Skip to navigation – Site map

HomeThe Journal of Power Institutions...Issue 22Oral History: The Russo-Ukrainian...Interview with Military Chaplain ...

Oral History: The Russo-Ukrainian War Through the Eyes of Ukrainian Military Chaplains - Conversations (10)

Interview with Military Chaplain Dmitro Povorotnyi, Conducted in Kyiv, 1 August 2018 (UKR)

Tetyana Kovtunovich

Abstract

Dmitro Povorotnyi was born in 1971 Dnepropetrovsk. He is a Ukrainian Orthodox priest and the head of the department of patriotic education and chaplaincy of the Dnepropetrovsk Eparchy of the Orthodox Church of Ukraine. Povorotnyi served in the Soviet army, at the age of 30 he came to the church. After receiving his education at the Dnepropetrovsk Theological Seminary, Povorotnyi was ordained a deacon in 2002 and a priest in 2013 and has been serving as a chaplain since March 2014. He has worked with combatants of the 20th Territorial Defense Battalion, the Dnepr-1 Regiment, the 39th Territorial Defense Battalion, the 93rd Independent Mechanized Brigade, the 74th Independent Reconnaissance Battalion, and the 30th Mechanized Brigade.

Military Chaplain, Russian-Ukrainian War, Anti-Terrorist Operation, Ukraine, Eastern Ukraine, Front, Orthodox Church of Ukraine

Top of page

Index terms

Countries:

Ukraine

Research Fields:

Oral History Project
Top of page

Editor’s notes

This interview was conducted in association with the Oral History of the ATO (Anti-Terrorist Operation) project, which began in 2015 and aims to collect and publish oral testimonies of participants and eyewitnesses of the Russian-Ukrainian War.

Full text

About Me

D. Povorotnyi: Народився я в Дніпропетровську в 71-му році. Батьки робітники, працювали на підприємствах міста Дніпро. Вчився в 72-й школі, у себе в селищі, де мешкав у Дніпрі, закінчив в 89-му році. Служив у радянській армії. Потім вже доросле життя, родина. Десь у років 30 свідомо прийшов до церкви. Спочатку став дияконом, потім, у 13-му році, став священником. Був рукоположений на священика єпископом Дніпровським і Криворізьким Симеоном. Що ще такого сказати?

А як Ви прийшли до розуміння того, що це Ваше призначення?

  • 1 Pochaevski listki refers to the spiritual-educational and informational print publication of the Ho (...)

D. Povorotnyi: Ну, Господь привів, Господь завжди людину веде, просто людина не завжди це слухає і сприймає. Але в певний час просто прийшов до того розуміння, що це дійсно моє, і Господь привів мене до церкви. Спочатку ходив у храм, поруч був храм Української православної церкви Московського патріархату. Але потім я побачив деякі речі, які для мене як для українця, ну не скажу, що для свідомого, просто, навіть для простого українця, який себе сприймав як українець, не сподобалися, і я їх не сприймав. Я зрозумів, що не має бути такого в церкві. Це оті почаєвські листки1, які розказували про те, що немає такого народу, нема такої мови, нема такої держави, як Україна. І тіпа – ми єдіний народ і все остальне. А я й достатньо сам знав, і в родині у мене (хоч батьки і робітники, але мама з сільських районів Дніпропетровщини, батько з міста) українською мовою розмовляли. І погляд на історію, на певні події, які відбувалися… Навіть при Радянському Союзі завжди було критичне таке ставлення. Не те, що вони були там дисидентами. Ні, звичайні люди. Але вони не все сприймали так, як нам розказували в Радянському Союзі. І в мене позиція стосовно України була завжди (і в родині, і в мене самого), що Україна є, і народ такий є, і ми – українці, і маємо своє. Да, був час, коли була інша держава, і не було у нас незалежної держави, і самостійного якогось буття нашого народу. Але ж це історичні процеси, і ми в цьому не унікальні, до речі. І це треба сприймати таким чином. Побачивши ті речі в тій церкві, я, слава Богу… Божим промислом поруч у тому районі, де я мешкав (це Нові Кодаки – один із районів міста Дніпро) якраз відновлювалася Українська православна церква Київського патріархату. Це раніше була будівля кінотеатру, і її переформатовували, можна сказати, під церкву. То були складні часи для Української церкви, тому що її взагалі не сприймали, ігнорували. Було і вороже ставлення, але в основному було просто ігнорування – і з боку влади, і з боку тих органів, які повинні були це регулювати. Але потрошку-потрошку за допомогою людей і самі розвивалися, і розбудовували цей храм, храм Петра і Павла, семінарський храм. Якраз на базі цього храму зараз постала Дніпропетровська духовна семінарія, яку я і закінчив, от у позаминулому році. Це був перший випуск. Я став тоді відвідувати той храм, не дуже він був такий ошатний, красивий, тому що там руїна була. Але ж була молитва, було церковне життя, і потрошку-потрошку я став там… Через кілька років мене рукоположили на диякона. Я більше 10 років був дияконом, протодияконом при митрополиті. Спочатку керуючим Дніпропетровською єпархією був митрополит Адріан, а потім уже при владиці Семеоні. Він рукопоклав мене в 13-му році на священика.

Тобто перед всіма цими подіями, які в країні почалися?

D. Povorotnyi: Так.

І під час подій на Майдані Ви вже служили в церкві?

D. Povorotnyi: Я уже був священником тоді, да. Активної участі я не приймав, просто служив, молився за цих людей. І наголошував при можливості про те, що дійсно ці події визначні, і не можна так ставитися до свого народу, не можна щоб так от відбувалося. В Києві тоді я не був, просто служив у храмі.

Near Vodyanyi, December 2014

Near Vodyanyi, December 2014

Photo from the personal archive of D. Povorotnyi

How I Entered the War

D. Povorotnyi: А коли вже почалися бойові дії, то я вирішив для себе, що вже як війна прийшла в дім, то треба і самому щось… Приймати якісь активні дії, скажімо так.

І розкажіть, як от Ви попали на фронт? З чого все почалося, ваша діяльність як капелана?

D. Povorotnyi: Десь у березні 14-го року, я точно число не помню, тоді, коли уже ми розуміли те, що відбувається в Криму. Просто як людина, яка і в армії служила, і трошки розуміюсь на історії, на якихось таких речах, коли події в Криму почалися, то я зрозумів, що починається війна. Тоді озвучувалися пропозиції записуватися добровольцем при воєнкоматах, складати списки, хто бажає захищати Батьківщину. І я ото в такому вигляді прийшов у воєнкомат, запропонував свої послуги як священик, тому що … Ну, я обрав свій шлях, я не можу брати до рук зброї, тому що священик воює іншими речами, в нього інша зброя – це слово Боже, Євангеліє. І я прийшов у воєнкомат, якраз у своєму Новокодацькому районі, і запропонував свої послуги як священик, якщо буде треба. Ну, мене взяли на список, звичайно. А через деякий час почали формуватися батальйони територіальної оборони. І тоді було створено штаб національного захисту Дніпропетровської області, керівником був Юрій Миколайович Береза, зараз народний депутат. Він звернувся до керуючого нашої Дніпропетровської єпархії владики Симеона з проханням надати духовну підтримку оцим підрозділам, що формувалися. Там перша присяга була у штабі нацзахисту, владика в цьому приймав участь, благословляв цих хлопців і дівчат, які давали присягу. Потім почали формуватися батальйони територіальної оборони: Дніпро-1, 20-й батальйон територіальної оборони, 39-й батальйон територіальної оборони, 43-й батальйон. І от якраз стало питання, що необхідно, щоб була духовна опіка цих підрозділів. І, да, я згодився бути священиком, тому що сам хотів цього – бути священиком певного підрозділу. І так сталося, що я потрапив у 20-й батальйон територіальної оборони. Зараз він вже у складі Збройних сил України, 20-й мотопіхотний батальйон. Він пройшов певний еволюційний шлях, але це один із таких боєздатних підрозділів, який приймав участь у бойових діях у Маріуполі. Там перші втрати якраз були 20 травня 14-го року. В Пісках він був, Авдіївка, Верхнє Торецьке, тобто в багатьох місцях. У Кримському певний час був. Зараз виконує бойові завдання в районі Волновахи. І я опікувався цим батальйоном, був капеланом цього батальйону. Перший рік я взагалі був призваний як військовослужбовець, пішов добровольцем, але я був священиком-капеланом цього підрозділу. Потім як демобілізувався в 15-му році, вже на волонтерських засадах став займатися, і не тільки… Навіть у 14-му році, коли був у 20-му батальйоні, я відвідував багато інших батальйонів – по мірі своїх мандрівок-поїздок на Схід України.

