний Батько. Коли в тебе щире серце, і ти звертаєшся до Бога, як дитина звертається до свого люблячого і любимого отця, то говориш не завченими словами, а словами, які виходять із серця. Тому в нас нема ніяких завчених форматів молитви.

Chaplains in the Public Space

Ще хочу у вас уточнити про об’єднання, до яких ви належите. Я розумію, що ви входите в батальйон військових капеланів. Так?

O. Usatiuk: Це було спочатку. В 2014 році це був батальйон військових капеланів. А зараз це Духовне управління капеланів. При Міністерстві оборони є рада душпастирської опіки. І туди входять всі конфесії. І от наше об’єднання, воно так само входить в цю раду душпастирської опіки при Міністерстві оборони. І ми від них уже виїжджаємо на фронт.

А от таке утворення, як «Християнська служба порятунку» – воно також раніше існувало чи й зараз?

O. Usatiuk: Оцю Християнську службу порятунку очолює Ігор Шторм, з яким ми починали. Він був командиром початкового батальйону капеланів. Зараз він очолює Християнську службу порятунку. І вона більше спрямована на допомогу місцевим людям, які живуть у зоні бойових дій. Я знаю, їхня місія заключається в тому (їм дуже багато допомагає католицька церква, Ватикан), що спонсують багато продовольчої допомоги, опалення. Знаю, в минулому році цілі фури їздили туди по селам і роздавали людям дрова, вугілля, їжу.

Скажіть, увага ЗМІ до військових капеланів і особисто для вас, має якесь значення? От, наприклад, до війни чи давали ви колись інтерв’ю? Мається на увазі, яке значення для вас має медійна популярність? Чи не медійна, а взагалі така присутність у ЗМІ, так сказати.

  • 7 This is a reference to former President of Ukraine Viktor Yanukovych, who as a young man was twice (...)

O. Usatiuk: Ну, до війни я ніколи не давав інтерв’ю. І це було вперше, коли мене запросили на «Християнське радіо» розповісти. То так було страшно, не знаю, як не перед камерою, а перед стволом автомата стоїш. Не знаю, якесь таке відчуття. А зараз я трошки вже розслабився в цьому розумінні. Не дуже я люблю інтерв’ю давати, чесно кажучи. Але розумію важливість цього. Наскільки важливо дати зрозуміти нашій державі і людям, щоб ламалися міжконфесійні протиріччя, щоб люди зрозуміли значення військового капеланства в нашій країні. До нас недавно приїздили капелани з Південної Кореї, то вони розповідали, наскільки там розвинуте це служіння. Південна Корея зараз займає одне з перших місць по економічному розвитку, по рівню життя людей. І ми запитали про зарплату капелана. Ви знаєте, яка зарплата? 5000 доларів. І вони розповідають, що держава надає велике значення капеланському служінню. Чому? Тому що від того, як буде сформований світогляд і моральний стан людини, залежить розвиток всього суспільства і всієї держави в цілому. Тому цей світогляд людини треба десь формувати. Формують де? В школах, навчальних закладах. І армія – це той період, де можна людині надавати певні знання, щоби ці знання формували її світогляд і якісь моральні якості. І слава Богу, що в Південній Кореї люди, які знаходяться при владі, зрозуміли, що кращого, ніж Біблія, кодексу моральних принципів для будівництва суспільства, не можна знайти. Те, що створив наш Творець, – Він дав життя, і Він дав інструкції до цього життя – це Біблія. Тому влада Південної Кореї, на рівні держави, дуже забезпечує капеланське служіння. Вони розуміють, що ті люди, які служать в армії, потім підуть в економіку, стануть батьками. Принципи, які вони можуть передати в армії цим юнакам – це моральні принципи – вони потім будуть передавати в свої сім’ї і в свої фірми – там, де вони будуть працювати. І якщо вони будуть будувати своє життя, сім’ю, батьківство, економіку, політику, судові, юридичні структури на принципах моралі, на принципах чистоти, святості, правди й істини, то ця держава має майбутнє. Якщо не вкласти людям цих знань, то людина живе по своїм принципам, людина живе так, як вона на вулиці побачила, так, як у фільмі побачила, так, як десь їй хтось підказав (якийсь кримінальний авторитет). І людина саме так будує своє життя. Так як сталося в нашій каїні: людина два чи три рази в тюрмі побувала, а потім і Президентом7 стала. Розумієте? То в Південній Кореї на службу капеланів ставлять дуже великий акцент, щоб формувати світогляд людей, які знаходяться в армії. Тому, якщо наша держава, наші керівники зрозуміють це, – що для того, щоби наша держава мала майбутнє, то саме головне – це духовне підґрунтя. І тоді будуть у нас нормальні сім’ї, буде у нас нормальна економіка, нормальна політика, і всі структури влади, і всі сфери нашого життя.

