Navigation – Plan du site

AccueilThe Journal of Power Institutions...22Oral History: The Russo-Ukrainian...Interview with Military Chaplain ...

Oral History: The Russo-Ukrainian War Through the Eyes of Ukrainian Military Chaplains - Conversations (10)

Interview with Military Chaplain Rostislav Visochan, Conducted in Kyiv, Ukraine, 15 November 2018 (UKR)

Tetyana Privalko

Résumé

Rostislav Visochan was born in 1984 in Novy Rozdol, in the Lviv region. He studied at Lviv Theological Seminary, the Ukrainian Catholic University, and the Catholic University of Leuven in Belgium and was ordained in 2012. As a military chaplain he worked with soldiers from various military units, including the Ukrainian Armed Forces, the Ukrainian National Guard, the Ukrainian State Border Guard Service, volunteer battalions of the Ukrainian Volunteer Army and the Ukrainian Volunteer Corps. Visochan is the head of the Section for Chaplaincy in the Armed Forces of Ukraine at the Department of Military Chaplaincy of the Patriarchal Curia of the Ukrainian Greek Catholic Church.

Haut de page

Texte intégral

"...two parallel lines in my life..."

R. Visochan: Мене звати Ростислав Височан. Я є священиком Української греко-католицької церкви. І на даний час працюю в Департаменті військового капеланства Патріаршої курії УГКЦ. Народився 8 грудня 1984 року в місті Новий Розділ Львівської області. Середню освіту здобував у Новороздільській гімназії і після її закінчення поступив у 2002 році у Львівське музично-богословське училище. Після року навчання у Львівському музично-богословському училищі я поступив до Львівської духовної семінарії Святого Духа, в якій навчався ще шість років (тобто разомсім років навчання). І здобував кваліфікацію магістра богослов′я, паралельно також навчаючись в Українському Католицькому Університеті. Оскільки Львівська духовна семінарія і Український Католицький Університет в напрямку освіти працюють разом. Ось. Після закінчення Львівської духовної семінарії я також навчався за кордоном у Бельгії в Льовенському Католицькому Університеті (це місто Льовен), на ліцензіатській програмі в сфері морального богослов’я, християнської етики і, зокрема, в напрямку військової етики. Захистив наукову роботу на тему: «Моральний вимір військової професії та її богословські перспективи». А тепер десь вартує сказати, що вже з 2003–2004 року, тобто з другого курсу семінарії, Господь мене покликав до сфери військового капеланства. Покликання до священтсва я почав відчувати десь із класу 5–6-го в школі. Готувався до цього покликання. Хоча був звичайним хлопцем. Крім того, що ходив щонеділі до церкви, старався якось вести нормальне життя. Я не дуже вирізнявся. Займався спортом, був активним громадським діячем молодіжним. Був членом Національної скаутської організації «Пласт», організації «Українська молодь – Христові». Тобто я, так скажу, свої юнацькі роки провів дуже активно. І зрештою моя родина, моя сім’я та молодіжні організації, заклали в мені дуже важливий фундамент. Дивлячись з перспективи минулого бачу, що насправді завдячую своїй родині, сім’ї, і таку левову частку, важливу – молодіжним організаціям, які в такі нестабільні роки кінця 1990-х, початку 2000-х мене тримали на добрій дорозі. І, більше того, там я також відчув і розвинув своє покликання – бути священиком, бути душпастирем. Я не бачив себе ніким іншим. Десь батьки перестраховувалися, намагались мені якесь репетиторство нав’язувати (фізику я любив). Але я, погоджуючись, скажімо так, слухаючи батьків, у глибині серця розумів, що я точно буду священиком. Тому те покликання в мене давнє. І, зрештою, після завершення навчання в Льовені, після повернення, 14 січня 2012 року, на свято св. Василя Великого, я був висвячений на священика, в місті Стрию. Владика Тарас Сеньків є моїм святителем, тим єпископом, який мене висвятив. Після цього я був направлений на душпастирську працю до міста Нового Роздолу (до себе додому). Що так виглядало трошки смішно. Я ніколи не міг подумати, що повернуся назад у своє рідне місто. Але, напевне, десь… Бо переважно священики не хочуть служити в тих місцях, звідки вони родом. А я так думаю: я нікого не кинув, нікому нічого поганого не зробив, нормально, успішно себе міг там реалізувати, і так Бог мене туди направив. У Новому Роздолі я був сотрудником на двох парафіях. Тобто в мене був ще отець парох, отець Степан Попко, який також, до речі, мене виховував, формував до священства. Це місто Новий Розділ, храм Покрова Пресвятої Богородиці (село Малехів) і село Гранки-Кути Миколаївського району. Це таке, близьке, до міста Нового Роздолу село, де ми також опікувалися окремою громадою. Крім того, Владика Тарас Сеньків, відправляючи в Новий Розділ, зразу так мені сказав: «Ти будеш працювати з молоддю». Тобто, скажімо так, я готувався бути капеланом, але владика мене направляє до мого рідного міста і дає мені сферу молоді. Тим мені було також комфортно. І це такі дві паралельні лінії в моєму житті, які я веду. Може, вони не зовсім паралельні, бо дуже часто переплітаються. Це, власне, служіння як молодіжного духівника, провідника для молоді, і також військового капелана. Оце такі дві речі, які перетинаються в мені. І я відчуваючи цей дар, який Бог в мені заклав, стараюсь його розвинути. Якщо вернутися ще до часів Львівської духовної семінарії, вартує сказати, що також там, у стінах семінарії, формуючись як майбутній священик, у 2003–2004 роках я вступив до… ми тоді так називалися: «Братство військових капеланів». Але вже в 2006 році офіційно ми отримали статус «Центру душпастирювання військовослужбовців Святого Георгія Побідоносця». До того мене залучили такі відомі отці, як Степан Сус, який мене також залучав і до богослужіння, навчаючись зі мною в семінарії, будучи старшим на кілька курсів. Це і теперішній владика Богдан Манишин, єпископ-помічник Стрийський, отець Юліан Шеремета. Це були ті священики (ще тоді брати), які були для мене прикладом. І я чомусь (не розуміючи чому) почав допомагати в тому служінні вже тоді. І десь, напевно, Бог мене формував до цієї місії військового капелана, яку я зараз здійснюю. Тобто це був цілий такий логічний, скажімо, процес, в якому я був просто тим, хто хотів чогось навчитись, досягнути, здобути якийсь досвід, отримати знання. І паралельно мій активний молодіжний досвід у «Пласті» давав мені так само певну впевненість. Я захоплювався військовою справою давно, сприймав її адекватно, це мені подобалося. Десь, зі всіх таких пазликів я складаю картинку мого покликання. Бог мав свій план і мене кликав, а я старався відповідати.

