Interview with Military Chaplain Oleksandr Kotsiur, Conducted in Kyiv, Ukraine, 22 February 2019 (UKR)
Abstract
Oleksandr Kotsiur was born in 1980 in Letychiv, a village in the Khmelnytsky region. Kotsiur, who received his education at the Pontifical Lateran University (Gorodok branch, Khmelnitsky region), is a Roman Catholic priest who was ordained in 2005 and currently serves at the Church of St. Anne (Bar, Vinnitsa region). As a military chaplain, he worked with soldiers from the 93rd Cold Yar Independent Mechanized Brigade, the 128th Independent Mountain Assault Brigade in Transcarpathia, the Donbas Volunteer Battalion, and the 1st Battalion of the National Guard of Ukraine named after Serhiy Kulchytsky.
Index terms
Keywords:
Military Chaplain, Russian-Ukrainian War, Anti-Terrorist Operation, Ukraine, Eastern Ukraine, Front, Orthodox Church of Ukraine, Ukrainian Greek Catholic Church, Roman Catholic Church, Rotation, PTSD, VolunteerCountries:
UkraineResearch Fields:
Oral History ProjectOutline
Top of pageEditor’s notes
This interview was conducted in association with the Oral History of the ATO (Anti-Terrorist Operation) project, which began in 2015 and aims to collect and publish oral testimonies of participants and eyewitnesses of the Russian-Ukrainian War.
Full text
"...to some extent I am a representative, a kind of mediator between the two rites..."
O. Kotsiur: Звати мене Олександр. Моє прізвище Коцюр. Народився я 23 квітня 1980 року в селищі міського типу Летичів Хмельницької області. В теперішньому часі виконую служіння в місті Бар Вінницької області, відбувши служіння в зоні проведення Антитерористичної операції (сьогодні це ООС). Був на війні, і продовжую також опіку над учасниками бойових дій під час війни на Донбасі. Моя родина так як, звичайно, всі сім’ї пострадянського простору в якійсь мірі залишалась в переконаннях віри. І напрочуд відбулась дуже цікава ситуація. Тому що я римсько-католицький священик (я католицький священик західного обряду), а був хрещений у православній церкві. Чому? Тому що на той час не було священика римо-католика, і батьки вирішили, що потрібно дитину охрестити. Тому в якійсь мірі я є представником, як би медіатором між двома обрядами, які, історично були на Поділлі і в Україні загалом. Я вирішив служити Богу і людям. Ну, це той мотиватор, коли мені було 17 років. І не за збігом обставин. Тому що я вірю, що немає збігу обставин. Саме один із священиків спричинився до цього рішення. Це не була якась намова, прагнення якогось конформізму життєвого і так далі. Можливо, це випливало ще з такого юнацького максималізму. Але хотілося зробити щось у своєму житті, творити в житті, але не щось таке просте, звичайне. Хотілося, щоб життя пройшло в якийсь такий незвичайний спосіб. І я не усвідомлював ще всіх факторів, які будуть впливати на мене, що на мене чекає. В той час я поступив у філію Латеранського університету від Риму, духовну семінарію, місто Городок Хмельницької області – ще за правлячого єпископа (вічної пам’яті) Яна Ольшанського. Провчився я в семінарії 8 років. Отримав ступінь магістра богослів’я, захистивши цей ступінь згідно всіх норм західної системи освіти, Римського університету, і продовжив служіння в місті Кам’янець-Подільський Хмельницької області протягом двох років. Потім служив уже ближче до Черкащини, це Вінницька область, місто Гайсин. І сім років теж служив як настоятель в одній із приходських парафій, але вже в Хмельницькій області. Після чого по потребі однієї із церковних організацій і по поклику совісті і серця, як кажуть, пішов служити капеланом у зону проведення бойових дій, на війну.
Добре. Скажіть, будь ласка, от про що. Хочу просто уточнити: чому саме вибір пав на римо-католицьку церкву?
- 1 In Soviet times, October Children were troupes of schoolchildren between the ages of seven and nine (...)
- 2 Molodoi Ilyich refers to the badge of the October Children, which was shaped like a star and contai (...)
O. Kotsiur: Взагалі, це питання, над яким ми можемо сьогодні роздумувати і розмовляти довго. Але я думаю, що в той час, коли я вже дозрів до якоїсь форми дитячої свідомості, то саме римо-католицька церква взяла едукаційну відповідальність за мене. Тому що я познайомився зі священиком. Це наш подолянин, отець Ян Білецький. Я приходив до нього як дитина. Він навчав мене катехизму, вияснював Святе Писання. Ну, це була форма така, можливо, дитяча. А ще до того ж спрацював той фактор, що церква була в переслідуваннях. Тоді ще не було повної свободи віросповідання. Це були 1986–1987 роки. Це ще додавало такого як би, заохочення. Можливо, десь так я генетично успособлений. Генетично успособлений до того, щоб протистояти якійсь формі зла чи несправедливості і так далі. Причому це не є якесь загострене почуття справедливості, без фанатизму. Але я розумів, що те, що мені розповідають, є чимось добрим. Я пам’ятаю, коли вже нове покоління священиків прийшло. Це відбувалось на моїх очах. Це була перебудова. Все так швидко. 1991 рік. Один із молодих священиків служив Святу Месу. І після Святої Меси – зустріч із молоддю. У якийсь момент якийсь хлопчина, в майбутньому – теж священик, прийшов і похвалився, що з нього зробили жовтенятко1. Показав зірку з молодим Іллічем2. Священик дав йому лопату і каже: «Закопай її в землю». Хлопчина закопував ту зірку поглибше, а я з гумором на те дивився, бо до кінця не розумів причини. Пізніше я дізнався про всю ту деструктивність, яку приніс той режим, і що ми ці плоди, не в добру сторону змодифікованої реальності, будемо пожинати до сьогоднішнього дня – неправильне розуміння справедливості в суспільстві, згідно марксизму, і все інше. Це я вже сьогодні розумію. Ось саме тому я вдячний і людям, і Богу за те, що я саме в католицькій церкві західного обряду. Не знаю, як би було, але думаю, що була на це воля Божа, тому воно так і є.