Challenges at the Start of the Ministry

Розкажіть, в чому взагалі полягала Ваша робота на той момент, у перший період, і де перебували? Можливо, в бойових таких серйозних моментах Ваш підрозділ брав участь? Як це відбувалося? Очима от Вашими, як розвивалися події на той момент?

  • 2 Sicheslav was a proposed name for the city of Dnipro during the 1917–1921 Ukrainian Revolution. Tod (...)

D. Povorotnyi: Взагалі-то зараз діяльність священика-капелана відрізняється від того часу – початку 14-го, 15-й рік, поки не стало більше такої системної роботи. Це робота була така – на особистій ініціативі. У нас були певні структури по співпраці з силовими підрозділами, да, але структури ще не було, тому що не було в цьому необхідності. І от тоді, як все воно формувалося: в авральному порядку мобілізація проходила, добровольці – перша, друга, третя волна мобілізації. І священики, в тому числі, діяли більше як з особистої ініціативи. Це стосується тих областей, які прилеглі до зони бойових дій. Це священики Київського патріархату з Донбасу, Луганщини, Дніпропетровщини (Січеславщини)2, Запоріжжя, Херсону, ті, що біля Криму, біля східних наших теренів. Вони почали опікуватися підрозділами, які поступово виходили на оцю лінію зіткнення, чи на кордон нашої держави, якщо це стосується Херсонської області. Хлопців викидали в поле, умови були дуже-дуже складні, з харчуванням проблеми, з одягом. І багато священиків взялися спочатку опікуватися ними духовно, потім почали займатися ще і такою волонтерською, гуманітарною підтримкою. Так само і у мене воно почалося. Хоча я якби був і служив у цьому підрозділі, але не був прив’язаний до нього. Я числився в батальйоні, але у мене була така більш вільна можливість. Я був і в Дніпрі, скажімо так, регулярно. Збирав у Дніпрі гуманітарку, грузили там машини, зверталися до людей, скриньки ставили по храмах, і на ці кошти щось закупали – те, що було необхідно. Ну, зброєю ми не займалися, бо були там інші волонтери, які цим займалися. Ми займалися: продукти, одяг, якісь там потреби побутові, щось треба було оборудувати (бліндаж, чи ще там якісь матеріали). Ось цим ми займалися. І що ще було цього 14-го року, весна-літо. Особливо це весна, коли підрозділи формувалися. Були добровольці, були мобілізовані, але навіть у добровольців були якісь такі сумніви – про те, що… Засторога – ну, як це будемо стріляти, навіть, в тих же росіян, якщо прийдеться. «Ну, це ж брати» – от був такий посил, такі сумніви, невпевненість була. Чи як ми ото підемо на Донбас, там люди, от як там, свої ж там? Прийдеться ж виконувати бойові завдання. Всі розуміли: армія не для того, щоби там танцювати, чи якісь пісні співати, що це… армія повинна виконувати якісь свої функції.

Але багато людей ніколи не були в армії.

  • 3 Poslukh refers to virtue.
  • 4 The Immortal Regiment is a Russian civil event that originated as a grassroots initiative and is no (...)

D. Povorotnyi: Навіть ті, що в армії були… Тут оці ось сумніви. І я от на початках, оці от перші зустрічі, бесіди. Ми там збиралися – ангар такий був у цьому підрозділі. Ми там збиралися і просто спілкувалися. Я як священик пояснював, що нічого поганого в цьому немає, захищати Батьківщину необхідно, і це правильно, і церква завжди благословляла захищати Батьківщину. Я приводив історичні приклади із давнини, древності нашої, і не тільки нашої. Наводив приклади ХХ століття, коли представники Російської православної церкви, коли була Друга світова війна… коли голова церкви митрополит Сергій тоді звернувся до народу. Навіть, поперед Сталіна він це зробив. Звернувся до народу з тим, що потрібно захищати Батьківщину від агресора. І я ці паралелі проводив, казав, що це необхідно робити. Ворог прийшов не для того, щоб тебе якось задобрити і з тобою спілкуватися. Ворог прийшов на твою землю – ти побачиш, що він принесе. І якщо треба буде, треба захищати Батьківщину і застосовувати усі засоби. Армія якраз для цього і потрібна – для того, щоб прості люди не йшли, не захищали свій дім із палками, чи з чимось іще. Армія – одна з інституцій держави, яка виконує свої певні функції. От ваш Інститут виконує свої функції, і ніхто цим не займається, тільки ви як фахівці. І за вас ніхто це не зробить краще, ні солдат, ні священик. Так само судова система – це навчені люди, які роблять певні речі. Пенітенціарна система – обмежує діяльність людей, які скоїли злочини, для того, щоби… Так і армія. В неї певні функції, ви повинні їх виконувати. Щодо заповідей «Не вбий…» – це стосується, звичайно, любого християнина, любої людини. По можливості цього не треба робити, але воїн – це людина, яка повинна захищати зі зброєю в руках. Якщо є необхідність у цьому, не сваволя, а необхідність, то цю треба зброю застосовувати. Тому що інакше суперник, супротивник не зрозуміє, чого він не повинен робити. Якщо він не чує слів, якщо він не чує звернення, то яким чином можна суперника зупинити. Але, звичайно, якщо є можливість не вбивати, то вбивати не треба. І я порівнював, приводив такі приклади: хто така просто людина зі зброєю, і хто такий солдат. Солдат – це людина, яка виконує накази і вчиняє по наказах. Спить по наказах, не тоді, коли захоче. Їсть по наказу тоді, коли це установлено, стріляє, коли це встановлено, а не тоді, коли вона хоче стріляти, стоїть на посту, все по наказу. А розбійник зі зброєю робить інакше. І от кажу: ви ідете проти розбійників чи загарбників… Оцим от ви відрізняєтесь. Є спокуса, звичайно, коли людина зі зброєю, зловжити цим своїм станом. От від цього я запобігав, завжди наголошував на цьому, що треба лишатися людиною, треба розуміти, до чого ви покликані, для чого ви тут виконуєте свій послух3. Бо дійсно, як і в церкві служба, так і в армії служба. Ми не на себе працюємо, ми служимо суспільству, служимо Батьківщині, служимо людям, служимо Богу. І це треба розуміти. І от поступово, поступово стосунки у мене налагоджувалися із хлопцями. Вони бачили абсолютно рівну собі людину. Ну, звичайно була певна … не те, що відстань. Але вони розуміли, що це священик. З’явилась довіра. Потім уже, коли підрозділ почав уходити на лінію розмежування, спочатку на території Донецької, Дніпропетровської областей, вже доволі велика відстань була між підрозділами, між ротами, між взводами, опорними пунктами. І я їх відвідував, регулярно відвідував, проводив богослужіння, хрестив. За ці роки, мабуть, я особисто десь чоловік десять точно похрестив. Багато сповідалося, причащалося, можливо, навіть, перший раз. Хлопці, які, навіть були хрещені, але от свідомо приходили до віри. Перші втрати в нашому підрозділі були 9 травня 14-го року в Маріуполі, коли по тривозі була піднята одна із рот мого батальйону. Їх передисклокували на літаку в Маріуполь. Тоді там проводили парад оцього «бессмертного полка»4, дуже багато цивільних людей вийшло. І під виглядом цього «полку» намагалися захопити будівлю внутрішніх справ, міського відділу внутрішніх справ Маріуполя, в якому якраз у цей час була нарада силових структур. І в тому числі там був командир цієї роти Демиденко Сергій, підполковник. І тоді почався штурм цієї будівлі, оточили її. І там, прийнявши бій, Сергій Демиденко загинув. Він устиг подзвонити у свій підрозділ, дав наказ на розблокування. І от якраз у Маріуполі цей 20-й батальйон, та інші підрозділи, дали таку першу збройну відсіч. Навіть прийнявши особисте рішення, не з центру там десь із Києва, а самі прийняли рішення і дали відсіч ворогу. Тоді ще загинув кулеметник Олег Ейсман, також із Дніпра, хлопець мого підрозділу. Це ось були перші втрати підрозділу. І ці перші втрати вже трошки хлопців змінили і ставлення до цих речей. Тобто багато хто з них зрозумів, що це не іграшка, що це дійсно події. Потім уже, коли почали звільняти ці місця, була операція по звільненню Мар’їнки, тоді втрат не було, тільки поранені. Дуже гарно командування батальйону зробило цю операцію. Довгий час вони в Мар’їнці були, я їх там також відвідував регулярно, постійно. Бо були розкинуті підрозділи по всій Мар’їнці і Красногорівці. Там вони довго стояли. Моя робота якраз у тому і заключалася, що я як священик їх відвідував, привозив гуманітарну допомогу, духовну розраду давав. Не нав’язувався, але проводив бесіди, просто спілкувався з хлопцями. Був такий зв’язок між родинами: бувало якісь передачі передавали, особисті посилки родини. Тобто от така була форма діяльності. В той час неможливо було інакше, тому що це була наша спільна справа, яку треба було виконувати всім разом: і волонтерам, і військовим, і священикам, і церкві. Особливість моєї діяльності полягала в тому, що в тих місцях, де стояв мій підрозділ, швидко налагоджувались стосунки з місцевим населенням. І ми теж побачили велику необхідність підтримувати їх, підтримувати гуманітарно, морально, що особливо важливо, тому що там багато людей – патріоти. Там їх, можливо, була і більшість, але так сталося, що вони не змогли консолідуватися, і мало що вирішували, бо були під окупацією, скажімо. Але чекали, коли Україна звільниться, і самі долучилися і до підтримки армії, і до розбудови осередків свого суспільства в тих місцях. Ми дуже активно допомагали певний час школі в тій же Красногорівці. Тому що школа там була кілька разів під обстрілом. Потім вона була розбомблена взагалі. Але, слава Богу ніхто не постраждав.