On Good Friday, Maersk village, 2018

On Good Friday, Maersk village, 2018

Photo - from the personal archive of R. Vysochan

The Church’s Mission

R. Visochan: Із початком Майдану, війни на Сході, я думаю, зрозуміло, що наша церква стала активним учасником подій на майдані, і наші священики, єпископи, скажімо, з перших днів, з перших моментів цього часу благословляли, молились, підтримували і просто були з народом. Бо церква, її місія – є, власне, нести Бога цьому світі, але так само бути поруч чи то з українським воїном, чи то з українським лікарем, чи то з українським вчителем. Тобто з кожним, хто вважає себе українцем, з кожним, хто вважає себе християнином. І навіть часами з тими, хто себе не хоче ідентифікувати як християнин, але, залишаючись людиною, образом і подобою Божою. Ми пропонуємо, скажімо так, свою підтримку і таким людям. Тобто церква йде до всіх. Тому з тих часів (я так вже собі ті всі речі пригадую, вони для мене такі особливі) починаємо говорити про певну активність на місці, в місті Новому Роздолі, коли ми створювали оті майдани на такому місцевому рівні. Вони були малочисельні. В той час, коли в Києві це тривало, ми на місці також збиралися кожної неділі, для того щоби, знову ж таки, бути солідарними з тими людьми. Ну, і, звичайно, їздили до Києва, збирали допомогу в нашому Патріаршому соборі Воскресіння Господнього в Києві на Лівому березі. Там також, у підвальних приміщеннях, жило дуже багато людей, грілися, харчувалися. Тобто це був такий волонтерський пункт збору усіх продуктів, які звозили на Майдан. Для мене якимось таким найбільш пам’ятним епізодом є вже момент після розстрілу 20 лютого. Я пригадую собі той час, як приїхав вже після тих подій. І ота вулиця Інститутська, всі ті речі, найбільше мені запам’яталися. Та вулиця, вкрита квітами, і тими барикадами, які ще залишалися. І це отака жива пам’ять про тих героїв наших, які віддали своє життя в жертву, для того щоби відстояти наше право бути вільними. І це є та любов, про яку Христос нас навчає. Тому це було ніби завершення і ніби початок. І воно плавно переросло, плавно перейшло на державному рівні у війну. І так само наше капеланство, чи супровід Майдану, плавно перейшло у військове капеланство. Тобто, ми не планували цих речей, але вже у квітні 2014 року наш Департамент військового капеланства Патріаршої курії збирає всіх нас, у співпраці з Міністерством оборони, роблять такий спецкурс для капеланів різних конфесій, де нас упродовж чотирьох днів готують до того, що, скажімо так, буде починатися вже війна. І церква, зокрема, військові священики-капелани, будуть змушені вміти надавати ту душпастирську опіку в таких умовах. Нас навчали і тактичної медицини, історичних, психологічних аспектів бойового стресу та ін. Хоча, чесно кажучи, це був такий слабенький курс. Бо пізніше, вже в 2015 році, якщо говорити про тактичну медицину, організація «Захист патріотів» набагато ефективніше нас навчала і давала набагато важливіші речі. Тому, у 2014 році ми як священики були не готові до таких бойових дій. Найперше статус по міжнародному праву: хто такий капелан. Всі ті речі десь були нами навіть не усвідомлені. І ми розуміли, що ті, хто проти нас воював у той час, взагалі не знають, що таке міжнародне гуманітарне право. Тому було дуже важко, скажімо так, бути професійним військовим капеланом. Тобто 2014 рік – як для військових, так і для капеланів був важким. Ми більше були схожі на волонтерів, які їздили, знову ж таки, для того, щоб підтримати своїх воїнів. І, власне, початок нашого капеланства – це були волонтерські поїздки, коли ми, будучи на парафіях, збирали продукти, збирали кошти, акумулювали ті кошти. У Стрийській єпархії ми мали дуже гарно це напрацьовано. І можу сказати по досвіду Стрийської єпархії, Української греко-католицької церкви, що близько 300 бронежилетів було закуплено, близько 100 шоломів, форма зимова, літня, взуття військове, різного роду такі речі, які були в той час потрібні. Я вже не говорю про продукти, про якісь там буржуйки, пічки і так далі. Тобто ми майже кожен місяць виїжджали і ці речі привозили. Опікувалися. Найперше яка в нас була схема? Кожен із нас як священик мав на парафії хлопців, які пішли на війну, добровільно пішли в перших хвилях мобілізації. Ми відчували свою відповідальність за них. Ми їздили не конкретно в один підрозділ, а їздили в різні, для того щоби зустрітися зі своїми і передати їм від рідних якусь посилку. Але також, звичайно, якщо ми привозили 100 форм, 100 бушлатів, то ми їх роздавали всім, а не везли тільки своїм. Тобто це були такі точкові, я би сказав, відвідини, де ми наперед складали маршрут на карті, прораховували, куди звідки їдемо, з півночі на південь і так далі по лінії. І це були виїзди і в Луганську область, і в Донецьку. Але треба також сказати, що наш Департамент військового капеланства займався координацією нашої діяльності. Бо ми собі їздили, але наш виїзд (кожен виїзд) фіксувався. І вже в кінці 2014-го – на початку 2015-го ми отримували окремий дозвіл від Генерального штабу, для того щоб заїжджати офіційно в зону АТО. І за час війни, за цей 5-річний час, з нашої церкви близько 200 священиків були на Сході України, в зоні бойових дій. І десь близько 700 ротацій було здійснено. Тобто, це були поїздки і волонтерського характеру, і ми залишалися навіть на місяць-два-три в конкретному підрозділі, де працювали вже більше як військові капелани, дійсно служили, старалися бути поруч нашого воїна українського, допомагати, підтримувати, розраджувати. Ось. І часами приходилося також відправляти загиблих хлопців додому, уділяти останню сповідь, останнє розрішення, і часами навіть надавати першу медичну допомогу. У нас досвід є дуже різний. У нас є капелани, які були і поранені, і мали певного роду контузії, тобто психологічні травми. Тобто такий наш досвід. Я думаю, знаєте, що сьогодні немає закону про військове капеланство, але вже більше року введені штатні посади в силових структурах. І, значить, капелани працюють на рівні трудового договору, як цивільні працівники. У нас в Українській греко-католицькій церкві є близько 37 таких військових штатних капеланів. 22 – у Збройних силах України, 8 – Національна гвардія України і 7 – Державна прикордонна служба. Але перспектива є відкрита, бо є пропозиції від силових структур, що за принципом опитування особового складу, хочуть, власне, капеланів нашої церкви. І тому, я думаю, що ми будемо рухатися вперед. Тоді, коли вже буде впроваджений закон про військове капеланство, це все стане на більш професійний рівень. Тобто на даний час нас це не повністю те, що має бути. Бо ми зараз на рівні якихось допоміжних працівників. Хоча там є якась оплата праці державою. Але цей закон, який ми творимо спільно з іншими конфесіями та релігійними організаціямио, думаю, дасть змогу нам бути більш професійними (так, як інші капелани в інших арміях світу). Це щодо, скажімо, загальних таких речей. По статистиці 75% капеланів греко-католицької церкви – це одружені священики, і десь 25% – це неодружені і також священики з різних монастирів. Тобто для нас це було таким викликом. Для нас це було таким моментом дуже непростим.

First Trips to the Front

R. Visochan: Якщо говорити про мій особистий досвід, то моя сім’я, коли був мирний час, мене підтримувала в капеланстві: я навчався, в мене була атмосфера така вузькопрофесійна, всі розуміли, що я хочу служити церкві в такий спосіб. Але ще з Майдану, і коли вже почалася війна, кожен виїзд в зону АТО був дуже непростий. Тому що молода дружина, дитина маленька і кожного разу… Чесно кажу, я глибоко схиляю свою голову, з повагою, і перед рідними, і перед дружиною. Бо все те, що ми переживали, то переживали спільно. І десь Господь Бог так нас у тому укріпляв, давав силу, і ми працюємо, живем, служимо, рухаємся вперед.

Чи можете згадати про свій перший виїзд: коли він відбувся, про страхи, які були під час того, і куди ви поїхали, як вас там зустріли?

  • 1 PPO refers to the Ukrainian Air Defence Forces, disbanded in 2004.
  • 2 Jordan is the folk name for the feast of Epiphany and another name for Epiphany itself. In the Ukra (...)