Зрозуміла. Ну, от якщо брати останні 10–15 років, і особливо період Майдану і війни, то вийшов на загальний огляд той факт, що в Україні є міжконфесійна злагода. Це дуже яскраво проявилося саме під час протестних акцій зими 2013–2014 року, і зараз у Християнській службі порятунку ви співпрацюєте з представниками різних конфесій. І знову ж таки, військові капелани різних конфесій їздять на передову, на фронт. От ви особисто відчуваєте оцю взаємодію міжконфесійну, діалог міжконфесійний? Він у вашому особистому житті присутній, ви його можете споглядати?
O. Kotsiur: Розумієте, я сам з природи – людина настільки комунікативна. Не кажу це тому, щоб зробити сам собі комплімент. Я звертаю на це увагу тому що, як я вже вам сказав: східний обряд і православна церква від мене не є далеко, так само, як і католицька церква східного обряду, тобто Українська греко-католицька церква. Тим більше, що я знаю два обряди добре і досконало і не раз співслужив там, де можу проводити спільні служіння з братами східного обряду. На сьогодні (щоб ви мене правильно зрозуміли) я не знаю, як може бути інакше, як нам жити не в злагоді. Розумієте? Можливо, це не є всюди. Можливо, десь і існують якість локальні міжособові конфлікти. Але я на сьогоднішній день, вже з практикою священства, окрім навчання – 13 років, не знаю, як може бути по-іншому. Я коли служив у Хмельницькій області, недалеко від міста Дунаївці, у нас там існував такий неоголошений душпастирський християнський комітет, куди входили священики різних конфесій. Це реформаторська церква, баптистська, православна церква тоді ще Київського патріархату, греко-католицька, римсько-католицька церква. Ми не обмежувались офіційними спілкуваннями чи, наприклад, спільною фотографією в місцевій газеті. Це було на простому, звичайному рівні. Були дружні відносини, коли ми один одного відвідували на день народження, так як істинні і правдиві друзі. Фактично більша частина моєї священичої практики випала на той час. Я до того звик і не знаю, як може бути інакше. Коли чую про те, що хтось із кимось конфліктує, то я цього не розумію. І це стало мені в пригоді. Тому що в мене немає таких містерійних переживань, коли я наближаюся до православного священика, щоб подати йому руку і сказати слова привітання: «Христос між нами», а у відповідь почути: «Є і буде». Для мене немає проблеми стати біля престолу і приклонити голову, перехреститись перед тим самим євхаристійним Ісусом Христом. Розумієте? Тобто я не знаю, як може бути інакше. Я так вихований. І це моя позиція. На сьогоднішній день я не маю ненависті до будь-якого служителя. Ну, з тих, кого я знаю. Бо думаю, що воно так є у житті, що подібне притягує подібне. І якось я маю з цього всього позитивний досвід. Тим більше, співслужіння з братами-священиками спільно на війні, а особливо в часи Майдану, було дуже добре видно. Ми один одному протягували руку, один біля одного стояли, один за одного тримались. Бо коли вже були бої на Грушевського, коли там був спалений автобус, побудовані барикади, то не раз зі сторони протестувальників священики виходили і ставали між протестувальниками і працівники міліції і «Беркуту», щоб показати, що не потрібно вбивати, непотрібно ненавидіти. А що з цієї сторони є люди, які добиваються справедливості. Я, наприклад, ішов з таким наставленням. Бо, зрештою, я не є пацифістом, я є людиною, яка хоче, щоб була справедливість тут, на цій землі, яку нам Бог відвів, тут у цьому народі, який проживає.
The Emotional Experience of the Maidan
Коли ми з вами домовлялися про інтерв’ю, то ви сказали, що досить важко вам їздити і бути у пам’ятні дні на вулиці Інститутській, на Майдані. Взагалі, можна спитати, що значить для вас ця подія – Майдан?
- 3 The Orange Revolution was a mass protest in Ukraine that took place in November and December 2004. (...)