Chaplain Dmitri Povorotnyi blesses the soldiers of the "Dnepr-1" regiment who were deployed to the East, Fall 2016

Chaplain Dmitri Povorotnyi blesses the soldiers of the "Dnepr-1" regiment who were deployed to the East, Fall 2016

Photo from the personal archive of D. Povorotnyi

The Don't Let Them Break Us Project

D. Povorotnyi: І ще отака була діяльність і ми бачили, що в цьому також велика необхідність. Разом із волонтерами ми започаткували проект, такий духовно-мистецький, «Нас не зламати» називається. Це все на абсолютно волонтерських засадах. Збиралися якісь митці, спочатку з Дніпра, ті що з нашого кола, і я їхав з ними. Ми відвідували військові підрозділи, які потрапляли, це 39-й батальйон, 20-й батальйон, полк «Дніпро-1», 93-я бригада, 25-а аеромобільна бригада, 74-й розвідбат, тобто всі підрозділи, в які ми могли тільки потрапити. Я там був і як священик, і от з цим проектом ми приїжджали. Спочатку я там молився, казав слово, дякував хлопцям за те, що вони роблять – захищають Батьківщину, мирне небо над Дніпром, над нашою країною. Розказував, як там зараз у мирних містах, пояснював, що там війни немає саме завдяки вам: ми вдячні вам за те, що мирне життя триває, і ви тут тримаєте цей рубіж. Потім давали концерт. І ось із таким проектом за ці 4 роки ми об’їхали багато місць: від Маріуполя і до Лисичанська Давали концерти і місцевому населенню. Навіть був концерт в Артемівську (зараз Бахмут), на центральній площі. В той час, коли по окраїнах обстріли йшли, сутички бойові йшли, ми якраз у центрі міста давали концерт. Привезли туди кілька груп, поспілкувалися з місцевими людьми, з українцями, з патріотами. Дуже це їх розчулило, дуже вдячні вони були. Потім там начебто знайшли якісь заміновані речі, розмінування провели, дали дограти концерт, а потім людей відвели. Тобто дійсно були такі реалії. Ще була яка діяльність. Часто бувало запрошували, особливо у 14–15-й роки, мене як священика місцеві громади, коли там відкривалися пам’ятники нашим загиблим хлопцям, особливо тим підрозділам, які з Дніпропетровщини. Це 25-а аеромобільна бригада, під Лиманом там загибли хлопці. Які ще я задачі для себе ставив. Звичайно лише зі згоди командування, і перевіривши, хто ці люди, я привозив журналістів у підрозділи. Для мене було також таким пріоритетом, щоби люди бачили реальні речі, тобто журналісти зняли…і журналісти порядні. Кого я возив – порядних журналістів із багатьох каналів: і загальноукраїнських, і місцевих. Тобто, вони висвітлювали абсолютно коректно, правильно всі ці речі. І що головне, показували хлопців: що це звичайні хлопці, які раді бути там, які захищають нас, щоб люди бачили їхні обличчя. Часто привіти передавали. Тобто ще отака от діяльність. Тому що я розумію, що треба інформувати, і хлопцям щоб був такий зворотній зв’язок від різних людей. Навіть ті журналісти, коли приїжджали, то бачили ці реалії і переосмислювали якісь речі. Саме головне, що я наголошував і завжди дякував хлопцям, завжди дякував – дякував, дякував, дякував. Для них це було дуже, дуже важливо – оці слова чути. Я дякував і від себе особисто, від своєї родини, і від рідних своїх, від церкви дякував, взагалі від тих, кого я знаю. Я завжди дякував їм за те, що вони роблять. Це було дуже важливо!

The Burial the Dead, Remembrance, and the Importance of Action

D. Povorotnyi: Ну і звичайно церковна моя робота як духівника – сповідь, причастя, хрещення… Багато підрозділів, просто хлопці мене запрошували, з ким я роззнайомився: «Отець Дмитрій, можете приїхати до нас, ми стоїм там-то і там-то». – «Все, добре». Пару-тройку днів зібралися – треба ж машину організувати, заправити, гроші знайти. Все, сідали, їхали, приїжджали, причащали.

Ви кажете, що у вашому підрозділі було не так багато загиблих, а Ви займалися іншими загиблими?

  • 5 On June 14, 2014, a Ukrainian Il-76 airplane was shot down while landing at Luhansk International A (...)
  • 6 Fighting for the city of Shakhtersk took place between July 28 and August 5, 2014, resulting in the (...)

D. Povorotnyi: Якраз тому, що у мене була така можливість бути і там, і там, то багатьох я ховав особисто – тут, уже будучи в Дніпрі. Особливо дуже важкі такі спогади якраз літо 14-го року. ІЛ-765 – багато хлопців загинуло, дуже багато, і ми їх ховали. Потім Шахтарськ6… Ми тільки от вчора-позавчора згадували Шахтарськ, коли загинули 24 наші хлопці, з 25-ї аеромобільної бригади, в основному з Дніпропетровської області. Потім страшний Іловайськ. Після Іловайська у нас у місті, я не знаю, як по інших містах, не відслідковував, але от у нас у Дніпрі, було шість чи сім масових поховань невідомих. Прямо посеред міста вивозили труни, на площі Героїв Майдану (в минулому площа Леніна), потім на іншій площі. І от духовенство збиралося. Звернулися спочатку до владики Симеона, керуючого Дніпропетровською єпархією Київського патріархату. Він запропонував запросити представників інших конфесій, тому що ми розуміли, що ховаємо людей різних. Там можуть бути і католики, і греко-католики, можуть бути і мусульмани, можуть бути іудеї по вірі. І владика запропонував запросити всіх представників. І майже у всіх цих похованнях приймали участь представники різних конфесій. Але зазвичай очолював владика, очолювала Дніпропетровська єпархія Київського патріархату. Було багато священників, ми відспівували їх прямо посеред міста, чин похорону служили.

А де ви їх ховали?