Звичайно. Наші керівники зазналися дуже і вважають, що вони могли б і самі впоратися на війні, не залучаючи ні волонтерів, ні духовенства – нікого. Ну, тобто це їхня думка. Ще хотіла запитати вас про те, що у вас на грудях.

O. Usatiuk: Це орден «За мужність і відвагу».

А коли ви його отримали і у зв’язку з чим?

  • 8 A grad is a multiple-launch rocket system.

O. Usatiuk: Це було в 2016 році, напевно. Ну, не було особливої такої події. Це нагородили наш підрозділ, наше об’єднання (11 капеланів, які в нашому об’єднанні) за ті часи, які ми служили в 2014–2015 роках. Наприклад, ми приїжджали в Трьохізбенку, і виконували свою капеланську роботу з бійцями, то коли ми приїжджали, офіцери казали: «Ви знаєте, не всякий полковник сюди приїжджає, а ви приїхали». І для них це було натхненням – те, що за них хтось піклується і турбується про їхні душі найперше. Ми зі Станиці Луганської вивозили сім’ї. Там біля Станиці Луганської є таке селище, Кондрашовка, і тоді дуже часто їх бомбили. Ми вивозили сім’ї (декілька сімей). Були такі випадки, що «гради»8 розривалися буквально в 30 метрах, снаряди падали. Але Господь зберіг, що ні один осколок не попав. Тому таке, щоб за щось конкретне, то такого нема…

Раз є така відзнака, то, значить, є за що. А от у зв’язку з цим чи не було такої думки покинути це все? Бо, дійсно, дуже складні були такі обставини, особливо в 2014–2015 роках, обстріли. Не було так, щоб задуматися, щоб «ну, хай інші їздять»?

  • 9 Oleksiy Mozgovoy (1975-2015) was a military leader of the self-proclaimed Luhansk People's Republic(...)
  • 10 Refers to the Aidar Volunteer Battalion.