O. Kotsiur: Розумієте, ще рік перед тим, коли Майдан як явище заіснував, я вже знав, що щось таке буде. Десь інтуїтивно воно відчувалось. Чому? Тому що я спілкуюся з людьми, чую від них про те, що є добре. А як ви вважаєте, чого я більше чую: чи добра, чи зла? Вони приходять і просто з того всього зла, яке вже в них накипіло, з тієї всієї несправедливості, яка торкнулась людей, я знав, що щось буде. Але не думав, що це може бути така форма, як Майдан. Тому що ми вже мали один Майдан – Помаранчеву революцію.3 Тобто я не думав, що це буде такий формат. Я думав, що це буде більш кривавіше, аніж воно заіснувало. Хоча воно теж є окроплене кров’ю. І коли побили студентів на Майдані, ми з колегою… Я відвідував свого товариша священика. Поїхали в таке місце, де нікого немає, де ми збираємося, для того щоб молитись, розмовляти про справи духовні. І ми з ним сиділи, розмовляли про Бога в житті кожного з нас, як ми це переживаємо, і добре, і не добре. Я кажу до нього: «Слухай, В’ячеславе, чому ми тут сидимо? Там дітей побили, а ми з тобою сидимо і розмовляємо про Бога». Якщо ми маємо розмовляти про Бога і про його любов до всього людства, то як ми цю любов відносно нього маємо реалізувати? Ми ж Бога не бачимо, ми його переживаємо в таїнствах, у церкві, в містеріях і так далі. Але ж найкраще ми виявляємо любов через ближніх. Там, на Майдані, є ті, які сьогодні потребують нашої допомоги». І можете собі уявити, що в той вечір (а це було десь за чотири дні після побиття студентів), ми з ним зібрались і відразу поїхали в Київ. До того моменту я в Києві був ще в дитинстві. І от після довгої перерви я вперше їду в Київ. Сідаєм в автівку – і поїхали собі. По дорозі в людей питаємось, як проїхати. Це було в Бердичеві. І на нас подивились так скоса: «Хлопці, куди ви їдете?» То ж не видно, що їдуть священики. І від того моменту почалося служіння на Майдані, вже конкретне перебування з людьми. Зазвичай, це не обмежувалося службами, хрещеннями, вінчаннями (бо і такі моменти були), але це була вже така, знаєте, конкретна дружба з людьми, які з тобою були однодумні. Я не політик і не вмію робити з політики реальність. Я маю свою дорогу – духовну. І до тої справедливості, яку політика має наводити в суспільстві, я мав би ще додавати трохи милосердя. Я зустрічав людей, з якими вже був пов’язаний, яких я знав: як звати, звідки вони. Ці люди мене пригощали. Я приходив до них у намети. Ми з ними проводили довгі вечори, розмовляли. Ми разом з ними молились, вони сповідались. Ну, розумієте, це вже стало як у себе в парафії. Тобто це люди, які вже стали твоєю родиною. І коли ти розумієш, що деяких із цих людей немає, вони відійшли чи то на Майдані, чи в перші місяці війни на Донбасі, мені не хочеться емоційно переживати цей сум втрати. Розумієте? Бо кожен із них – це дуже великий дар, який пішов із цього світу, не зреалізувавшись. Майдан викликав, як на мене, таких два явища. Перше – це волонтерство. І друге – це солідарність один з одним. Цього вже ніхто не знищить. Тобто явище, яким є Майдан, залишиться вже назавжди. Хто б не хотів його затерти в історії. І цих два явища, якби хтось навіть хотів їх якось викривити – йому це не вдасться. Чому? Тому що це пробудження назавжди залишиться в людях. Коли була Помаранчева революція, свідком якої я теж був, тоді ще був семінаристом. Я так це все теж переживав. Бо це було, знаєте, якесь таке піднесення, якесь пережиття, початкове пережиття того, що ми є народ. І після тих довгих років люди посміхалися, в людей очі горіли. Ці кольори… Я так жартома кажу, що помаранчевий викликає апетит. І ці сили, які протистояли. Бо завжди в світі є дуалізм: добро і зло, щось протистоїть, а щось перемагає. То Майдан, для мене, це явище об’єднання з людьми, незалежно від їхнього віросповідання, від їхньої позиції. Ну, позицію всі мали фактично однакову, бо всі приїхали і боролися за власні права. Деякі заплатили життям. Деякі пішли на війну і до сьогоднішнього дня воюють і відстоюють свою країну. Тобто це щось надзвичайне. Я б сказав, що це чудо Боже. Чому? Тому що в деякі моменти того Майдану вже б не мало бути. Думаю, що влада мала дуже великі ресурси, щоб цей Майдан змішати з землею, щоб його просто знищити. Були навіть випадки, коли я з Майдану повертався в парафію, до мене приходили, чи заарештувати, чи залякати. Але я не звертав на те уваги.
В ті дні, коли почалися кримські події, втік Янукович, вважається, що Майдан завершився. Коли ви зрозуміли, що почалася війна, і вирішили для себе, що вам потрібно допомагати бійцям, бути військовим капеланом?