D. Povorotnyi: Ховали на Краснопільському кладбищі. Всі тіла в трунах грузилися і ми їхали колоною, ховали. Поховань було десь 6–7 упродовж півроку. Ховали, ховали. Багато хто не знає… Розумієте, начебто ми кажемо про війну, на Заході вигукують «Слава Україні – Героям Слава» – оце гасло десь там зрозуміло. Але воюють всі – Захід, Північ, Південь… Хлопці і дівчата з усієї України йдуть на Схід добровольцями, на контракт – не важливо. Це великий подвиг, і на контракт іти, і воювати, а не десь щось будувати, чи кашу варити десь у мирному місці. Піди і зароби ці гроші, як багато хто умнічає. Ну, не багато, але є такі люди, які: «От вони там заробітчани…» Так, піди зароби гроші, піди зароби, хто тобі заважає. Тобто, ти є боягуз, чи тіпа розумний. Ну, ти нерозумний, точно, хитрий – да, але не розумний. Я це кажу, я не боюся казати в очі, тому що я бачив багато чого і, думаю, маю право казати це. І не підшуковувати слова, щоб комусь там приємно було. Я закінчу думку, да, Дніпропетровщина втратила десь (по офіційним даним, єсть розходження, близько 500), до 550-и загиблих. Для мене це такий, знаєте, доказ: не словами, не гаслами, а справами відданості, патріотизму. Бо нас упродовж 26-и років ділили: хто патріотичніший, хто працьовитіший, хто розумніший, хто дурніший, хто не дуже українець, хто саме українець, хто не такий, хто такий, розумієте. А я для себе виявив, що немає значення, в якому місці ти народився, виріс. У мене в полку «Дніпро-1» при храмі, де я служу, є меморіал – зроблений від щирого серця самими людьми, з ініціативи Юрія Миколайовича Берези, почесного і першого командира полку «Дніпро-1». Був побудований храм і біля нього – меморіал. І на цьому меморіалі – фотокартки хлопців, які загинули: 32 хлопця з усіх місць України, починаючи з Донбасу (викладач Донецького університету Мотущак), Брус Тарас (Львівщина), Чернігівщина, Полтавщина, Херсонщина, з усіх міст України хлопці. Оце ось Україна. І це якраз свідчення того, що Україна єдина, а не те, що розказують, що хтось працює, хтось когось кормить і так далі. Це все слова, які розірвали Україну. А це ось справи, які Україну об’єднали і повинні об’єднати. І грош нам ціна, якщо ми отак от спаплюжимо цю їхню жертву і не зшиємо Україну самі, на своєму місці. І от для мене це показник Дніпропетровщини (Січеславщини) – показник дійсного патріотизму, не на словах. І для мене є важливим питання пам’яті – цих хлопців і дівчат, що загинули, вшанування їхньої пам’яті. Взагалі-то розуміння того, що вони зробили – нам не треба зупинятися. Це те, що мене спонукає дальше діяти, рухатися далі, тому що це головне, бо інакше ця жертва буде марною. Ми знову все профукаємо, як це у нас бувало. Я завжди кажу, що на початку ХХ століття, ви як історик знаєте краще, ми профукали Україну – з гаслами «Слава Україні!». Всі кричали, всі були патріоти, а не вдалося. Тому потрібно не тільки кричати, але ще й робити оці от речі, які повинні зшити країну і розбудовувати її. Був іще великий проект саме по вшануванню у нас у Дніпрі, під обладміністрацією. Я також ним опікувався, був одним з ініціаторів цього проекту. Він також був абсолютно волонтерським. Проект «Вшанування пам’яті». У нас був там хрест встановлений біля обладміністрації, велика брила гранітна, на якій написано, що отут починався наш Дніпровський майдан, а потім біля цього хреста і каменя давали присягу перші батальйони територіальної оборони: полк «Дніпро-1», штаб нацзахисту. Туди з Майдану була привезена бруківка і там виложена. На початку 15-го року, коли вже були великі втрати: Донецький аеропорт, Іловайськ… ми побачили, ми усвідомили, що людей дуже багато. У мене така думка виникла, вшановувати пам’ять, встановлювати якісь пам’ятні дошки, в якомусь вигляді. Ми ще не розуміли, як це робити. По підрозділах, формуваннях Дніпропетровської області. Ми не брали взагалі України, тому що це неможливо, це треба мати інформацію, треба системний підход. Ви як людина-історик знаєте, система має бути. І от ми вирішили вшановувати загинувших хлопців і дівчат саме з підрозділів Дніпропетровської області. Почали з 93-ї бригади, мого 20-го батальйону територіальної оборони, 39-го, 74-го розвідбату, 25-ї аеромобільної бригади. Ми зверталися до родин, до побратимів: давайте інформацію збирайте, коректно тільки – прізвище, ім’я, по-батькові, дані. Ми багато інформації не розписували, навіть на деяких плитах не писали чин, хто там офіцер чи просто солдат. Просто прізвище, ім’я, по-батькові – людина. Логотип підрозділу робили. Ми звернулися до одного з бізнесменів Дніпропетровщини, він дав нам оці гранітні плити прямокутні, спочатку 10 плит, потім ще 10. І от ми на цих плитах почали карбувати імена цих хлопців. Карбував імена також ветеран війни на Сході, мій побратим по 20-му батальйону – Павло з Нікополя, воїн. Він займався цими пам’ятниками на гражданці, і от зараз також на волонтерських засадах. Ми привозили йому плиту, давали інформацію, він гравірував. Ми домовилися з владою, написали прохання, влада міста згодилася, дала нам дозвіл, і ми самі це встановлювали. Завезли щебьоночку, підсипали і так от трошки під нахилом ставили плити. Взагалі за 2 роки ми поставили там майже 20 плит. Зараз ця алея вже в новому вигляді. Ми, можна сказати, започатковували цю алею. Я дуже гордий з того, що наше місто Дніпро це зробило. Це було зроблено коштом небайдужих людей, це не бюджетний проект, да, людей заможних. Вони реалізували цей проект, дуже така гарна алея пам’яті біля Дніпропетровської обладміністрації. Ми просили, і це було прохання родин загинувших, і моє особисте таке бачення – щоб обов’язково були обличчя цих хлопців, не просто людина – строчечка в стовпчику, ми уже пережили ті часи, коли люди були гвинтиками. І зараз у наш час як ти можеш краще? Звичайно, можна книжку написати про людину, але хто там її буде читати. А обличчя, це вже особистість, ми бачимо. […] І зараз усі заходи по вшануванню пам’яті проходять саме там. І я дуже радий, що я долучився до цих речей, для мене це дуже важливо.

Evacuating Children from the Frontline Zone for Christmas

  • 7 Gorono and raiono are the obsolete names for the city and district departments of local self-govern (...)

D. Povorotnyi: Інший такий проект, тоже волонтерський. Ми зверталися, і якби нас підтримували державні органи, і місцева, і обласна влада наша. Коли хлопці 20-го батальйону були в містах Красногорівка, Мар’їнка, ми там познайомилися з місцевими – зі школою, про яку я розказував. Там часто точилися бойові дії, діти сиділи днями, тижнями в підвалах, погребах – психологічні зриви. І от у нас виникла така ідея, викристалізувалася. Бо спочатку не знали, як це зреалізувати. Ми вирішили на Різдво вивезти на кілька днів дітвору в Дніпро. Це був якраз січень 15-го року, тобто ще гаряча війна, ще там світла немає в тій Мар’їнці і Красногорівці, бойові сутички майже в самих містах ідуть, на околицях обстріли постійні. І ми знайшли аргументи, звернулися в Дніпропетровську обладміністрацію, ще тоді Коломойський керував, і Борис Трегерман був одним із заступників. Ми до нього звернулися, він це підтримав, знайшли солярку, місце, де дітей розмістити. І ми вивезли тоді десь до 50-ти дітей. Вивезли прямо з під обстрілу. Що мене здивувало, що багато батьків не хотіли відпускати, боялися. Для мене це парадокс, от і досі, як так? Ну, звичайно війна. Але якби я був на їхньому місці, я дитину просто в проїжджаючу машину посадив би, від війни десь подалі. Вже не кажучи про те, хто везе, куди везе, як везе. Були трошки зі сторони місцевого гороно чи районо7 теж якісь перепони: «А ми не дозволяємо». Ну тоді я просто вже гаркнув, сказав: «Вибачте, не ваше собаче діло, що ви дозволяєте чи не дозволяєте. Ми вивозимо дітей з-під обстрілів. Якщо ви не дозволяєте, то я зроблю вам таку славу через засоби масової інформації, що ви вжахнетеся». Що це таке, що не пускаєте дітей? І потім все нормально, я сів у автобус, приїхали, загрузили їх. І ми кількома автобусами вивезли дітей у Дніпро. Там були 4 дні, здається, саме на Різдво. І от ми їдемо (там у них вдома мороз, немає опалення, немає електрики), і наближаємося до Дніпра – більше світла по селех, в’їжджаємо в Дніпро – світло горить, ялинки на площах, люди гуляють. Діти просто були в шоці від цього. Тим більше, що інколи пропаганда лунала з того боку, що України немає, Україна рухнула, вовки виють по вулицям. Вони приїхали в мирне місто Дніпро, яке прийняло їх як рідних. Вони були на багатьох заходах – ялинках, у цирку, в театрах багатьох. Були на святковому богослужінні у храмі Різдва Пресвятої Богородиці, де саме для них влаштували свято. Вони там виступили просто як одні з учасників. В «Макдональдсі» були. «Макдональдс» безкоштовно прийняв цю групу дітей, ми попросили – вони згодилися і дуже радо прийняли. Був цирк, потім кіно. Вони там харчувалися в нормальних умовах, спали. Люди приносили харчі, якийсь одяг для них, ми їх прийняли. І, звичайно, зі сльозами на очах ми їх проводжали знову в ту війну. Але ж треба було вертати до батьків. І таким чином ми робили за моєю участю три таких заходи. Потім ми вивезли вже літом 16-го року тоже групу дітей звідти. І вивезли якраз тоді, коли школу розбомбили. Приїхали під розбомблену школу, погрузили дітвору, там дітвора була різна – старша, менша. І от ми знову їх вивозимо, ще пилюка не сіла з тієї школи, дирки зяють. Вони випускний тільки відсвяткували і школу розбомбили. І ми привезли їх під Дніпро, є там така зона відпочинку. Там на базі цих дітей прийняли, покормили. Там був басейн і ця дітвора, яка тільки що розказувала журналістам про обстріли, тепер дуже весело з тих гірок з’їжджала, раділа. Що дитині треба? От дитині треба дати дитинство. І ці спогади… Я думаю, що люба пропаганда, яку ти там не навішуй (чи «великая страна», чи «єдина Україна»), вони будуть не це згадувати, а згадувати, що вони побачили контраст: як люди їх приймали. Не на рівні якомусь вертикальному – державному рівні, а приймали звичайні такі люди, які це зробили. І я дуже вдячний тим людям, які долучилися до цього, волонтерам і тим, що зараз цим займаються. В 15-у році ми, можливо, перші зробили багато таких речей – перші, саме оцей наш гурток-круг. Ми показали й іншим, що можна таке робити. І вже інші люди цим займаються, вже більш системно, бо в нас немає можливості системно займатися цим. Але те, що могли зробить, ми зробили. Потім ті волонтери, що зі мною цим займалися, вже й на море дітей кілька разів вивозили, в Карпати, по обміну. І зараз вони відвідують цю дітвору. Буквально недавно зустрічався з директоркою тієї школи, що розбомбили. Вона дякує нам, навіть за те, каже, що ви нам допомогли повірити в себе: «Коли почалося оце все: розруха, війна – здавалося, ми нічого не можемо зробити. А ви дали нам упевненість у тому, що можна зробити. Ми почали стукати, звертатись, і люди почали нам відповідати. А так ми сиділи просто зажаті у своєму колі і все. А завдяки вам ми побачили, що є небайдужі».