R. Visochan: Перший виїзд, який був у сторону східного напрямку, – це квітень 2014 року. Ми тоді рухалися зі Стрия двома бусами, везли волонтерську допомогу. Але ми не попалив в саму зону АТО, бо вона ще тільки формувалася. Ми доїхали до міста Миргорода. Там на військовому аеродромі дислокувалося дуже багато різних військових підрозділів. Там було близько 4–5 тисяч людей. Бо там відбувалось військове злагодження, перед тим як заїжджати в зону АТО. Крім того, там був наш Стрийський зенітно-ракетний полк ППО1, до яких ми так їхали точково. Ми були тиждень в оцьому Миргороді, відвідуючи всіх тих військових, які там були. Там була і 24-а бригада (Яворівська) й інші підрозділи, які для нас тоді були невідомі. Тобто це був такий тиждень активного військового, але мирного життя. Коли ми вже говоримо про безпосередню зону АТО, це був вересень 2014 року. В нас був двотижневий виїзд з групою капеланів і волонтерів. І ми відвідували різні підрозділи, навіть добровольчий батальйон, 5-й батальйон, тоді ще «Правого Сектору» (ДУК «Правий Сектор»). І це було таке вже ближче знайомство з такою безпосередньо бойовою ситуацією. Ми служили, молилися, роздавали ту допомогу. І все ж таки це була певна романтика. Десь воно так на рівні табору виглядало мені. Перший мій бойовий досвід, коли я попав у бойову ситуацію, – це був початок 2015 року, лютий місяць. Я виїжджав на місяць в зону АТО зі своєї парафії. Був призначений у Центральний штаб АТО, який знаходився в місті Краматорськ. Це була активна фаза боїв: Дебальцево (весь цей період). 9 лютого я приїхав у цей величезний штаб, який знаходився на аеродромі в місті Краматорську, де було дуже багато техніки різної, дуже багато війська, де виглядало все дуже серйозно, де вже переді мною впродовж трьох місяців здійснювали душпастирське служіння наші священики, де була вже капличка. Ось. Тут усе було влаштовано. І я в перший же вечір як приїхав, подзвонив дружині: «Та тут, – кажу, – я найбільш захищений. Ще ніколи мене так не охороняли, як тут. Можеш ні за що не переживати. Тут стільки зброї, стільки техніки. Що тут може зі мною статися?», типу. І на другий день – 10 лютого – приблизно в 12:30-12:35 (я вже так не пригадую) стався обстріл із системи залпового вогню «Смерч», ракети «Торнадо» – з території окупованої Горлівки. Тоді (ви знаєте) загинуло семеро військових на самому аеродромі і також, якщо не помиляюсь, близько 10 цивільних у місті. Бо обстрілювали не тільки аеродром, але й частину прилеглих кварталів міста Краматорськ. І це був мій перший бойовий досвід. Про нього я можу розказувати і розкажу, бо думаю, що це… ми старались це зафіксувати в якихось спогадах. Вийшла книжка отця Ореста Сава (я думаю, відома для вас), у якій він також розповідав. Він був після мене на цьому місці. Також він був учасником обстрілів і взагалі боїв на Луганському напрямку. Він знаходився в селищі Побєда. Там, де також був штаб «Сектору», який також був спалений, обстріляний з території Російської Федерації, у вересні 2014 року. Ось. І я тільки приїхав, у мене був гарний прекрасний план, що я буду обходити з Йорданськими відвідинами. Бо в нас у церковній традиції після Йордану2, після Водосвяття священик зі свяченою водою ходить окроплює будинки, своїх парафіян відвідує. І я якраз у цей період приїхав і думаю: о, гарно, я собі зможу всі підрозділи обійти, з усіма познайомитись. Привіз багато різних гостинців для військових. Ось. І на другий день мої плани різко змінились, бо був введений надзвичайний стан. І якщо до 10-го числа всі собі по території штабу ходили з папочками і дивилися, як горобчики літають, то на другий день всі бігали в бронежилетах і все було зовсім інакше. Тобто я попав у зовсім інше місце. Значить, мій перший повний день був такий. Під час обстрілу я знаходився з одним військовим, з яким ми, власне, складали оцю гуманітарну допомогу, яку я за день перед тим привіз. Бо ми цілий бус привезли великий різної допомоги. І біля каплички було таке збите приміщення (не знаю, як його назвати), де просто я складав… ми там складали всі речі. Бо там був і одяг, і продукти, і різного роду засоби гігієни. Нам треба було все це посортувати, для того щоб я міг це якось роздавати. І ми з тим військовим складали. Тобто займались. Після ранкової служби там і так далі. І дуже таким для мене було особистим пережиттям, бо я ніколи ще такого не бачив: я якось так стою, дивлюся, що горобці сиділи на дереві (хоть там зима) – і тут горобці з дерева летять униз, на землю. Я якось так завжди привик, що горобці з землі летять на дерево (тікають). А тут – зовсім навпаки (отаке природнє явище). І буквально за секунд п’ять почали падати ці снаряди. Тобто це був такий от момент, який мені… Пізніше я його вертав, назад відкручував, кожні десь 5–10 секунд старався зліпити докупи, бо хотів себе проаналізувати (свій стан). І це був такий момент, коли почали падати ці снаряди. Це так виглядало, як у бойовику, у фільмі. Ніхто нічого не зрозумів. Тільки військовий, солдат, який зі мною був, він все кинув і побіг. Чому? Тому що він же знає по інструкції, що має бігти на свій бойовий розрахунок, займати таку-то позицію захисту, оборони. І він побіг. І кожен побіг. А я лишився. І думаю: «А шо я маю робити? Куди мені бігти? Який мій бойовий розрахунок?» Так? Мені ще ніхто нічого не сказав. Це тільки, ну, перший, другий день мого перебування там. І я думаю: «Якщо всі побігли на бойові, я біжу в каплицю. Бо я священик, мій бойовий розрахунок – це каплиця». Я побіг у каплицю, став на коліна, почав молитися. То була дуже щира молитва. І тут ззаду – дружня рука – наших офіцерів по роботі з особовим складом з морально-психологічної служби. Бо ми, капелани, разом із ними в одному наметі жили. І він мене так злапав і каже: «Отче, де ваш бронежилет?» Ну, я встав, згадав, що в мене ж є бронежилет. Побіг у палатку нашу, вдягнувся. І це все такі секунди, знаєте, секунди. Знов усі розбіглися. Там вже десь був дим, там вже почалося таке відчуття пережиття бою. Я знов побіг у капличку. І тоді за хвилин п’ять прийшов наш лікар, дуже хороший такий працівник медичної служби. Я навіть не знаю його прізвища. Знаю, що його звали Ігор. І він кожен день зранку приходив на службу. Він навіть як не приходив на службу, то перед тим як іти в наряд, приходив молитися. Для мене він був прикладом такого доброго християнина. І він прийшов, знов поклав мені руку на плече і каже. Ну, така фраза, я навіть зараз її не відтворю. Щось такого типу: «А зараз прийшов для нас час працювати» чи щось таке. Я не до кінця зрозумів, не можу так відтворити, але воно мене так зачепило. Я взяв епітрахиль взяв свій хрест, взяв олійку. І я зрозумів, що він від мене хоче, і ми пішли. Ми мали з ним кудись піти. Після того обстрілу був ранений наш полковник з морально-психологічного забезпечення, тобто офіцер по роботі з особовим складом. Він викликав по телефону нас. У нього були поранені ноги. І ми в першу чергу йшли до нього, щоб йому надати допомогу. Треба було жгут. Як виявилося, наші військові взагалі не були готові. Ніхто не мав ніякої аптечки. Аптечка виглядала так: якийсь кульочок, прозорий такий, як печенька завертати. І вони принесли той кульочок, його розірвали, там все висипалося – жгута нема. Тобто, ну, такий був повний хаос. Я побіг – згадав, що в мене є десь жгут, і ми взяли мій жгут. Тобто йому надалася допомога. І після того ми пішли в пункт збору (медичний), де мали звозити всіх поранених. Вони думали ще, чи мене брати, чи не брати, але ми з ними навіть… ми просто бігли в цей пункт. І, пробігаючи табір – дим чорний, оті всі речі. Тобто це було таке перше знайомство з боєм для мене. І коли ми прибігли на місце, то було вже два загиблих. Один – це був, якщо я не помиляюсь, офіцер. Вже медики там його рятували. Я ще встиг також дати йому розрішення, уділив йому Святу Тайну Миропомазання. Довго шукав олійку, для того щоб це зробити. Помазуються частини тіла в таїнстві Миропомазання на прощення гріхів. Вона була в мене тут, на рукаві. Я знав, що вона тут. Але я в той момент не міг її найти. Я ледве її потім знайшов. Ну, і, скажімо, це був такий дуже тяжкий перший досвід для мене. Я був не готовий до таких речей. Після того ми підійшли до поранених, які були поранені не так важко. З ними ми там пару слів, по жартували. Вони ще так, побачивши мене, сказали, що все буде добре. І їх зразу терміново везли в Краматорськ у лікарню. Ось. І інших знов приносили. Тобто це був такий дуже важкий час – 10 лютого. І після того повністю змінилася моя, скажімо, картинка, уявлення про війну, про військове капеланство – про все. Все, що було після цього дня, воно вже не було настільки романтично, а я вже починав сприймати ту реальність зовсім інакше. Тобто для мене це вже був якийсь певний переломний момент. Після цього, значить, обстріли Краматорська продовжувалися. Вночі приїхав Президент до нас. Він приїхав вечором у Краматорськ, в лікарню до цивільних. Вночі була там серйозна нарада. В штабі не знали про те, що він приїхав. І з Горлівки нас там трошки обстрілювали. Але, скажімо так, вже була адекватна відповідь з нашого боку. Я не знаю, чи хтось про це оголошував, чи не оголошував. Тобто наше на той час командування АТО, дало адекватну відповідь, і ті машини були знищені. Була піднята авіація, вертоліт. Тобто все було ніби так забезпечено. Але вже було зрозуміло, що тепер у зоні АТО безпечного місця нема. Бо колись казали: «Їдемо в безпечне місце, тут можна розслабитись». Тобто, коли я побув у тому місці, я зрозумів, що вже, напевне, не можна так надіятися, що є безпечне місце. Бо така війна, коли стріляє артилерія реактивна – «Гради», «Смерчі», – то направду… На 100 кілометрів нас дістати – це був такий шок для всіх. Не були готові взагалі ніхто. Жодної системи оповіщення, жодного гучномовця, який би сповіщував про то. Тобто це мені нагадувало якусь таку абсолютну непідготованість. Центральний штаб, який командує бойовими діями, скажімо так, у війні. Місце, куди Президент міг прилітати в будь-який час, і він був під обстрілом фактично. І ми, як у Другу світову війну, виходив хтось і кричав «Воздух!» – і всі бігли по бліндажах. І так передавали. Тобто це для мене був такий… З одного боку я захопився величчю війська, побачивши ту армію. Але на другий день я був розчарований, що елементарного немає… І вже звичайно, після того як приїхав Президент, на третій день вже розмотували якісь гучномовці, вже дали команду, і вже щось там… Хоча все одно традиційно якщо щось – звучала команда «Воздух!» Ну, то такий досвід Краматорська.