O. Kotsiur: Ну, Майдан не завершився – він продовжується. Знаєте, є давня приказка, що війна закінчується з останнім воїном, який брав у ній участь. Майдан продовжується. Я кажу, не тільки про факт, який існував у просторі і часі. Це є явище, яке буде про себе завжди нагадувати. Це щось, що виросло на людських очах і продовжує рости в іншому форматі. А про війну я знав трошечки раніше, ніж пройшла анексія Криму. Чому? Тому що, дивлячись на це все, було явно і очевидно, що Росія як агресор не залишить Україну, так просто не буде. Тим більше, я спілкувався з багатьма людьми, зокрема з військовими. Я скажу вам так, як було. Підійшов я до одного колишнього військового генерала (правда, колишніх військових не буває) і питаю: «Що робити простим людям?» Він каже: «Потрібно сіяти хліб, для того щоб військові могли його з’їсти і воювати за свій народ». Я зрозумів, що це початок війни. І під час Майдану волонтерили, допомагали людям, возили їжу, медикаменти – ну, всім чим потрібно допомагали. А потім ті ж самі люди пішли добровольцями на війну. І те явище залишилось, але були вже інші потреби: амуніція, взуття, бронежилети, каски, ну, і все, що було пов’язане з тою допомогою. Тому коли після Майдану добровольці пішли на війну, то відразу більшість капеланів-майданівців теж пішли на війну як волонтери, як капелани, хоча тоді вони ще не були офіційно оформлені. Повернусь пам’яттю. В готелі «Україна» була прес-конференція по темі капеланства, де були присутні багато священиків. До того часу інституція капеланства в українській армії була постійно. Це я вже потім взнав. Але вона була, скажімо так, одного напрямку – це була Православна церква Московського патріархату. Ну, в більшості. Не рахуючи тих частин, які десь були на Західній Україні: Львівщині і так далі. Там Департамент військового капеланства працював вже давно. І на початку війни вийшло так, що там, де люди були, де люди гинули, чомусь капеланів не було, а повинні були бути. І ми вже тоді поїхали як добровольці, як ті, що стали по потребі наших друзів. Ми вже стали братами, не тільки друзями, а братами. Поїхали з братами, воювати. Ось. І так почалась волонтерська діяльність, відрядження на фронт і так далі.
A Sense of the Dangers of War
А чи пам’ятаєте, вашу поїздку саме в зону бойових дій, коли вперше ви побували там?
- 4 “Banana republics” refers to the self-proclaimed Donetsk People's Republic and Luhansk People's Rep (...)
- 5 Cargo 200 is an informal designation in the army for transporting the dead.
- 6 DAI is an initialism of the State Automobile Inspectorate.
O. Kotsiur: Так, так, я дуже добре це пам’ятаю. Розумієте, це якось так все переживалось… Ну, як сьогодні в нас день іде: рано ми встали, хто помолився, хто помився, почистив зуби, пішов поснідав, пішов на роботу. По дорозі бачиш різних людей і так далі. Воно все на такому вже побутовому звичному рівні – для кожного із тих, які вже як би серцем були з тими людьми. Воно вже просто так переживалось. Це вже стало частиною тебе, а ти став частиною їх. Ось. Ми з друзями зібрались і виникла ідея: давай поїдемо. Ну, давай поїдем. Як будемо організовувати поїздку? Зібрали допомогу і так далі. Це був грудень 2014 року. Я точно не пам’ятаю, треба було б відновити в пам’яті по фотографіях. Бо я робив фотографії, документував це. Цікаво, що був такий збіг обставин, ну, не збіг, а скоріше провидіння, що один із моїх парафіян, хлопчина, був призваний і служив у Дніпропетровській області: Черкаське, 93-я бригада. Я кажу до своїх колег: «У вас хтось зі знайомих є, хто служить?» Ми почали прозвонювати в цьому напрямку, хто б міг де знаходитись, для того щоб спланувати поїздку. Хоча це не так легко було, як вже пізніше ми цього досвідчили. І видалось, що наш товариш у складі прикордонників Мукачівського загону зайшов у Новогродівку. Це на межі з Донецьком. Після того, як уже ті сепаратистські настрої в більшості відійшли – з Павлограду, Красноармійська. Хтось пішов у ті «бананові республіки»4 воювати. Цього ніхто не скривав. Бо їхніх «200-их»5 кожного дня привозили ще на початку війни. І всі про це знали, звідки кого привозять. Ми поїхали туди, в ту сторону. По дорозі заїхали в Дніпропетровськ. І, знаєте, я просто був зачудований. Тому що місто, яке фактично межує з лінією фронту, живе волонтерською діяльністю. Живе таким практичним милосердям по відношенню до інших. Я зустрівся з волонтерами. Це був Андрій, Наталя. Через них ми вирішували багато справ і працювали. Ну, я був здивований. Я був здивований. Думаю, що до цього ще спричинилась місцева влада, бо без них… Перші центри для біженців відкривали. Повертали шпиталі, ремонтували лікарню імені Мечнікова. Я