І це дуже важливо, що від звичайних людей ішла допомога, тому що одне діло люди звикли від держави щось чекати, а коли вони бачать, що люди такі самі як вони, жертвують, від себе відривають, то це зовсім інший ефект.

  • 8 Vertep is a theatre with ancient roots primarily performed around Christmastime consisting of perfo (...)
  • 9 The Piano Extremist is a pianist, composer, and artist named Bogdan who first performed in 2014 dur (...)
  • 10 Zenith is a Ukrainian military position, a stronghold near the Donetsk International Airport.

D. Povorotnyi: А я просто це зрівнюю так: є вертикальні стосунки, їх вибудовує держава, і вони правильні, так воно має бути. А от оці горизонтальні зв’язки… Якщо ми їх зв’яжемо, нас не розірве ніяка вертикаль. Нас розділили, на жаль, і по церковному признаку, і по мовному, і по якомусь іще. Згадуючи проект «Нас не зламати», коли ми перший раз з ним приїхали в Краматорськ. Це було через кілька місяців, як його звільнили. Там був такий бар-кафе «Фієста». (Просто іншої площадки ми не знайшли). І от ми приїхали туди – гурт «Вертеп»8, піано-екстреміст9 (піаніст Богдан, що на Майдані грав), і ще одна виконавиця була. Вірші почитали, я сказав слово. Зал був повністю забитий. І коли ми акапельно, під гітару просто, заспівали Гімн, люди встали і зі сльозами на очах співали цей Гімн. Вони були дуже вдячні, казали: «Ви не розумієте, що ви зробили! Ми розуміємо, що ви не група «Металіка», не Лучано Паваротті, але те, що ви приїхали, просто від серця до серця, такі ж самі як і ми, хтось рускоговорящие, хтось україномовний – неважливо. І ми побачили, що ми разом!» От чому нас не зламати. Саме тому, що ми разом, що ми налагоджуємо ці горизонтальні зв’язки. І цей проект, була б така можливість, треба не лише на Схід, але і на Захід возити – налагоджувати ось ці стосунки. Потім у нас ще такий був проект, який умовно називається «Майстерня Святого Миколая». Також наша церква, Дніпропетровська єпархія, ми разом з волонтерами робили. Ми зверталися до школярів Дніпра, до шкіл, офіційно зверталися: «Давайте зберемо для дітвори зі Сходу якісь речі, які ви хочете подарувати від себе своєму ровеснику». І дітвора дуже долучилася. Цей проект у нас уже третій рік: ми в кінці 15-го почали, на Миколая; 16-й, 17-й; і у 18-му будемо робити. Більше 20-ти шкіл Дніпра долучилися до цього. Збирають у торби, ящики канцелярку, солодощі, іграшки, записують ролики. Ми потім ці ролики з вітанням показуємо тій дітворі, записуємо ту дітвору, як вони дякують. І от у певний час я для себе зрозумів багато речей. Немає між дітьми конфлікту: дитина з Донбасу, дитина з Луганщини, дитина з Криму, дитина з Чернігівщини, Галичини, Волині, Дніпра – вони збираються і в них конфлікту немає. Конфлікт може бути тільки на рівні: ти мені дульку показав, ти мені язик показав, але через годинку вони знову сідають і граються. Коли ми розірвали ці стосунки – дорослі? Ми в цьому винні. І от дітям треба це показувати. Щоб дорослі їм не розказували, які там на Галичині погані ростуть, уже ростуть погані і в Дніпрі. І от таким ось чином ми показуємо, що дітвора у нас нормальна, вся дітвора – і ті, і ті, і ті. І нам дорослим це дуже велика наука. Ми відвідали багато шкіл, у мене є там певне коло волонтерів, ми об’єднуємося, хто бере якийсь напрямок і їде. Я на Нову Бахмутку їжджу в школу, там уже нас знають. Ми оці от речі робимо: з концертом приходимо туди, починаючи з Миколая і до Різдва. Збираємо, зустрічаємося, показуємо і дорослим, і дітям, що нам немає чого ділити, ми одне. І ми дуже раді допомагати, підтримувати і бути поруч. Отакий проект. В цьому році ми їздили колядувати по підрозділах. Переодівалися, свій вертепчик був, з такою гумористичною назвою: «Посіпаки Святого Миколая». Хлопці такі з юморочком їздили туди. І на «Зеніт»10 виїжджали, прямо в Авдіївку, до шахти «Бутівка» доїжджали. Ну, тобто, були по багатьох підрозділах. Тому що, як по мені, обмежуватися тільки духовними якимось речами – це багатьом треба, звичайно, але не всім. І що буде людина робити, якщо я приїхав. Ну, я відвідав з підрозділу 5, ну, 10 чоловік, іншим що з цього. Ну приїхав собі поп, ну і поїхав собі далі, і таке єсть. А коли ми робимо отакі от речісумісно, поруч.

Takeaways from Trips to the Front

Такі світські речі збільшують довіру до Вас, а потім зменшують дистанцію, і принагідно людина може й до Бога навернутися через такий шлях.

D. Povorotnyi: Ну звичайно, звичайно. Це така собі проповідь. Але такої надзадачі я не ставлю. Виходячи із своєї віри, я не їжджу агітувати, я показую свою віру таким чином. Я інакше не можу, це мені як дихати. І звичайно за ці роки багато змінилося таких от напрямків. Уже такої потреби в гуманітарній допомозі військовим немає. Я священик не на посаді, уже у мене немає такої необхідності відвідувати підрозділи як священик. Звичайно, мене запрошують, хочуть бачити, багато друзів у мене. Але я пояснюю: хлопці, ну, звичайно по можливості я буду це робити.

Але Ви як волонтер тепер?