Liturgy during the Feast of the Annunciation, Marinka, 2018

Liturgy during the Feast of the Annunciation, Marinka, 2018

Photo - from the personal archive of R. Vysochan

Serving at a Military Hospital

  • 3 The Ukrainian Insurgent Army (UPA) was a volunteer military-political formation that operated in Uk (...)

R. Visochan: Далі вже мене переводять на луганський напрямок. Загострення відбувається по Дебальцево. І капелан у польовому шпиталі, який тоді дислокувався в місті Сватове Луганської області, виїжджав додому з ротації. А потрібно було обов’язково капелана в госпіталь, бо там завжди були поранені. І навіть вже самі лікарі, працівники, дуже сильно просили, щоб був капелан, щоб був священик з ними. Ось. І мене Департамент нашої церкви відправляє після Краматорська до м. Сватове. Там я мав досвід десь двох тижнів, зрозумів, як виглядає душпастирство у військово-медичному закладі. Там були інші ситуації. Знову ж таки, коли привозили поранених, робили їм екстрену операцію і відправляли дальше на Дніпро чи на Харків, – тоді також була дуже нестабільна ситуація. Ми жили на стадіоні футбольному, в таких, скажімо, приміщеннях. Вечором нам забороняли виходити в місто. Бо боялися, бо то була така нестабільна ситуація. Хоча Сватове було так дальше від лінії фронту, але, я так розумію, що і населення, і так далі – не було все так легко. Хоча у нас дуже прекрасна співпраця налагодилася з місцевими жителями, такими проукраїнсько налаштованими. Серед них хочу відзначити пана Євгена Дзюбу. Значить, він дуже такий, я думаю, відомий чоловік. Він сам цікавиться історією Української повстанської армії (УПА)3, національно-визвольних змагань. Він знімає аматорські відео: приїжджає на Західну Україну, ходить з відеокамерою і бере у всіх інтерв’ю. Він був головою Товариства імені Тараса Шевченка в Луганській області. Ось. І з ним у нас зав’язалась дуже хороша співпраця, яка до тепер триває. А саме: він почав привозити дітей з Луганської області до нас сюди, на Захід. А ми як Департамент капеланства опікуємся не тільки військовими, але й їхніми родинами. І тому щорічно, щоліта проводимо чотири таких табори для дітей військових. Два табори на морі і два табори в Карпатах. Ось. І пан Євген фактично з літа 2015 року кожного року привозить нам дітей, яких він там збирає за різними критеріями: дітки військових, дітки переселенців і так далі. Тобто є діти з самого Луганська. Дуже такий гарний досвід. І ми фактично з ним співпрацюємо. Він такий дуже сильний, потужний патріот, я би так сказав, навіть націоналіст. Він з таким чубом козацьким, з вусами. Хоча йому за 60, але він дуже так активно, скажімо, відчуває свою позицію, в тому числі, і проукраїнську церковну позицію. Тобто він такий молодець. І хочемо його відзначити. Бо, напевно, він на тому фоні в Луганській області – то така перлинка. Хотілося б побільше таких людей зустрічати там.

Хочу, отче, уточнити про ваш досвід перебування у військовому госпіталі. Це в Сватовому було чи ще в інших якихось місцях?

R. Visochan: Так, це було у Сватовому. Це був Вінницький госпіталь. Ще один такий момент, не знаю, наскільки він буде правдивий. Але мені здається, що це цей момент. Хочу згадати. Там було багато поранених, один із них… У мене такий позитивний спогад, дуже хороший. Це було десь після 15 лютого. Коли були ніби проголошені мінські мирні домовленості. Я так пригадую, всі чекали 12-ї години: що ж буде далі – чи припиниться вогонь, чи не припиниться? Всі були на такому підйомі. І я також, пам’ятаю, ходив насторожений: що ж буде після 12-ї години? Нібито настало перемир’я, дійсно зменшилася бойова активність. Але, тим не менше, ранених возили. І привезли одного хлопчину. Я згадаю дуже хорошого лікаря, хірурга. Він був там не головним лікарем, але найкращим хірургом, який там знаходився на той момент. Всі його знали, Юрій Анатолійович. Прізвище зараз не можу... Білєнко, здається. Він із Вінниці. Він сам афганець, військовий і хірург. Тобто, він був там авторитетний. І ми з ним подружили. Ну, випадково. Просто місце, де в мене була капличка, знаходилося біля його кімнати. А там, де він жив, і кімнатою не назвеш. Місце, де була капличка – це була сходова клітка. От коли підніматися з першого на другий поверх, посередині знаходилось місце, і там я мав капличку. Тому що іншого місця не знайшлося. Я собі зразу згадав Євангельський текст, коли вагітна Марія з Йосипом ходила у Віфлеємі, і не було місця, тому що все було занято. «Отче, підете туди служити». – «То добре». Тобто, для Бога в нас нема місця. І я собі там спокійно… Ну, бігають зверху наниз, знизу наверх, а я служу службу Божу. А йому також дали підсобні приміщення, він їх перегородив, і там жив. Він не хотів жити зі всіма, хотів окремо. І так сталося, що ми з ним найближче перетинались, бо я молюся, а він там дома (ну, в тій кімнатці) сидить. І він вийшов раз, другий. І допоміг мені перекрити такими медичними матеріалами стіни. Бо там текло, затікало, сніг топився чуть лі не з вулиці. Тобто, ми з ним подружили. І якщо когось привозили раненого, він був завжди там і зразу мене кликав: «Отче, бігом біжіть сюди» (в реанімацію). Для того, щоб я міг помолитися чи якось підтримати ту людину. Нічого такого незвичайного. Він мене як кличе, я розумів, що когось привезли. Бо вже був рух там. І я біжу вниз в операційну. Його вже там вдівають як хірурга, він готується до операції. Я дивлюсь, що дуже щось серйозне. Лежить хлопчина. І мені Юрій Анатолійович каже: «Отче, маєте хвилинку. Робіть що хочете, але тільки хвилинку. У нас екстрена операція». Тобто я зрозумів, що будуть ампутовувати ноги. Я прийшов, хлопчина, скажімо, такий напівсвідомий. Він вже на той час не мав руки. Його історію я розкажу пізніше. Я розказую контекст. Я прийшов і тільки спитав: «Як тебе звати? Бо мені потрібно…» Він сказав: «Вадим». «Звідки ти?» Він каже: «Кіровоградський спецназ». Тобто він каже: «Кіровоград», і я зрозумів, що то спецназ. Все. Я даю йому розрішення, уділяю Тайну Миропомазання, помазую його, читаю молитву у короткій формі. Все здійснюю. Тут уже лікарі бігають, все готують і мене забирають. Я виходжу і йду молитися. Розумію, що важка ситуація. В нього обморожені дві ноги, і руки він уже на той час не мав. І я молюся. Десь сиджу там годину. Тоді дивлюся: щось ні туди, ні сюди. Хірург виходить і каже: «Не буде операції». Так і так. Там показники якісь не ті, ще щось. Вже вертоліт готовий, ми його відправляємо на Дніпро. Я думаю: «Ну, то добре». – «Може, ми там і ноги збережем», – каже. І його забрали. Пройшло півроку. Вже був десь місяць травень. Я сиджу дома і дивлюсь телевізор. Навіть не дивлюся, вечеряю і тут телевізор мені на кухні: Одеса, тоді Саакашвілі був губернатором. Вручають Народного героя Вадиму… І мене так зразу слово «Вадиму»… Я так дивлюся: показують ззаду, як іде хлопчина, ледве йде, але на ногах. І кажуть: «Він під Дебальцево втратив руку, обморозив дві ноги, втратив дві ноги, але залишився живий. Одружився. Поступив. Навчається в Одеському університеті». І я дивлюсь, чекаю, коли він обернеться. І він обертається – це той самий Вадим. Розумієте? Я тоді навіть заплакав. Покликав дружину, кажу… Тобто для мене як для священика було то дуже… Ну, що молитва… Миропомазання – це не є молитва на смерть. Бо деколи кличуть священика, коли вже вмирають старші люди. А насправді це свята тайна на оздоровлення і душі, і тіла. Для мене це був момент того, що та молитва його врятувала. Тобто я відчув, чому Бог мене в те Сватове… Можливо, там і інші були випадки, коли я сповідав людей. Але от саме я відчув, що дійсно, є якісь моменти, чому Бог ставить мене в Краматорську, в Сватовому, чи будь де, де я був під час свого капеланського служіння. Завжди Господь найбільше знає, чому нам треба бути там. І я побачив, впізнав його. Пізніше я прочитав всю його історію. Він зараз є відомий, займається волонтерською організацією, в спілці АТО. Мені здається, що він у Києві зараз проживає. Я з ним навіть у Фейсбук вийшов на контакт. Не скажу, що настільки сильно я десь нав’язую себе. Він важко щось пам’ятає. В нього була температура в той час. Тобто я розумію, що він десь… Але він людина віруюча, я так зрозумів. Бо ми з ним спілкувалися, але так дуже загально. Хоча планую з ним зустрітися. Ось це такий мій особистий досвід Сватівського госпіталю.