кажу, там життя кипіло. І волонтери нас запитують: «Хлопці, а куди ви їдете?» Ми: «Їдемо в сектор». Кажуть: «Візьміть номера телефонів». Чому? Тому що лінія зіткнення не певна. І там, де були зранку наші воїни, в обід можуть бути терористи. Ось. І тоді ми вже зрозуміли, що це є повна небезпека. Бо, коли ти їдеш у незнане, то маєш змішані відчуття. А от тоді ми вже зрозуміли, що це є повна небезпека. Ми заїхали в Черкаське до мого товариша, потім поїхали в сторону Донецька, це Новогродівка, Миколаївка. Зупинились там у хлопців у 93-й бригаді, в роті забезпечення. І тоді я перший раз побачив тих, які вже мали досвід війни, які були під обстрілами. Сам перший раз чув обстріли – тоді «гради» застосовували, зазвичай уночі. Вибухи. Ну, такі вже моменти були, знаєте, конкретика війни. Можливо, якщо буде цікаво, розкажу про досвід зустрічі з місцевими. Знаєте, люди, в яких втрачена ідентичність, немає фундаменту, їм залишається тільки ненавидіти. Я думаю, що нас ненавиділи тільки через те, що в нас була хмельницька реєстрація. А, маленька ремарочка. Це не вперше була така форма дискримінації по реєстраційному номеру автомобіля. Колись, у 2000-му році я був у Макіївці на практиці. Тобто я їздив до свого знайомого священика, щоб допомогти йому влітку в праці біля будинку, в парафії, допомогти працювати з людьми. І одного разу, коли ми їхали з Макіївки (я прекрасно пам’ятаю ті всі дороги, тому що їздив там автомобілем як шофер), мене зупинив працівник ДАІ6 і попросив посвідчення водія. Я йому показав посвідчення. Він каже: «Александр Коцюр. Та ти бєндєра». Я питаю: «А в посвідченні написано, що я бєндєра?» Він каже: «Бо ти з Хмельницької області». Знаєте, це мені так запам’яталось. Я не мав до нього ніяких негативних почуттів, все на такому позитиві і гуморі. А сьогодні я розумію, що і з цим жартів немає. На великий причуд священик, який їхав збоку як пасажир, пішов забрав моє посвідчення водія і трошечки ще посварився, російською мовою. Бо я принципово не вживав російської мови, вже тоді. Хоча я знаю, як спілкуватись російською, бо їздив теж допомагав колись і в Росію священикам, нашій українській діаспорі. І саме тоді вже був досвід з військовими, досвід з тою деструкцією війни. Я пам’ятаю, тоді у військових не було достатнього постачання. Ну, бо в такому стані була армія. Пам’ятаю, немиті руки, відсутність гігієни. Коли в такому кімнатному взутті військовий приходить, а вже сніг. Ми даєм йому валянки, а він їх обіймає. Знаєте, коли це згадується, то важко емоційно справлятися. Очі блищать від того. Як пригадаю, то плакати хочеться. Але героїзму хлопцям вистачало. І це пречудові люди. У Миколаївці, в цій роті постачання 93-ї бригади я зустрів прекрасних людей: з Кривого Рогу, Дніпропетровська, Запоріжжя. Це прекрасні люди, чудові люди. Це просто, ну, я не знаю, як їх назвати. Не хотілося б їх обожествляти чи ліпити їм крила, але це були чудові люди – які вперше пішли на щось, чого не знали. Були хлопці і з Західної України, теж гарячі серця, які рвались у бій. Я пам’ятаю тоді розмову з командиром, який каже: «Слухай, я їх тримаю на грані, щоб вони просто не рвонули вперед самі без наказу». Бо хотіли побороти ворога. Ну, і борються до сьогоднішнього дня. Це такий перший досвід. Другий досвід – я переганяв автомобіль, пригнаний волонтером із Німеччини на 128-му бригаду. Тоді, як був вихід із Дебальцевого. Я вам це так фрагментарно описую, але це був процес. Це було життя кожного дня, коли ти їдеш у сектор, повертаєшся, до тижня переживаєш якесь таке втрачене почуття реальності. Бо дуже швидка переміна ситуації. І ти мусиш адаптуватись, виконуєш свої обов’язки, і волонтерські зобов’язання. Бо хлопці просять – як можеш відмовити? Пам’ятаю, вихід по Дебальцівському напрямку. Тоді в Бахмуті я бачив важкі-важкі обличчя й очі. Очі людей, які пройшли цей рубікон життя і смерті. І це не пусті очі, але такі, ніби щось втратили, щось від них забрали, щось не доповнене. Таке як ніби людина їла, але ненасичена тою їжею. Ось. Тоді зустрівся з бійцями батальйону «Донбас». Прекрасні люди, просто пречудові. Порядок, нема алкоголізму, дисципліна і все інше. Ну, так фрагментарно згадую. Це такі початки: 2014–2015–2016 роки.
Unloading humanitarian aid in the village of Lebedinskoye, on the line of contact, 2017

Photo from the personal archive of A. Kotsyur
Former Maidan Opponents in the War
Ми знаємо, на війну пішли багато людей із Донбасу, але були й люди: ті ж самі МВСники, силовики і навіть беркутівці ішли і воювали в зоні АТО. Чи завжди було приязне сприйняття вас як військового капелана бійцями, чи іноді бувало, що якесь нерозуміння, або відштовхування. Були такі випадки?