D. Povorotnyi: Да, да, да… По підрозділах є вже штатні священики, які працюють. І неправильно буде, якщо я буду приїжджати і щось умнічати. Є система і вона починає працювати, а я роблю оці ось речі. Буквально два тижні тому ми були в Красногорівці, там якраз був День міста. А там зараз військово-цивільною адміністрацією опікується мій побратим з 20-го батальйону. І він запросив, каже: «Якщо є можливість, приїдьте, якщо можете, концерт привезіть». І ми привезли виконавців – гурт «Вертеп» і піаніст Майдану Богдан. Виступили спочатку в «Груз-200», є такий гуманітарний проект Міністерства оборони. Там у мене також знайомі служать, мої земляки, ті, що рештки хлопців привозять, розшукують поховання, загинувших привозять додому. І ми буває, їх відвідуємо і розраджуємо, тому що це дуже складна праця. Ці люди для мене – просто граніт-люди, але з палким серцем. Я завжди їм кажу, що просто перед вами вклоняюся. І для мене важливо теж із ними побути, відвідати. І от ми були з цим концертом, вшкварили гарно, поспівали разом, почитали вірші, пограли. Потім поїхали в інший підрозділ, вже в Красногорівці. Виступили таким експромтним концертом. Виступили на центральній сцені Красногорівки. Людей небагато було, щоб там зібралися прямо дивилися. Але вони проходили, чули, бачили це. Це дуже важливо, і для нас важливо також. Ми повертаємося звідти з певними думками. Повертаємося, щось осмислюємо, самі для себе багато речей розуміємо. І люди, що там живуть, багато чому нас вчать: і в гарному сенсі, і в поганому сенсі. Бо ми тут буваємо дуже зарозумілими: от ви самі винуваті, от ви то, от ви сьо. Але побачивши ці реалії, я розумію, що людина може і не хотіти, але від неї дійсно мало що може залежати. І людина може бути просто заручником тої ситуації і тих обставин. А є такі, що помилилися, але треба час і розуміння, і вони роблять висновки і кажуть, що так – ми помилилися. Розумієте, це також дорогого коштує. Я бачу в цьому дійсно і промисел Божий. Знову таки, 27 років – які ми приклади бачили? Ми бачили в основному приклади успішних решал, корупціонерів, депутатів, які підкупають непорядних там людей, підкупають і користуються цим, недоторканістю своєю. Бачили рецидивіста Президента, який плутав Ахметову з Ахматовою, чи запрошував увікнути Україну і подивитися, як українки роздягатися будуть… Ну це ж ганьба була. І нам Господь попустив оце все, але ми висновків не зробили. І Господь пустив війну, щоб ми нарешті щось зробили. Ну і очистилися певним чином. Тому що треба розуміти, де істинні цінності, а де фальшиві. Тому що коли країною керують такі люди, то молодь, котра необізнана, починає хотіти бути такими, думає, що це круто. Якщо така людина стає Президентом, то мені треба прагнути стати такою людиною. А дітей ти можеш тільки прикладом навчити. Проповідями – це добре, але приклад набагато краще. І приклад батьків, і оточуючого суспільства, і по телевізору, що вони бачать. І якраз оця от річ, повертаюся до хлопців, які загинули. Для мене зараз оце ось наглядні, ті справжні приклади. І, до речі, ті депутати, рішали, корупціонери, президенти – вони ж не звідкись, вони не з Луни, вони від нас вийшли. Але оті герої, яких ми зараз бачимо, оце приклад, і вони теж з нас вийшли. Тобто, ми різні. Але у нас є герої, на яких можна рівнятися, справжні.

On Heroes and Heroism

Як Ви для себе визначаєте героїзм, і чи були свідком на війні цього героїзму?

  • 11 Krasny Partizan is the former name of Betmanovo, a village in the Donetsk region.

D. Povorotnyi: Ви знаєте, там героїзм навіть у тому, що от хлопці ішли в 14-му році без зброї, в тапочках резинових, бо берці були такі, що не одягнеш, а інших не було (чим могла держава, забезпечувала). Чи та форма, чи в тих умовах, у яких вони жили. Це вже героїзм – просто там бути. Хлопці просто втрачали своє здоров’я, побувши в тих умовах. Немає нормальної води. Ми тут живемо і не дуже на це звертаємо увагу: є попити, є поїсти, пішов у магазин, скупився. Там цього немає – ти в сирості, ти в постійному стресі, ти постійно під обстрілами. Якщо брати оті жаркі часи, це вже героїзм, багато героїзму. А ті всі хлопці, що загинули… Сергій Демиденко, той офіцер, який прослужив у тій армії, яка розвалювалася. І він не згодився з тією армією, він прийняв рішення захищати Батьківщину. І став майже один на один з ворогом. Там в отому Маріуполі не було усвідомлення, чим це все закінчиться. Чому перші хлопці ховали обличчя? Тому що вони не знали, що буде через місяць-два, хто переможе. І що їм прийдеться робити, їхнім родинам? Але вони йшли, навіть на це. І отой Демиденко Сергій, який прийняв свій останній бій, дав наказ розблоковувати. І чим це закінчиться було невідомо, може він виявиться преступником для якоїсь влади, чи щось іще. Це геройський вчинок. І хлопці, які без бронежилетів ішли під кулі, це герої. Є у мене друг Юрій Фоменко, він також доброволець, публіцист, історик, агроном. Тобто людина такого дуже широкого спектру знань і широти розуміння всього. Він каже: «Люди 14-го року, ті, які пройшли до Іловайська, для мене герої. Герої і ті пацани, що в тому ж Іловайську були, і ті, що пішли на контракт в армію». Іл 76-й. От здається: «Та ну що там вони. Сіли в літак, їх збили, і все. Чому вони герої?» Тому що вони пішли в невідомість. Тому що вони вже знали, що ворог робить те, що робить. І під час війни ти можеш загинути, навіть просто будучи в літаку. Ходячи по краєчку, ти можеш загинути там на лінії зіткнення. Вони злетіли і їх збили. От вони герої, бо пішли в невідомість. Було б гарно, якби вони приземлилися і захистили той аеропорт. Звичайно, це також було б геройством. Але це теж геройство. Чому хтось інший не пішов? Це приклади. У мене є знайомі священики, які і в полоні були, і в Дебальцівському котлі, виходили разом із хлопцями з того оточення. У мене в підрозділі хлопці потрапили в полон у Красному Партизані11. Четверо загинуло, я їх забирав, а інші, здається 8 чи 9, в полон потрапили. І більшість із них повернулися знову воювати. А їм же там промивали мізки: «Ми слідкуємо за тобою, тільки там знову з’явишся, іншим разом вб’єм тебе і твою родину». І вони не побоялися. Геройство – це не просто на амбразуру стрибнути. Це може бути і відчайдушним кроком уже від того, що нічого не зробиш, да. Але цей свідомий вибір, для мене – це геройство. Офіцери, які пішли в 14-му році невідомо куди, невідомо як і навіщо, і незрозуміло було, чим воно виявиться. Які свідомо пішли воювати, вони розуміли, знали, що ті хто стріляє з «градів» з території сусідньої держави – вони з тими російськими офіцерами навчалися в свій час. І вони пішли захищати Батьківщину свою. А інші офіцери навпаки, які піддалися і пішли на сторону супротивника. Наприклад, генерал СБУ, який зрадив присязі. Геройство те, що людина лишилась вірна присязі попри все. Я в 14-му, 15-му роках чітко казав хлопцям: «Ви для мене герої, тому що ви лишилися вірними присязі, державі, яка 25 років не звертала на вас ніякої уваги, ганьбила вас, принижувала зарплатами, ставленням до вас. А ви пішли її захищати, не розуміючи, що це таке». Оці от приклади треба наводити, розказувати про них, і пам’ятати для себе це, щоб знову не скотитися до тих інших прикладів, які були в нашому суспільстві.

After the War

Скажіть, отче війна впливає на людей? Люди міняються?

  • 12 Svirid Golokhvastov is a comedic personality and the main character of the play and the film Chasin (...)