Коли я спілкувалася з сестрою Симеоною (вона в Дніпропетровській області перебуває вже тривалий час), то вона каже, що там медики дуже різні є. Як от служіння священика поєднується із роботою медика? Чи завжди знаходиться порозуміння? Ви сказали, що вас покликали туди. От як колектив медичних працівників загалом вас сприйняв? Чи це був, як отой хірург, одиничний випадок?

R. Visochan: Я більше скажу, що той хірург – от з такими руками, з такими пальцями. Він сьогодні вже на пенсії, а був головним хірургом Вінницької обласної дитячої лікарні «Охмадит». Він був дитячим хірургом у цивільному житті, а там став військовим хірургом. Розумієте, він такий: 2 метри, чоловік такий здоровий, і був дитячим хірургом. Насправді, він така дуже світла особа. Сестра має більший досвід, бо кожен день у госпіталі працює. Коли я був у госпіталі, то була нормальна співпраця, дуже хороша. Це не був львівський госпіталь, він зараз у Покровську, там також постійно є наш капелан. Західна Україна, вона така більш сприятлива… Не хочу когось образити, але релігійність там якось більше проявляється. Хоча не можу сказати, що там аж не знати які дуже релігійні люди. Бо зараз сучасний світ нівелює всі ті речі, і воно нас усіх затягує. Тому мені було приємно, що це були лікарі з Вінниці, Вінницької області (переважно), і вони були досить таки готові на співпрацю. І як був якийсь важкий випадок – вони зразу мене кликали. Я кожен день обходив палати: відділ реанімації, відділ травматології і терапії. Я всіх обходив. Старався обійти кожен день, поспілкуватися. Але як були якісь критичні випадки, коли привозили поранених, то мене кликали. Вони ніби відчували свій борг: є капелан – значить, він мусить бути. Зранку на шикуваннях я проводив молитву і говорив слово, звичайно, службу служив – то все регулярні щоденні обов’язки капелана. Але от коли був такий випадок, то лікарі… Можливо, це через те, що був такий Юрій Анатолійович. Я не можу зараз точно сказати. Хоча він не був головним лікарем, але це була людина дуже авторитетна в тому госпіталі. Вони там усі на нього, знаєте... Золоті руки. І в мене з ним з перших днів… Що ми з ним могли мати спільного? Зовсім різні, на перший погляд. Але насправді, у нас така гарна дружба і співпраця. Він мене кликав. Він мені довіряв. Ми з ним багато речей обговорювали насправді. Тобто це такі особисті речі, особистого життя. І він от відчув. Це якось так формується, бачите. І в звичайному житті є люди, які десь просто на рівні симпатій, але є якийсь внутрішній світ, який об’єднує людей. Вони можуть один одного не знати, познайомилися – і відчувають, що вони друзі вже ніби давно, а насправді тільки тепер. Тому десь так…

Reflecting on Motivations

R. Visochan: Що вартує ще сказати? Ну, дальше… Я не знаю, можна кожен окремий випадок розповідати, у нас було багато ротацій. Був і Маріупольський напрямок – село Широкіне. Тобто це інший досвід, вже пізніший. Співпраця з Українською добровольчою армією, 8-й батальйон «Аратта». Дуже багато мешканців міста Нового Роздолу були військовими, воїнами цього добровольчого руху, і ми їздили до них також. Це трошки інше середовище, наше капеланство, душпастирство в них виглядало трошки інакше, ніж десь у Збройних силах.

А от розкажіть, будь ласка, про різницю, що потрібно розуміти в цьому ставленні?