O. Kotsiur: Ви розумієте, у беркутівців взагалі були інші завдання. Вони здебільшого стояли на блокпостах, які були від Харкова до Бахмута. І деколи виникали конфліктні ситуації. Чому? Тому що ми везли допомогу тим, хто воює, а не тим, хто стоїть на блокпостах. Але, знаєте, я якось не можу себе переламати. І все-таки мені теж їх було трохи жаль. Ну, теж треба було їх чимось вгощати. Вже ближче до лінії, до сектору, то ми теж вгощали. Навіть спеціально прораховували, скільки у нас буде блокпостів, і робили такі продуктові набори, які просто давали їм – щоб якось поступити до них по людські. Я не маю ненависті до них. Я просто розумію, що це теж скалічені люди. Хоча вони свій вибір зробили. Але я не міг їх ненавидіти. У нас були з ними конфлікти, і не раз. Бувало, що хотіли підставити, підкинути боєприпаси, хоча б мілкі речі. Але у нас все фіксувалось на камеру. Ми завжди перевіряли авто. Завжди були свідки. Ну, було так. А, зрештою, чого гріха таїти, не раз було так, що на блокпостах ми казали зовсім інший напрямок своєї поїздки. Ми ніколи не казали, куди ми насправді їдемо. Тобто якщо в нас запитували напрямок, то ми казали, що їдемо, наприклад, на Старобільськ, на Червоний Лиман чи там ще кудись, а самі їхали в іншому напрямку. Тобто, ну, такі були, знаєте, шпигунські ігри, для того щоб убезпечити себе перед полоном. Бо могли просто видати наш напрямок і так далі. А як машина одна на трасі… Коли я гнав автомобіль (з нашим державним прапором, за розміром як стадіон), то бачив людей, які пішки йшли на мирну територію. Вони не мали за що їхати. Тобто ви розумієте, що це була за ситуація: могли зупинити, могли забрати і авто, і все, що в авто разом з моїми священними органами. Так що такі ситуації теж були. Були конфлікти з колишніми беркутівцями. І вони не скривали, що вони «Беркут». Але я думаю, що це нещасні люди, які мають заплямовану репутацію. А зрештою, не вони одні мають заплямовану репутацію на все життя.
"...when everyone is in the same situation, facing the same danger between life and death."
Ще таке питання. От саме служіння як військового капелана. Якщо проводити порівняння: спілкування, служіння священика на своїй парафії і служіння військового капелана, воно якось кардинально відрізняється чи все-таки якісь є схожі особливості?
O. Kotsiur: Ну, обов’язки залишаються ті самі, бо я священиком залишаюсь в будь-якому порядку: чи приходським священиком, чи військовим капеланом. Хоча специфіка служіння є. Розумієте, коли мирна територія, тут тобі нічого не загрожує. Люди в більшості нарікають, бо їм же добре (ну, чи не добре і через те нарікають). Або нарікають просто, щоб нарікати. А коли приїжджаєш на фронт, бачиш ці очі, які горять якимось таким позитивом відносно тебе. І тут є війна, обстріли, коли всі в однакових умовах, в однаковій загрозі між життям і смертю. Ну, є різниця, є. Це радикально відрізняється. Хоча, кажу, що священиком залишаюся завжди. Можу сказати, що я ні разу не брав активну участь як військовий у бою. Я не стріляв у сторону людей. Але був під час боїв разом із бійцями. Їх навіть часом так підтримувало те, що ти просто з ними є. Ось і все. А взагалі, сама ідея військового капеланства дуже проста. Але це водночас і дуже важка річ. Це не дати людині, яка на війні, перестати любити. Не допустити, щоб він перестав любити. І тому ти є там. Щоб він не перестав любити, щоб він переоцінив своє відношення, переосмислив свою ієрархію цінностей. Можливо, хтось десь вип’є чи ще якісь вживки має, щоб бути з ним, щоб підтримати його, щоб він зрозумів, що його не кинули, що він не один, що з ним ще хтось є, щоб він не перестав любити. Хоча різні люди є і по-різному буває. Але особисто ідея мого перебування така – щоб ті люди не перестали любити, щоб вони продовжували любити.
От коли ви їдете, здебільшого везете якусь допомогу гуманітарну (продукти, речі, ліки), чи залишаєтеся там надовше, щоб якось службу проводити чи ще якесь спілкування здійснювати? Як довго вам доводилося бути саме на лінії фронту?
O. Kotsiur: Ну, саме коротше, що я міг бути – це 2–3 дні. Саме довше – півроку-рік.
Це ви знаходилися в одній структурі чи їздили з однієї частини в іншу?
O. Kotsiur: Ні-ні-ні, я знаходився в маріупольському напрямку. Жив під містечком Широкіне, яке у всіх новинах проходить фактично кожного дня. Відвідував теж людей у Водяному – там їх залишилось більше десятка. Займався різною гуманітарною діяльністю. Працював разом із Християнською службою порятунку, як би рахувався їхнім капеланом, в підрозділі цивільно-військового співробітництва (СІМІС). Це новий проект при Міністерстві оборони. Ми проводили роботу з місцевим населенням, відповідаючи на їхні потреби. А те, що до потреб військових. Я колись жартував, що був такий час, коли у волонтерів з’явився комплекс – комплекс Бога. Що для волонтера немає нічого неможливого. Наприклад, до мене зателефонували і кажуть, що їм знищили пристрій нічного бачення до БТР. Знаєте яке було моє наступне запитання? А який БТР? Бо там є різні маркування (сміється). І ми знайшли цей пристрій нічного бачення і переслали на фронт хлопцям. Я не знаю, як це сьогодні я б зреалізував. Але в тому часі це було ось так. Ну, це спеціалізована техніка. Ви розумієте, що вона не продається просто в магазині. Це спеціалізована техніка. Але нам вдавалось і таке зреалізувати.