O. Usatiuk: А «інші» – хто? Коли ми їхали туди, особливо оцей поворот, де Шевченкове, Куп’янськ, Сватове, то до Харкова доїжджаєш нормально і по цій дорозі, що до Слав’янська, там поворот 250 кілометрів до Старобільська треба їхати. Там такі страшні дороги були. Коли ми їдемо – вже нервів не вистачає. І я кажу:«Хлопці, зупиніться. Я хочу сфотографувати ці дороги. Я не просто їх сфотографую, – я зніму на відео ці дороги». Бо коли ми приїжджаємо, кажемо, що там погані дороги, то люди думають, що це просто погані дороги. Це не дороги, а танкодром, ну, це якесь страхіття. Ти їдеш оці 250 кілометрів, перша, друга, в кращому випадку – третя передача. Це страшне. Тому стосовно доріг, це були не дороги, а тільки напрямки. А що до, щоб залишити і покинути це служіння?… Знаєте, коли я ставав на пастирське служіння… Я ніколи не хотів бути пастирем. Думав, я буду хорошим помічником. Я буду краще «подавати патрони», але «стріляє» хай хтось інший, образно кажучи. Один чоловік мені колись казав: «Ти знаєш, других номерів дуже багато. Перших не вистачає». Тому Господь шукає тих, хто живе девізом «если не я, то кто же?». В нашому об’єднанні дуже багато християн, але тільки одиниці є капеланами. І зараз у нас сформувалася дружня, надійна команда моїх братів капеланів. І ми з ними поперебували в різних скрутних обставинах. І я настільки дякую Богу за кожного з них! Я кажу: «Боже, якби я тоді не відгукнувся і не поїхав на це служіння, у мене б не було таких друзів». У Старобільську живе Сергій Іванович Любченко, пастор церкви. Це настільки цікава людина! Сильний, мужній чоловік. Він, стосовно Старобільська, розказував своє свідчення, що Мозговий9, цей бандит, який очолював банду сепаратистів, у 2014 році їхав у Старобільськ щось там захоплювати. Мер Старобільська визиває Сергія Івановича, пастора церкви, і каже: «Вам треба терміново з вашою сім’єю виїжджати з міста. Бо цей Мозговий сказав: «Як я приїду в Старобільськ, то першого, кого повішу, – це пастора цієї церкви». Сергій Іванович каже: «Знаєте що, передайте Мозговому, що як він мені це влаштує, то цим він прискорить зустріч із моїм Небесним Отцем. І я йому тільки подякую за це. Нікуди я не буду звідси виїжджати». Він приїхав додому, порадився зі своєю сім’єю, сказав їм: «Так і так: ми можемо їхати, можемо лишитися». І вся сім’я прийняли рішення, що вони лишаються. Вони почали молитися за своє місто. Вони почали із церквою їздити по блокпостам, молитися за цих хлопців, приймати причастя на цих блокпостах, молитися за цю землю. І що, ви думаєте, сталося? Там на дорозі є якесь селище, не пам’ятаю його назву. Банда сепаратистів їхали великими двома машинами в напрямок Старобільська, щоб зайняти це місто, і десь там по дорозі бійці «Айдару»10 їх розбили. То цей Мозговий уже років три чи чотири гниє в землі, а Сергій Іванович здравствує, слава Богу. Ось такі справжні чоловіки, з якими я подружився із цього капеланського служіння. За що я дякую Богу. Ми інколи зараз збираємося разом. Тиждень назад ми приїхали із Закарпаття. Там був піст і молитва за Україну (тижневий піст і молитва). Ми там зібралися і разом провели час, молилися за Україну. Якогось дня ми разом вийшли на високу гору і там молилися за нашу країну, благословляли нашу землю. Приїжджали на це служіння християни з Німеччини, з Австрії і ще з якоїсь країни. Коротше, була команда – 12 чоловік іноземців. І ми разом молилися, були в цьому посту і молитві. І таке було дійство, надзвичайне. Одного дня німці всією командою стали на коліна перед українцями і сказали: «Пробачте нас від імені німецького народу за те, що німці, фашисти, творили в часи Другої Світової війни. Ми приносимо вибачення перед єврейським народом, перед українським народом за ті злодіяння, які були зроблені нашими предками». І ми, українці, так само стали на коліна і повибачалися за ті злодійства, які чинила радянська армія після того, як прийшли війська у Германію, як вони ґвалтували жінок. І було таке, ну, просто надзвичайне дійство. Було стільки сліз. Всі стояли на колінах. І я вірю, що в духовному світі відбувалися якісь надзвичайні процеси.

Це прекрасно. Пане Олеже, скажіть, будь ласка, може, ви очікували якогось питання, а я вам не задала його? Бо будемо завершувати вже наше інтерв’ю.

O. Usatiuk: Я думаю, що ні.

Добре. Хочу вам побажати, щоб у вас і надалі були сили і натхнення робити своє служіння, допомагати нашим бійцям, щоб у вас вистачало здоров’я. І дякую за час і можливість, що завітали до нас.