R. Visochan: Ну, бачите, якщо ми їхали, скажімо, до армійських частин, то розуміли, що якась там частина людей нас чекає, а більша частина не чекає. Військовий капелан – це, взагалі, священик такий гнучкий. Бо він мусить розуміти, найперше, що не до нього мають люди прийти до церкви, а він із церкви має вийти до людей. Бо ми йдемо до військових у їхні частини, в їхні підрозділи і навіть на війну, якщо вони там знаходяться. Це наша місія. Тому ми маємо розуміти, що перед нами може бути військовий як християнин, наш парафіянин, так і взагалі людина не віруюча, навіть атеїст чи, можливо, іншої релігії. І незалежно від того, хто перед нами, ми служим всім. Просто кожному по його потребі: комусь – більше, комусь – менше. Важливий момент я розкажу. Це Краматорськ. Я просто всі речі не пам’ятаю. Одного вечора я сиджу в капличці молюся і чую, як приїжджає бойова група. Чую: приїхали машини. Тобто хлопці приїхали з бойового завдання. І за кілька хвилин заходить військовий, такий весь у болоті, видно, що він з бойового. Роззувається і лягає на землю – молиться. Я так собі чекаю, коли він помолиться. Він встає. Я до нього підходжу, традиційно його обнімаю, і задаю йому таке питання: «Звідки ти?» Я мав на увазі, з якого підрозділу, щоб я міг собі знати як капелан, хто приходить. Потім можна до тої людини піти, тобто розвинути дальше якийсь діалог. Я мав на увазі, з якого підрозділу. А він, мабуть, зрозумів інакше і каже: «Я мусульманин. Але всі ми тут земляни». І мені от ті слова дали відповідь про місію капелана – що він має робити. Тобто ми служим людині, ми служим військовому. Незалежно від його конфесії і його релігійних поглядів. Тобто перед Богом ми будемо відповідати однаково, як люди ми будемо рівні. І тому ми всі тут земляни. Це я так завжди розказую (комусь смішно), що навіть мусульманин приходив у християнську капличку, щоб помолитися. І більше того: він просив мене, щоб я за нього молився. Тобто це такий справжній досвід реального капеланства. Бо насправді воїни, хлопці, які там знаходяться, вони без масок, вони справжні. Ми маски тут будемо надівати, один одного прикрашати, або один від одного приховувати себе. А там така ситуація бойова – чорне/біле, життя/смерть, – вона всі маски зразу знімає. Там ти бачиш, хто є хто, і в першу чергу – хто ти. Тому вони справжні. Ота справжність – то така риса, власне, тих хлопців, які там знаходяться. Це був досвід такого служіння. А якщо говорити про різницю, ну, я би не хотів так дуже розрізняти. Просто мав можливість побачити різні підрозділи. Просто коли приїжджаєш до добровольців, незалежно, чи вони з добровольчих батальйонів, чи якихось інших добровольчих підрозділів, то одразу відчувалася висока мотивованість цих хлопців. І коли я, наприклад, мав можливість поспілкуватися з військовослужбовцями Збройних сил, десь мусів їх якось більше розраджувати. Хоча проблеми там майже у всіх однакові – це сімейні проблеми, проблеми з дружинами, з дітьми (якщо старші). Тому що перебування там для дуже багатьох сімей закінчувалося розлученням. Це теж сумна статистика, яку варто комусь рахувати. Я не знаю, чи хтось це рахує: скільки відбулося розлучень, скільки людей розійшлися, скільки людей зрадили один одного. Це величезне число. Просто ніхто це не рахує. І це також гріх, який треба мати на увазі. Ну, бачите, ми були не готові всі до тої війни: як армія, так і суспільство. Про владу – мовчу (вона також). Але, незважаючи на те, ми це проходимо, пройшли. Але зараз ті рани ми мусим заліковувати. Ось. Тому різниця була в тій мотивації. Я читав книжки про історію УПА, бо я з Західної України, і для мене це дуже близькі речі. Мене так виховали. Для мене це було таким прикладом жертвенності, коли люди віддавали життя чи мучилися, чи втрачали своє здоров’я, перебуваючи в тих складних умовах підпільної боротьби. І тому я, приїжджаючи в добровольчий батальйон, відчував, що я попав в УПА, що там такі от: від малого до старого – і всі з автоматами. І всі мотивовані, майже всі віруючі. Майже всі вони хочуть зі священиком поспілкуватися. Вони просять у священика благословення. Вони просять про молитву. Вони йдуть до Тайни Сповіді, йдуть до Причастя. Тобто це таке середовище однодумців для мене. Отаке було відчуття. Не применшуючи ролі, ваги, звичайно, військовослужбовців Збройних сил чи інших формувань, але все ж таки добровольці виглядали мотивованішими. Їм не треба було (де кому з них) якоїсь зарплати чи статусу, вони просто це робили з почуття обов’язку, покликання, любові (найперше). Хоча всі, хто там був (говоримо про всіх військових), вони насправді є прикладом людей, які вміють любити. Тому що любити – це не просто обнімати, а це жертвувати собою. Християнська любов – це любов, яка віддає себе комусь. Так як Ісус Христос на хресті вмирає за гріхи кожного з нас – він показує, що таке справжня любов, він віддає. І він каже: «Нема більшої любові, як хтось готовий віддати життя за інших». Тому військове покликання, військова служба (я завжди це кажу хлопцям), по своїй суті, якщо йти дорогою правди, справедливості і не порушувати моральні принципи, є дуже християнська. Тому що ви готові вмирати за свій народ: за свою маму, за свою дружину, за своїх дітей – а це християнство. Хоча, сьогодні можна зустріти не віруючих воїнів – тоді доводиться говорити з ними про людське. Звичайно, в кожного є різні контексти, свій життєвий досвід, чому вони не стали віруючими чи практикуючими християнами. Але я кажу: хто є християнський воїн, хто вірить в Бога, є набагато сильніший. Він набагато зріліший, повноцінніший. Він не просто покладається на свої фізичні сили і військову практику, досвід. Але й розуміє, що є ще вища сила, є Бог, який доповнює всі його немочі. Коли я щось не вмію, Бог мені так дасть, що я зроблю це. І біблійний приклад нам показує сторінки Старого Завіту, Нового Завіту: ми там бачимо, як часто слабший перемагав сильнішого, тому що з ним був Бог. Це, наприклад: Давид, Голіаф, Гедеон, фелістимляни – безліч таких прикладів. Мойсея згадуємо, Ісус Навин. І ціла історія Біблії, яка розповідає про таку війну Божу за правду та проти гріха. Вона намагається вчити нас, що ти можеш бути слабший, вас може бути менше, ви можете бути не настільки підготовані як ваш ворог. Але якщо з вами буде Бог, то ви будете перемагати не своєю силою, а Божою силою. Тому воїн-християнин – це людина одухотворена. Це той воїн, який розуміє зміст свого служіння. Йому не потрібно пояснювати, чому він має їхати в зону АТО, чому він має захищати, чому в нього там якісь клопоти, проблеми. Тобто він всі ті речі розуміє через призму віри. І йому просто легше. Коли вони вертаються додому, хто, скажімо, був більш віруючим, практикуючим християнином, він приїжджає і йому тут набагато простіше, він не має великих проблем. Ми зараз спілкуємся з воїнами, які вертаються. Посттравматичні стресові розлади, посттравматичний синдром, який вони переживають, є дуже різний, звичайно. Але в тих, хто намагалися втримати оцю мораль, менше проблем. Це вже зафіксований факт. Психологи, психіатри зараз цим займаються. Насправді оці рамки християнської моралі, які там, на війні, ти як військовий можеш тримати, дають тобі, скажімо так, імунітет від тих майбутніх проблем, які можуть бути у всіх інших.

А чи бувають такі складні випадки, коли ви бачите, що боєць потребує допомоги і ви хотіли б її надати, але він відкидає її? Щось таке от.

R. Visochan: Ну, були якісь такі речі, можливо, дуже-дуже в малому числі, коли нас сприймали (це, мабуть, ще на початках), як волонтерів. Ніхто не знав, що означає слово «капелан», хто це такий. Тобто, я ж не приїжджав у підряснику. Я не буду по болоті бігати в підряснику. Я приїжджав у формі, де написано «капелан», носив хрест. Але хтось здогадувався, хтось якось інтуїтивно впізнавав нас. А в більшості було так, що ніби до нас можна прийти і, типу, взяти щось корисне. Було смішно: потрібні були зубна щітка, зубна паста, для бриття щось – і вони йшли до капелана. Бо знали, що капелан має це. Але це було класно. Тому що це була нагода мені з ними познайомитися. Я нікого просто так не відпускав. Він же мені мусив розказати, звідки він, свою біографію чуть не всю. І ми вже виходили до якихось особистих речей. Тобто це була нагода познайомитися. Це трошки, може, було непрофесійно. Ми зараз вже говоримо про професійне капеланство, то воно взагалі не має нічого спільного з тими подарунками, які ми робили. Але то був інший період. Щоб так відверто хтось проігнорив – я не можу сказати. Якщо був якийсь такий випадок, то це, мабуть, було в алкогольному стані. Бо ми були на різних лініях. Перша лінія – зазвичай ніхто не вживав. Були такі моменти, коли ми приїжджали, хлопці могли собі дозволити розслабитись. І був такий випадок, я пригадую, що хтось там щось сказав, і то, так чисто не зрозумівши, хто перед ним. Після того хлопці його самого якось присадили. Був такий. Але це дуже… Насправді набагато більш позитивних моментів, коли твоя присутність як капелана заставляла їх змінювати себе. Один із таких прикладів. Ми приїхали на ніч, і там зранку мала бути служба. Ну, я чую, що хлопці матюкаються. Ну, і той самий сержант їх постійно… Думаю, що ж я їм зроблю, щоб вони трошки… І я нікому нічого не кажу, просто починаю в наметі ставити престіл. Ставлю столик свій розкладний. Хоча сьогодні не буде ніякого богослужіння – завтра зранку. Ну, і вони так дивляться, дивляться. Я поставив все, приготував і кажу: «Завтра буде тут Служба Божа. Ви удостоїлися, що в вашому наметі, хлопці, буде капличка, всі сюди прийдуть. Тому поприбирайте, гарно зранку все зробіть. Ну, але ще одна дуже важлива умова. Оскільки то місце вже освячене престолом, ви мусите не матюкатися до завтра, не говорити поганих слів». Вони так всі підсміхнулися. Я вийшов, і за мною вийшов сержант, каже: «Отче, ну, ви мені таке завдання поставили. Як я маю зранку їх будити?» (Сміються) Я кажу: «Ну, знайди інші слова, щоб їх збудити без тих слів». Тобто будеш мати нагоду… Тобто так. Різні такі смішні ситуації були. Але насправді дуже хороший досвід бути там – як для священика. І взагалі, Бог нам дав цей момент пережити дуже непростий. Я думаю, що кожен свідомий українець на своєму рівні – чи він священик, чи просто мирянин, чи вчитель, чи лікар, чи будь хто, хто переживає ці речі глибоко у своєму серці, – розуміє, що це час, який даний нам, для того щоб ми стали кращими, для того щоб ми все ж таки відчули, що в тій боротьбі ми будемо йти до перемоги. Тобто це є дуже важливо – бачити цю перемогу. Не постійно нарікати і казати: «О, так погано. У нас все найгірше…» Але розуміти, що моїми особистими зусиллями, моїм прикладом і зусиллями команди, яка є довкола мене, ми будемо перемагати. Тобто перемога – це є, власне, наша мета. І це не тільки йде мова про якусь локальну війну чи конфлікт, а йде мова про мету нашого життя. Бо кожен християнин постійно, все своє життя, буде боротися в духовному вимірі зі своїми гріхами, пристрастями, зі своїми мінусами у фізичному чи соціальному вимірах. Тобто ми мусимо відчувати отаке покликання воїна. Не в тому значенні, щоб тільки бігати з мечем. Власне, воїн – це той, хто прагне перемагати: і в маленьких працях, трудах, в яких ми живем, і в чомусь такому більш спільному. Оце прагнення перемоги буде визначати нас як борця, як того, хто не здається, коли впав, а навпаки, встає, знаходить у собі сили йти вперед і перемагати. І ті хлопці, які приїдуть, нам треба до цього підготуватися. Тому що вони вже вертаються інші. Ті, хто були там, приїдуть інші, і вже приїхали інші. Це те, що треба розуміти. Їм треба бути вдячними, поважати, любити, приймати. Я коли їхав на фронт, думав, буду розказувати там про якісь приклади з української історії, про різних славних військовиків, про героїв, командирів, про різні приклади в нашій славній військовій історії. А приїхав туди і побачив, що там нема що говорити, бо герої стоять перед тобою. Що ти будеш їм розказувати? Тобто, я захоплювався тими хлопцями. Були різні моменти (не буду зараз деталізувати), але я відчував, що тут дійсно стоять такі люди, які для мене є прикладом у багатьох речах. Тобто я священик, а вони прості хлопці з якогось села, міста, і вони йдуть уперед, вони не бояться. Причому свідомі того, що буде їх чекати. Командир каже: «Зробіть крок уперед. Кому немає двадцяти, може не робити. Ви і так не підете». І всі роблять крок уперед. Я в такому шоці був. Думаю: «Боже». І помолився, благословив. І хлопці вернулися всі живі. Тобто, такий момент капеланського якогось відчуття. Коли вони захищають нас, воюють, а ти молишся в той момент за них. І словами не передати ці речі. Це такі глибокі якісь внутрішні переживання. Насправді, розумієш, що це ота справжність, про яку я казав. Вона, на жаль… Я не кажу, що вона тільки там можлива. Але, хто не справжній, просто там не зможе бути. Там треба залишатися, бути тим, ким ти є. І всі твої мінуси/плюси будуть проявлятися. І Господь дає можливість там людині так само відчути, що Він є поряд. Тобто, чи через присутність капелана, чи через присутність молитви, яку вони самі можуть здійснювати, через присутність добрих діл, через відсутність поганих діл, які там також мають місце. І вони розуміють, що Бог є з ними. І тоді вони бачать цю мету, бачать свою перемогу, і готові служити. Це ми так змальовуємо десь із нашої точки зору. Сподіваємося, що наша спільна мета буде нас об’єднувати всіх.