Particularities of the Pastoral Souls of Roman Catholic Chaplains
Скажіть, будь ласка, якась координація всередині Римо-католицької церкви в Україні серед військових капеланів існує? Чи, можливо, якимись рекомендаціями, якимись порадами обмінюєтеся?
O. Kotsiur: Так, вона є, але на якому рівні? Конференція єпископів Римсько-католицької церкви визначили відповідального за напрямок військового капеланства. Але ми не можемо це зреалізувати так само, як це реалізує Православна церква України або Департамент військового капеланства Української греко-католицької церкви. Бо нас, римсько-католицьких священиків, є мало. І тому кожен із нас, який їхав у відрядження, просив свого діючого єпископа, щоб дав заміну. Тобто хтось приїжджав мене заміняв ціною свого вільного часу. Ось. І так давав можливість мені поїхати і проводити душпастирську роботу в секторі, працюючи з військовими. Тобто ми корегували ці справи в такий спосіб: сьогодні я їду на тиждень, а через тиждень їде інший, а через тиждень – ще інший. Я скажу вам так, що нас на початку було багато. З наших парафій пішли воювати нам близькі люди. І чисто із такої людської солідарності, а не просто задля священичого служіння чи офіційного відрядження, ми самі їхали на війн – для того щоб бути з ними там. І це було теж певним заспокоєнням для їхніх сімей: «Ну що, ти бачив нашого?» – «Так, бачив». – «Як там у нього?» – «Все добре. Там у нього курорт. Він зранку встає, нічого не робить, їсть». І так далі. Хлопці воювали – дай Боже. Але треба було жінкам говорити ось так, щоб вони були спокійніші, щоб вони не знервувались, щоб вони спокійно спали. Ну, так треба було.
Чи бували такі випадки, що от до вас підходив хтось із бійців, чи взагалі цікавляться, яку церкву ви представляєте? Чи це не має різниці для бійців?
O. Kotsiur: Ви знаєте, в екстремальних умовах там фактично різниці немає. Підходять: «Ти є священик?» – «Так, священик». – «Я хочу порозмовляти». Колись в одній із розмов… Ну, бо розумієте, людина, яка, не була на війні, має свою уяву про війну. І неможливо це так просто людині усвідомити, що: «От з цього моменту ти вже знаєш, що це таке війна зі всіма страхами/не страхами, з досвідом і не досвідом» і так далі». Ось. І одного разу ми щось там розмовляли-розмовляли. Я так мовчав-мовчав. Тобто це був монолог однієї сторони: судження, де моральність, де не моральність, як воно повинно бути правильно. Я кажу: «Слухай, я стільки сповідей і розмов вислухав з матюками, після яких би ти просто розвернувся і пішов. А в кінці я їм давав відпущення гріхів». Ось. І, розумієте, часом розмова переходить у таїнство сповіді, бо це відкриття серця, це чоловічі сльози. Розумієте? А в особливий спосіб потрібно бути підтримкою для командира. Бо командир не може плакати перед бійцем, а може поплакати перед капеланом. А істинний чоловік може плакати тільки той, який є чоловіком. Він може плакати перед іншим чоловіком. Але не перед кимось іншим. Ну, такі моменти. Розумієте? Бувало таке, що приходили – ну, вже все, терпцю немає. А особливо, якщо десь підігрітий чи алкоголем, чи ще чимось, бо таке теж буває. Ну, як кажуть, їх зриває. Приходе, падає в коліна. І ти сидиш, як тато з дитиною. А виявляється, що під час цієї всієї розмови в його руці була граната. А ти просто сидиш, бо ти вже звик до того, що воно ось так і є. Ось і все. По різному буває.
The Personal Dimension of War
Зрозуміло. Скажіть, чи думали ви, чим є для вас цей досвід військового капеланства, саме служіння, душпастирства в тих непростих бойових умовах? Чи думали ви над тим, як вплинуло на вас все це, як ви змінилися порівняно, наприклад, із 2013 роком?
O. Kotsiur: Ну, на превеликий причуд, я став набагато спокійнішим. Але розумію, що ця спокійність до якогось певного моменту. Бо мене ж теж стосується те, що називається «посттравматичний синдром». Розумієте? Я ж не ангел, я просто людина. Просто людина, яка відповіла на знак часу. Ось я побачив це. І я не знаю, як воно так сталося. Ну, якось так стається. Ну, якось так стається, що мама не відмовляється від своєї дитини. Ну, добра мама. Правда? Вона її народжує, любить, переживає, інтуїтивно відчуває близькість навіть на відстані. І з капеланством така сама річ відбувається. Це якийсь феномен: ти відчуваєш, що з ними там. Починаєш переживати і так далі. Ну, я вам одним словом цього не скажу. Але я теж потребував реабілітації. Коли я на довший час виїхав з сектору, я два тижні з кімнати не виходив. Тобто я не бачив потреби. Я не те, щоб соціопат, я люблю спілкування і люблю бачити обличчя, очі людей. Але я не бачив потреби: а для чого я маю виходити в місто? В мене є де службу відслужити. Бо я якийсь час служив у Харкові, на Гоголя, 4, в римсько-католицькому кафедральному соборі, звідти теж періодично доїжджаючи в сектор. І я не розумів, що людям не вистачає, чому вони по вулицях ходять. А потім вже помаленьку-помаленьку мене почали провокувати. Ну, видно, мудрі люди були біля мене. Сказали: «Поїхали як шофер з нами, у магазин». Це мене дратувало. Похід у супермаркет – це ще півдня хвороби після того походу. Ну, бо багато людей, і ти не можеш контролювати ситуацію. Бо твої інстинкти працюють на збереження твого життя, а ти не можеш всіх сконтролювати. Такого що двері закриваються і я падаю на землю, то не було. Але ти пробуєш свідомістю сконтролювати ситуацію. А ти ж її контролювати не можеш, бо хтось бере товар, дивиться на нього, кладе його назад. Хтось біжить кудись. Хтось із кимось по телефону говорить – на все тебе не вистачає. Ось. А на війні обмежене коло людей. Всі інстинкти скеровані на збереження життя: свого і свого ближнього. Ну, і так. Але я вже звик.