O. Usatiuk: І вам дякую за вашу працю, за те, що ви висвітлюєте капеланське служіння, це дуже важливо. Щоби і наша держава, і люди, і народ наш зрозуміли важливість капеланського служіння. Ще одне хочу сказати: «Те слово, яке бійці почули на війні від капеланів, і те, як торкнувся їх Господь на війні, з цим вони потім повертаються додому. У багатьох бійців, в їхніх селах, де вони живуть, немає навіть православної церкви, і вони ніколи не чули ні слів священика, ні Біблії, ні Євангеліє. Тому те, що вони почули від капеланів, ті чудеса, з якими вони зіткнулися на війні, коли Бог їх спас, вони прийдуть додому і розповідатимуть своїй родині, своїм землякам – про те, що Бог реальний, і Він дійсно чує молитву кожної душі, яка звертається щиро до Нього за допомогою».

Я вам дуже вдячна.

Chaplains bring aid, Novoaidar Luhansk Oblast, December 2015

Chaplains bring aid, Novoaidar Luhansk Oblast, December 2015

Photo from the personal archive of O. Usatyuk

Top of page

Notes

1 A gostinitsa is a hotel-style room or a small studio apartment.

2 Khrushchyovka is a term used to refer to typically five-storey apartment buildings that were widely built in the Soviet Union during the era of Nikita Khrushchev, whose surname was adapted to describe the structures.

3 Stinka refers to a furniture set placed along one of the walls that was commonplace among wealthy Soviet families.

4 A burzhuyka is a metal stove for heating rooms and cooking food. During the war in eastern Ukraine, burzhuyka stoves, made primarily from old gas cylinders, were supplied by volunteers to units in the field.

5 Tsh.P. is the Russian-language name for an emergency situation.

6 Here “Cougar refers to a mobile armored vehicle.

7 This is a reference to former President of Ukraine Viktor Yanukovych, who as a young man was twice prosecuted and sentenced to various terms of imprisonment.

8 A grad is a multiple-launch rocket system.

9 Oleksiy Mozgovoy (1975-2015) was a military leader of the self-proclaimed Luhansk People's Republic and the commander of the Ghost illegal military group.

10 Refers to the Aidar Volunteer Battalion.

Top of page

List of illustrations

Title In the city of Schastye, Luhansk Oblast, Spring 2015
Credits Photo from the personal archive of O. Usatyuk
URL http://journals.openedition.org/pipss/docannexe/image/6083/img-1.jpg
File image/jpeg, 192k
Title Chaplains singing for soldiers, February 2015
Credits Photo from the personal archive of O. Usatyuk
URL http://journals.openedition.org/pipss/docannexe/image/6083/img-2.jpg
File image/jpeg, 110k
Title Chaplains bring aid, Novoaidar Luhansk Oblast, December 2015
Credits Photo from the personal archive of O. Usatyuk
URL http://journals.openedition.org/pipss/docannexe/image/6083/img-3.jpg
File image/jpeg, 114k
Top of page

References

Electronic reference

Tetyana Privalko, Interview with Military Chaplain Oleg Usatiuk, Conducted in Kyiv, Ukraine, 2 November 2018 (UKR) The Journal of Power Institutions in Post-Soviet Societies [Online], Issue 22 | 2021, Online since 18 February 2021, connection on 22 May 2022. URL: http://journals.openedition.org/pipss/6083; DOI: https://doi.org/10.4000/pipss.6083

Top of page

About the author

Tetyana Privalko

Ukrainian Institute of National Memory

By this author

Top of page

Copyright

CC BY-NC-ND 2.0

Top of page
  • Logo FRS
  • Logo FMSH
  • Logo CERCEC
  • Logo ISN
  • Logo RES
  • DOAJ - Directory of Open Access Journals
  • OpenEdition Journals
Search OpenEdition Search

You will be redirected to OpenEdition Search