God's Calling

Таке питання буде. Для вас як для священнослужителя воно може здатися дивним. А от якщо брати для світської людини. Ви сказали про те, що дослухалися до того, куди вас Бог поставив: чи в те, чи в інше місце. От де в такому випадку і чи є в такому випадку воля самої особистості. В чому вона полягає, якщо слідувати вказівкам і провидінню Божому?

R. Visochan: Дуже просто. Насправді, Бог завжди є перший, хто каже своє слово. Ми знаємо, перше слово людям сказав Бог, і сталося. Тобто Бог, говорячи своє слово, його слово – діяння. Він зразу сказав – і сталося. Тобто не словом, а ділом. Знаєте, було таке гасло в політиків. То, насправді, його хіба для Бога можна застосовувати. Бог зразу каже і робить, а в нас воно по-різному. І тому Бог дає людині покликання. Він її кличе. Але людина залишається свобідною. Вона має свою волю, якою вона вирішує, сказати «так» чи «ні». І це дуже просто. Ми подивимося знов на Біблію як історію спасіння людини, починаючи від початку до кінця (дотепер) – ми будемо бачити на прикладі біблійних героїв, як вони відповідали на Боже покликання. Якщо «так» – було так, добре, так, як і Бог хотів. Було «ні» – ну, то було ні. Бог там нікого не карав. Просто якщо було «ні», то людина сама заводила себе в якусь певну тупикову, патову ситуацію, яка потім закінчувалася негативно. І тому людина мусіла змінити свою думку, для того щоби через навернення направити ту ситуацію. Але насправді Бог, творячи людину на свій образ і подобу, створив її вільною. В раю були Адам і Єва, була одна заповідь: «Не їжте з того дерева. Хочете – їжте. Ну, то що такого? Але я вам кажу – не їжте». Бо якби не було цього дерева, людина би була роботом запрограмованим. Вона би тільки мусила молитись, ходити до церкви, робити добро. Це би не був образ Бога, бо Бог – є свобода (свобідний). І Бог, творячи нас на свій образ, робить нас свобідними, даючи нам розум і волю вибирати. Тому ми самі вибираємо направлення. Дуже часто, якщо дивитись на капеланство, насправді, Бог кличе, він як би пропонує. І я мав на увазі, коли я це казав, що він вже знав, чому він мене кликав, наприклад, в той чи інший контекст. Я міг і не поїхати, а міг поїхати в інше місце. Тобто це не було би якоюсь образою Богові чи що. Але я казав «так». Ну, церква казала, департамент: «Треба поїхати в Краматорськ, у штаб. Закінчується ротація». Бо я ж не вибирав, куди я їду. Треба туди. «Добре, я їду туди». Я не знав, що мене там буде чекати, і не знав, чому я там маю бути. Ну, треба – то треба. Тобто в нас як у священиків покликання до певного служіння здійснюється, скажімо, через певний голос церкви, коли єпископ чи глава церкви, чи синод єпископів вирішують і кажуть: так і так. І тоді ми як священики це виконуємо. В тому ми бачимо дійсно Божу волю, яка проявляється вже потім, коли ми розуміємо: а, от чому ми там були. Тобто десь так. Але насправді нас ніхто не заставляв. Тобто всі священики-військові капелани нашої церкви від тоді до тепер, добровільно залишили свої парафії на певний період, свої сім’ї, свої особисті якісь інтереси, не знаю, якісь там свої справи, і поїхали туди, жертвуючи своїм часом, інколи здоров’ям і, слава Богу, не життям. Бо в нас всі капелани залишилися живі. Були поранення: осколкові, кульові – капеланів наших, але вони всі залишилися живі, тобто Бог зберіг. Тому десь це покликання проявляється в тому, що коли людина каже Богові «так»: він перший кличе, а ми відповідаємо, тоді ми, скажімо, вибираємо ту дорогу, яку Бог хоче, щоб ми вибрали. Але він не заставляє насправді. Ми завжди залишаємося при виборі: хочу – їду. Було багато священиків, які не поїхали. Зверталися до всіх: «Давайте, треба їхати». Хтось поїхав, а хтось, можливо, не зміг. Тобто є різні об’єктивні обставини якісь. Але 200 – це були ті, хто їздили. Не один раз, а по кілька разів.

Distributing letters and drawings to fighters from their children, Trekhizbenka, 2018

Distributing letters and drawings to fighters from their children, Trekhizbenka, 2018

Photo - from the personal archive of R. Vysochan

Changes in Personal and Church Life

Я зрозуміла, що ви зараз уже координаційною роботою займаєтесь?

R. Visochan: Так. Я перейшов з такого польового до штабного. Мені було важко привикати. В церкві мене направили на то служіння з міста Нового Роздолу Стрийської єпархії, де я був головним єпархіальним капеланом, до Києва сюди. І тут наш департамент, власне, це структурний підрозділ Патріаршої курії УГКЦ, який координує діяність військових капеланів нашої Церкви, комунікує, з силовими структурами домовляється, організовує різні вишколи, підготовки, провадить взаємодію між церквою і державою на рівні силових структур. Тобто щодо створення цього закону та всі ті представницькі функції, скажімо так.

А у вас особисто якийсь напрямок є?

R. Visochan: Так, у мене є напрямок. Зараз я згадаю свою посаду: керівник відділу душпастирства в напрямку зі Збройними силами України. Тобто у нас хтось за Нацгвардію відповідає, хтось за прикордонників, я – за Збройні сили. Але, насправді, не тільки це. Тобто у нас є й інші функції. Я керівник відділом, у якому я один, сам собі керівник, відділ з однією людиною. Церковна структура не відображає державну, хоча ми й називаємося департаментом. У нас небагато людей працює. Керівником департаменту є владика Михаїл (Колтун). Він є Сокальсько-Жовківський єпарх. Його заступником сьогодні є отець Андрій Зелінський. Раніше був отець Любомир Яворський, він вже не працює в департаменті, перейшов на вищу посаду Патріаршої курії.