То просто через певний час воно само собою пройшло (оцей стан у вас) чи чиясь допомога знадобилась?
O. Kotsiur: Ні, я працював сам над собою. Бо я ж знаю проблеми. Але розмовляв з іншим священиком, який теж розуміє проблематику посттравматичного синдрому, для того щоб зі сторони бачити себе. Щоб не судити про себе, що це мене вже не стосується. Так, це мене стосується. Це мене торкнулось. Я з цим буду жити до кінця свого життя. Ось. Але певні речі я знаю. Наприклад, загострене почуття справедливості. Я себе до певних речей змушував, щоб, наприклад, не реагувати нервово на певні справи, не вдаватися в крайність. Тобто потрібно працювати над собою.
Скажіть, от ще таке питання. На війні, на лінії фронту що для військового капелана потрібно більше: вміти слухати чи вміти говорити?
O. Kotsiur: Вміти слухати. Взагалі для священика найголовніше – вміти слухати. Та й для всіх сьогодні найголовніше – вміти слухати.
Але ви говорите дуже добре. Я дуже вдячна вам за те, що ви так досить розлого, досить детально розказуєте, і емоційно також. А скажіть, от вміти говорити для священика католицької церкви західного обряду – це якось воно набувається, в семінаріях вчать риториці, чи це від природи у вас такий дар?
O. Kotsiur: Ну, знаєте, вам робити висновки, чи мені це добре вдається. Але мені здається, що цього ще потрібно вчитися. Бо є певні речі, які нас ніхто, окрім мами з татом, не навчить: це вихованості й інтелігенції. А все інше набувається з досвідом і працею над собою. І, взагалі, життя – це постійна праця над собою. Це так само, коли студент закінчує навчальний заклад, то думає, що він закінчив навчання. А насправді він продовжує навчання все життя. Так, як казали древні римляни: «Repetitio est mater studiorum». Тому потрібно навчитись слухати. Бо слухати – це дуже великий дар. Кількість слів не міняє серця.
Зрозуміло. Добре. Дякую, отче.
O. Kotsiur: Дякую. Всього вам найкращого.
Notes
1 In Soviet times, October Children were troupes of schoolchildren between the ages of seven and nine who were regarded as the lowest grade of the Young Pioneers and Komsomol.
2 Molodoi Ilyich refers to the badge of the October Children, which was shaped like a star and contained an image of Vladimir Lenin as a child.
3 The Orange Revolution was a mass protest in Ukraine that took place in November and December 2004. The protesters’ main demand was the annulation of fradulent results from the 2004 Ukrainian presidential election.
4 “Banana republics” refers to the self-proclaimed Donetsk People's Republic and Luhansk People's Republic.
5 Cargo 200 is an informal designation in the army for transporting the dead.
6 DAI is an initialism of the State Automobile Inspectorate.
Top of pageList of illustrations
![]() |
|
---|---|
Title | At a house destroyed by enemy bombardment, 2017 |
Credits | Photo from the personal archive of A. Kotsyur |
URL | http://journals.openedition.org/pipss/docannexe/image/6103/img-1.jpg |
File | image/jpeg, 209k |
![]() |
|
Title | Unloading humanitarian aid in the village of Lebedinskoye, on the line of contact, 2017 |
Credits | Photo from the personal archive of A. Kotsyur |
URL | http://journals.openedition.org/pipss/docannexe/image/6103/img-2.jpg |
File | image/jpeg, 469k |
![]() |
|
Title | Sunday Holy Mass, 2017 |
Credits | Photo from the personal archive of A. Kotsiur |
URL | http://journals.openedition.org/pipss/docannexe/image/6103/img-3.jpg |
File | image/jpeg, 402k |
References
Electronic reference
Tetyana Privalko, “Interview with Military Chaplain Oleksandr Kotsiur, Conducted in Kyiv, Ukraine, 22 February 2019 (UKR)”, The Journal of Power Institutions in Post-Soviet Societies [Online], Issue 22 | 2021, Online since 18 February 2021, connection on 16 May 2025. URL: http://journals.openedition.org/pipss/6103; DOI: https://doi.org/10.4000/pipss.6103
Top of pageCopyright
The text only may be used under licence CC BY-NC-ND 4.0. All other elements (illustrations, imported files) are “All rights reserved”, unless otherwise stated.
Top of page