D. Povorotnyi: Я давно вже хочу викристалізувати таку свою думку. Намагаюся трошки її візуалізувати в текст якийсь про війну: про те, що війна – це не нормальний стан, і не можна допускати війну. Великий гріх на нас, що ми війну допустили, і винуваті не тільки ті, що референдуми там проводили. Я кажу, наприклад, чиновникам: давайте зрозуміємо, що все державне управління до війни якраз і призвело до війни – попустительство, згодничество, байдужість, якісь злочинні дії. Оце весь результат нашого будівництва, хибного будівництва, і всі в цьому винуваті. І ми, що обирали таких людей, і ви – обранці, які робили це, і ви – чиновники, які на посадах закривали очі на багато що, чи згоджувалися бути в цій системі, яка от привела саме до війни. Допустили ми цю війну, але війна чим ще погана? Да, вона вбиває людей фізично, але вона страшніша тим, що вбиває людину морально і духовно. І часто люди, які повернулися з війни, все одно живуть війною. У війни дуже проста, дуже чітка парадигма: чорне-біле, свій-чужий, ворог-друг. Нажав курок – проблему вирішив, кинув гранату – немає людини (проблеми немає). Зазвичай так воно і є – людина лишає війну у себе всередині, в душі, в серці. Повертаючись додому, вона живе в цій парадигмі. А світ – він строкатий. Як казав Голохвастов12 – рябоє. І тут дійсно треба включати свою душу, розум, духовність, щоби не опуститися. І, на жаль, хтось дотримується методу «чорне-біле». Часто це просто приводить до руйнації самої людини і стосунків цієї людини і з суспільством, і з оточуючими людьми. І треба вигрібатися від цього. Відповідей легких немає. Я навожу приклад тієї ж американської армії, у якій начебто все вшито: і соціалка, і навчання, і все, що хочеш. Людина після армії може прогресувати. Але дуже великий відсоток самогубств і такого іншого, що це страшне. І нам до цього також треба готуватися. І церква повинна, звичайно, працювати. Але легко сказати: «Церква нехай працює». Треба дати умови церкві працювати. У нас же люди дуже розумні – «почему это вы празднуете Хрещення Руси-Украины на государственном уровне, и Томос Президент просит. Государствао отделено от церкви». Ну і що? А мізки від тіла відділені, чи ні? Давайте не просто повторювати слова, а розуміти сенс. Треба дати можливість церкві працювати над цим. І зараз те, що впроваджується капеланство… Да, нам самим треба змінюватися. ХХ століття ми, церква сиділи в маргінесі і звикли жити таким чином: не трогайте нас, ми вас не трогаємо, ми сидимо собі при храмі, от заходьте і все. А церква завжди жила активним життям, упродовж 2000 років: це була проповідь, соціальна робота, спілкування з людьми, витягування їх, боротьба з алкоголізмом і усіма цими явищами. Це була активна праця церкви. Зараз треба повертати церкву в русло такої роботи, не боятися цього. Середньовіччя не повернеться. І не церква була винна в Середньовіччі, а саме суспільство. Така була парадигма буття і тут не церква винувата, це був такий час. Тому для мене важливо, і я завжди хлопцям наголошую: я сам до цього зрію, що можливо буду проводити якісь такі зустрічі. Я не психолог, але може буду долучатися до якогось такого спілкування. Бо бачу, що ті, які повернулися – закриті. А коли починаєш з ними розмовляти, витягуєш їх на розмову, вони відкриваються. Одне діло, коли людина просто сидить собі і думає, думає, думає, навіть в голос не промовляє цю проблему. Коли людину викличеш на розмову, вона щось ляпне – сама себе почує і зрозуміє, що це дурня, і вже проблеми немає. А якщо ще почати працювати, витягувати цих людей і повертати до оцього строкатого, різнобарвного буття, це буде краще. Тому що війна вбиває. От треба вбити ту війну, яка лишилася в душі, той чорно-білий світ треба вбити в собі. Запустити оцей різнобарвний світ. І власне заради цього різнобарвного світу ми воюємо, нашого світу, не «русского мира», не Європейського союзу, а саме українського світу. Всі народи – націоцентричні, вони про себе думають і живуть своїм світом. Є французький світ, афганський…. Це не погано. Вони так живуть, самоідентифікують себе і їм легше виживати в цьому конкурентному світі. Нам свій світ треба будувати, тільки не з мінусами, не такий, як «русский мир», який як ракова пухлина, але свій. У нас є чим пишатися, є що розвивати. І він у нас барвистий, ми дуже гарні люди у всіх сферах.

"The Lord puts you in the conditions that are best for your salvation."

Дуже приємно бачити Ваш оптимізм, але Ви пройшли через такі дуже тяжкі періоди на війні. Ви кажете, що були священики, які на тій території побували, і вивозили тіла, і бачили … і з цим треба справлятися. І є теж, мабуть, свій посттравматичний синдром. Ви якось навчилися з цим працювати?

  • 13 This quote refers to the World War II myth propagated by Soviet and later Russian propaganda that t (...)

D. Povorotnyi: З Божою допомогою, тільки з Божою допомогою. Я для себе це давно уже визначив, і для мене це аксіома, Господь ставить тебе в ті умови – найкращі для твого спасіння особистого. Господь посилає тобі таких людей поруч – найкращих для спасіння. Навіть, якщо він тобі неприємний, навіть, якщо він тобі мізки виносить, але це та людина, яку Господь тобі послав для твого спасіння. Працюй з нею, будь з нею, сам над собою працюй. Значить, щось у тебе неправильно. Мені дуже пощастило, що я на відміну від тих священиків, які зараз на посадах, постійно перебувають там… Вони бачать світ тільки з окопу, оцей вузький сектор бойових дій – свій підрозділ, взвод, максимум батальйон. Вони не бачать усієї широти 360 градусів. Мені так пощастило, що я бачив різне: бачив і мирне життя, і оту грязюку, бачив отих світлих людей в тій грязюці, завдяки кому тут мир. І оце мені дає сили і розуміння, що життя різнобарвне, воно різне. І це непогано. Багато хто говорить: «Все пропало, там не чувствуют войни…» Кажу: «Так. А за що воюють власне? Саме для того». Це значить, вони гарно виконують свої функції – жертвуючи життям, здоров’ям, інколи якимись іншими речами, родини розвалюються. Вони жертвують заради того, щоб тут люди не відчували війни. Те, що нам нав’язувалася ідея, про те, що «великая отечественная война… есть фронт, есть трудовой фронт, что все, как один»13. Не було як один. Було різне, по-всякому було. Держава просто інша була і примушувала. І я питаю: «Хіба ми хочемо до цього повернутися?» Ні. І знову таки, бачачи, що там на фронті, і мирне життя, і трагедії родин, які втратили хлопців своїх... Нам є над чим працювати. Ніколи складати ручки і кричати, що все. Господь тобі дає саме те і ті умови, щоб ти себе реалізував як людина і прийшов до спасіння, працюй із цим. Не буде ніякої депресії, і не буде ніякого «все пропало». Тому що у тебе є, що робити. Багато волонтерів стали перед дилемою: нема що робити. Ресурсів, фінансів немає, все – депресія, «все пропало», нікому нічого не треба. Шукай інше, не обов’язково їздити на Схід, підтримуй близьких цих хлопців, щось інше роби, працюй, переформатуй свою діяльність. І в цьому я бачу і плюси, і поле діяльності, де можна не загубитися. Я завжди кажу: «Хлопці, піднімайте голову із свого сектору обстрілу, в якому ви тримаєте оборону. Дивіться наліво, направо, за спину дивіться. Те, що ви бачите тут, не значить, що це увесь світ. Ти як боєць знаєш лише свій сектор, командир взводу знає, що робить його взвод, командир роти бачить ще ширше, головнокомандувач бачить ще ширше….» Це для дурнів лише все ясно і понятно. Дурні знають, як країну вивести з кризи, тільки їм ніколи, треба займатися своїм, іншим.

On the Spiritual Front

1Отче, дивіться, ця війна гібридна, і вона відбувається не тільки на фронті, не лише на лінії розмежування. Вам як людині церковній, мені здається, ще краще ніж мені, відомо, яка боротьба ведеться на духовному фронті, яке іде гібридне протистояння в релігійній сфері. Чи Ви протягом свого служіння стикалися ось із цим протистоянням?

  • 14 Patriarch refers to Kirill (Gundiaev), the Primate of the Russian Orthodox Church.