Зрозуміла. Чи доводилося вам, приміром, якщо, можливо, хтось просив поради або якоїсь консультації чи наставництва, що ви тим людям, які хотіли долучитися до військового капеланства, щось розказати, порадити?

R. Visochan: Якщо говорити про наш напрямок у церкві, тобто про капеланство, з одного боку, воно було небезпечним на фоні війни, але з іншого боку, багато священиків хотіли, долучалися. І це були молоді священики. Це взагалі феномен, ми ще цього не досліджували: чому, власне, одружені священики, чому молоді священики найбільше долучалися. Ми десь це аналізуємо зараз, бо не було часу цього робити. І так само говоримо про семінаристів, які сьогодні формуються як майбутні священики нашої церкви. Ми бачимо, що майже в кожній семінарії є отаке братство військових капеланів. Вони, навчаючись, вже допомагають на місцях капеланам: чи то в Тернополі, чи то у Франківську. У Львові досить потужне братство, у Львівській духовній семінарії. Тобто там близько 20–30 семінаристів, які кожен тиждень виїжджають на катехізації, зустрічі з військовими – чи то у військових навчальних закладах, чи по військових частинах. Тому там воно найбільш яскраво представлено. І ми бачимо, як Департамент зараз потребує організації певних курсів військового капелана для семінаристів. Ми будемо це впроваджувати. Оскільки ми всі хочемо, щоб війна закінчилась. Ми всі за те, щоб був мир. Але ми розуміємо, що церква мусить бути готова до нових викликів. І якщо говоримо про нас, з одного боку, ми самі себе формували. Але якщо про якийсь досвід бойовий – морально-психологічна, тактична медицина – я був не готовий до того, що я побачив, до того, що я мусив робити. Ну, не готовий в плані того, що мене ніхто не готував. Я хотів, але не було певних шкіл, які би прийшли і сказали: має бути так і так. Пізніше ми вже, після практики, займалися підготовкою, тобто теорією. І тому для того, щоб зараз так не було, є потреба в професійному капеланстві. Воно буде ставати на професійний рівень. Тому ці речі мають вже формуватися, щоби дійсно військовий капелан – це був той священик, який зможе максимально корисно послужити українському воїну. В любих ситуаціях: чи в мирний час, чи у військовий час.

І, мабуть, наостанок уже запитаю. Ви відчуваєте як представник своєї церкви, як змінилася церква внаслідок цих подій? І чи змінилися ви особисто? Як на вас вплинули ці події?

R. Visochan: Церква змінилась. У нас все українське суспільство, народ змінився. Бачите, у нас такі періоди, коли є якась драматична, трагічна ситуація, коли є війна, то ми змінилися всі дуже сильно. В тому числі, армія змінилась. В тому числі, я думаю, як народ багато що переосмислив. Як церква ми змінились в тому напрямку, що почали, власне, багато речей розвивати, на які ми колись не звертали увагу. В тому числі, на військове капеланство. Це догляд, це шпитальне капеланство (медичне – інакше, комісія охорони здоров’я). Дуже багато зараз реабілітації воїнів, реабілітації капеланів. Тобто ці речі колись для нас були з картинки іноземної. А тепер ми все це переживаємо. Тому дуже багато речей міняється у сфері соціального служіння церкви, капеланського служіння церкви. І як військові капелани ми також багато… Звичайно, що такий досвід, який ми здобули, неможливо, щоб це не змінювало. То однозначно. І якраз ця зміна позитивна. Тому що ми рухаємся до професійного підходу. Не просто якогось там капелана, душпастира на парафії, який вирішив поїхати на війну (зібрався – поїхав, то таке волонтерством називається), а до такого, який від початку свого служіння буде суто працювати для військових. Він буде в тій частині призначений, він буде забезпечений державою не тільки в грошовому вимірі, а і в матеріальному: він буде мати форму, якийсь транспортний засіб, буде мати якийсь ресурс. Насправді, дуже велику допомогу церква зробила за той період. Скільки машин. Боже, то це треба рахувати великими сумами – скільки було. І акумульовано, в першу чергу, грошей людських, які люди приносили до церкви, і церква це роздавала військовим. А на даний час капелани залишилися невизнані до кінця повноцінно. І тому всі ці речі мусять ставати на професійній основі. І це знову ж таки спричинено тою війною. Я наприклад, познайомився з такими людьми, з якими якби не війна, я б і не познайомився. І це мої тепер прекрасні, одні з найкращих друзів, з якими ми далі робимо різні добрі проекти, зокрема, у сфері виховання молоді. Тобто, направду, навіть якщо це були хлопці з мого рідного міста, я з ними би, може, й не зустрівся. А зараз це люди, з якими ми спілкуємося кожен тиждень, з якими ми плануємо, які готові для мене зробити любу справу, і я для них також. Тобто це така дружба, побратимство. І, чесно, якби не війна, то дуже багато таких хороших людей, справжніх не змогли би себе проявити. Я дивлюсь на прикладі нашого маленького містечка Нового Роздолу. От ті хлопці, які вернулися, адекватні, не спилися – вони увійшли в процес громадського життя міста, пішли у місцеві депутати, стали головами молодіжних організацій, займаються військово-патріотичним вихованням. І їм батьки довіряють своїх дітей. І, десь відмотуючи 5–6 років назад, коли той Ромчик чи Любчик працювали в будівельному магазині, ніхто би не прийшов і не сказав: от бери мою дитину на табір. А сьогодні вони авторитетні люди в місті – тільки через то, що вони пройшли. Вони залишилися справжніми, чесними і стали, ну, такими просто добрими прикладами. Тому війна, як би не хотілось цього визнати, яка, насправді, погана, жорстока, жахлива, але має плюси. Тому Бог дає нам той час, як кажуть, для того, щоб ми стали кращими, сильнішими і йшли вперед. Не зупинялися, а вставали і йшли далі – до перемоги.

Будемо сподіватися. Дякую, що знайшли можливість завітати до нас, розказати про себе.

R. Visochan: Дуже дякую.

Haut de page

Notes

1 PPO refers to the Ukrainian Air Defence Forces, disbanded in 2004.

2 Jordan is the folk name for the feast of Epiphany and another name for Epiphany itself. In the Ukrainian Orthodox and Ukrainian Greek Catholic traditions it is celebrated on January 19th.

3 The Ukrainian Insurgent Army (UPA) was a volunteer military-political formation that operated in Ukraine between 1942 and 1956. It carried out its activities underground and fought against foreign domination and for the establishment of an independent Ukrainian state.

Haut de page

Table des illustrations

Titre On Good Friday, Maersk village, 2018
Crédits Photo - from the personal archive of R. Vysochan
URL http://journals.openedition.org/pipss/docannexe/image/6123/img-1.jpg
Fichier image/jpeg, 1,0M
Titre Liturgy during the Feast of the Annunciation, Marinka, 2018
Crédits Photo - from the personal archive of R. Vysochan
URL http://journals.openedition.org/pipss/docannexe/image/6123/img-2.jpg
Fichier image/jpeg, 1,1M
Titre Distributing letters and drawings to fighters from their children, Trekhizbenka, 2018
Crédits Photo - from the personal archive of R. Vysochan
URL http://journals.openedition.org/pipss/docannexe/image/6123/img-3.jpg
Fichier image/jpeg, 1,2M
Haut de page

Pour citer cet article

Référence électronique

Tetyana Privalko, « Interview with Military Chaplain Rostislav Visochan, Conducted in Kyiv, Ukraine, 15 November 2018 (UKR) », The Journal of Power Institutions in Post-Soviet Societies [En ligne], 22 | 2021, mis en ligne le 02 avril 2021, consulté le 22 mai 2021. URL : http://journals.openedition.org/pipss/6123 ; DOI : https://doi.org/10.4000/pipss.6123

Haut de page

Auteur

Tetyana Privalko

Ukrainian Institute of National Memory

Articles du même auteur

Haut de page

Droits d’auteur

CC BY-NC-ND 2.0

Haut de page
Search OpenEdition Search

You will be redirected to OpenEdition Search