D. Povorotnyi: Те, що стосується церковної гібридності, я стовідсотково впевнений, знаю, можу довести, що через УПЦ МП пропрацьовувались певні сценарії цієї гібридної війни. Ідея «русского мира» спочатку виникла в маргінальних кругах: Дугіни і так дальше. Але коли про це сказав Патріарх14, вона вийшла на всезагальний рівень. Це вже стало начебто, навіть церковною темою: «Святая Русь», «русский мир». І цю ідею освятив, в лапках кажучи, патріарх Кіріл. Багато тут в Україні цю ідею підтягнуло. Тому що я знаю, що в середовищі УПЦ МП (не кажу про російську церкву в Росії, а саме про її складову в Україні), є дуже багато людей, які сумують за «великой державой», які мріють, що повернеться «великий русский мир» в каком-то новом изводе. Вони працювали для цього. По-перше, проповідями, по-друге, вони казали про цю війну як гражданскій конфлікт: що наші солдати ідуть убивать на восток своіх соотечествеников, братьев. Потім, коли пішли вже втрати, вони відмовлялися ховати по православному чину, по християнськи, наших воїнів. Хоча підстав для цього немає ні в яких церковних правилах, канонах – як вони люблять себе прикривати канонічністю. Відмовити можна самогубці. Але це не самогубці, це воїни, які виконують накази. Воїни завжди, ще з євангельських часів, були шанованими представниками суспільства, і в християнських державах тим більше. Потім розвідувальна діяльність: багато їхніх священиків зі зброєю в руках були коригувальниками. Це неоспоримі факти. Є у нас в Дніпропетровській області священик Московського патріархату Дмитро Галушко, він відмовився відспівувати хлопця – односельця Куряту Івана, який загинув у Пісках. Це було восени 14-го, вже після Іловайська. Він відмовився його відспівувати і ховати, і він досі служить у цій церкві, розумієте. З Московського патріархату в Україні всього лише чотири священики, які опікуються збройними формуваннями офіційно. На відміну від майже п’ятисот Київського патріархату, і сто з лишнім греко-католицької церкви. Що для цього треба. Я думаю, просто казати правду, розказувати оці ось звичайні прості речі: те, що в них відпрацьовується сценарій, бо спочатку в них була активна позиція, потім вони чекали, чим все закінчиться, тепер вони кричать: «Ми за мир». Начебто ми за війну. Для мене постання єдиної помісної автокефальної церкви – це така собі духовна гігієна. Я не кажу про геополітику, про це є кому казати. Це духовна гігієна. Через цю церкву не зайдуть ідеї «русского мира», «царя искупителя». Як багато в них цієї єресі – етнофілетизму. Церква Христова буде проповідувати Христа, любов до Бога, до людей, служіння людям і Богу. Всі православні країни, які поставали в певний час, раніше чи пізніше в якомусь вигляді отримували і церковну самостійність. І от зараз там запитують: «А навіщо давати Україні автокефальну церкву?» Я кажу: «От ви за всю історію України згадайте час, коли вона була незалежною». Всього лише 20–30 років. Я княжу добу не беру. І вони робили все для того, щоб ми нівелювали цю незалежність – розвалювали армію через тих, хто тут на них працював, щоб ми її втратили. Вони так і казали: «10–20 років пройде, не буде цієї самостійної України. Буде вона чи під нами, чи ще під ким. Що робити з цією автокефальною церквою?» І це було аргументом. І ці хлопці, які пожертвували життям – 500 з Дніпропетровщини, 200–300 з інших регіонів, оці ось тисячі людей своїм життям показали, що Україна відбулася і вона має армію, вона має державу, адміністративне управління. Вона мусить тепер ще мати свою незалежну церкву. Тобто ми відбулися. Це дуже серйозно, тому що ця гібридність була і до війни, як ви кажете. І в цьому велику роль відігравала саме церква – через свої дуже розширені канали впливу на людей. На жаль, це так відбувалося, і держава, ніби аргументуючи своїм відділенням від церкви, на це закривала очі. Ну, да, да, закривала очі. Так було вигідно комусь, казали: «не лізьте, не трогайте». Я впевнений, що можливо і якісь домовленості були на державному рівні, не трогати, не зазіхати на це. А зараз звичайно ці процеси мають відбуватися. Але їх треба вирішувати. Це як оперативне втручання. От, на жаль, з війною ми щось розуміємо, і через цю війну ми маємо пройти і щось винести.

Якщо ми не усвідомлюємо в мирний спосіб, то вже, коли на кону стоїть життя, то тоді вже якось і краще усвідомлюємо.

D. Povorotnyi: Якийсь святий казав, дуже мені подобається ця фраза: «Господь говорить з нами через дотик любові. Потім, якщо ми не чуємо дотика любові, шепотом через совість. Якщо ми не чуємо і шепоту совісті, він кричить до нас через війни, катаклізми, суспільні негаразди». От, зараз Господь нам кричить. Чи почуємо? Коли він дав нам незалежність, був дотик любові, це не наша заслуга, це божий дар. Мені деколи кажуть якісь наші неоднодумці: «Ну, от ета незалежність вам на дурняк досталась». Кажу: «Так, правильно, це Божий дар. Божий дар завжди на дурняк». От ми його отримали. Ті покоління, ви як історик знаєте, скільки боролися, які перипетії були! Але дали не їм, а нам – як Божий дар, як задарма. І от ми не знали, що з ним робити. А тепер кажуть, відмовтесь від Божого дару. А я відповідаю: «От тобі щось подарувала людина від серця. А ти подивився і кажеш: та не хочу. Як ти будеш до цієї людини ставитися?» Так само і Бог: як він буде до нас ставитися, якщо ми оцей Божий дар відкинемо і скажемо: «Путін приди і за нас всьо порешай». І от хлопці і дівчата якраз своїми жертвами, своїм трудом… Вони для мене реально герої. Вони оцей Божий дар відстоюють, таким чином. І це дає відповідь і самим нам, і Богові, аргумент, що ми все ж таки не пропащі. І заради них… Як ото Господь, коли Содом і Гоморру палив, казав, що і за десять праведників не спалю я міста цього. У нас є оці праведники, заради кого Господь дає нам можливість і час щось робити, кожен на своєму місці. Повертати загиблих рідним додому, ховати цих хлопців, щоб ми бачили, що от вони не якісь легенди, що нібито не було таких людей. Вони були, ось вони поруч з нами жили, ось вони лежать на цьому цвинтарі, ось їхні імена на школах закарбовані… У нас імені «героїв» Совецкого Союза, які ганьбили і притісняли наш народ, ще досі висять на дошках у школах. Є такі школи, навіть у Дніпрі, які відмовляються вішати таблички хлопців, які в них навчалися і загинули на Сході. Зате дошки героїв афганської війни висять. Я не кажу, що вони погані, але що вони робили кращого на відміну від наших хлопців, що вони робили?

Або для України, що вони робили?

D. Povorotnyi: І для мене це принципове питання – увічнення. Я буду над цим більше працювати, в мене мрія така, щоб у кожному місті… У нас є таке невеличке селище, Дніпропетровської області, там семеро загиблих. Міста є такі, що 10–15 чоловік загинуло – це, наприклад, обласні центри. А тут з одного села 7 загинувших, уявіть. І як ми можемо це так спустити? Хлопців треба повертати, повертати додому, де б вони не лежали, привозити додому, віддавати рідним, вони заслужили гідного поховання.

On the Future of Ukraine

І на завершення, отче, яке у Вас бачення нашої спільної перспективи, я маю на увазі України?

  • 15 On the Kolchak Fronts, to tear your vest on your chest is a Soviet-era reference meaning to flaunt (...)

D. Povorotnyi: Господь однозначно для нас передбачив щось таке, що ми собі навіть уявити не можемо – найгарніше. Просто нам треба бути сміливішими і мріяти, розуміючи, що Господь щось передбачив для нас краще, ніж ми собі можемо придумати. Не впадати в розпач, тому що наше оце мирне життя куплено дорогою ціною. Я цих хлопців і дівчат знаю, шаную, зустрічаюся, живими їх дуже радий бачити. Я дуже радий, коли вони повертаються і починають жити звичайним життям, не б’ють себе в груди: на «колчаковскіх фронтах», не рвуть тельняшку на грудях15, не вимагають пільги. Вони роблять підприємства, залучають робітників, працюють, розбудовують цю країну, цю землю, яку Бог нам дарував. Те, що нам він її дарував, це однозначно, це треба зрозуміти, і зараз ми цей дар відстоюємо. Тепер нам, відстоявши цей дар, треба дальше його розвивати і розвивати, пам’ятаючи, яку ціну за це заплачено. І кожен, що може, на своєму місці робити. Чи може багато людина? Так, може багато. Ти подивися, хто поруч з тобою живе: старенька бабуся, якій нікому хліба купити, чи діти її покинули, чи немає нікого, сама лишилась. Візьми над нею шефство, умовно кажучи, не треба навіть щось купляти їй, просто прийди, відвідай, поспілкуйся, бо нам, людям, важливо спілкування і розуміння, що ми не одні. Це оці ось горизонтальні стосунки. Позвони другу, товаришу, якого ти довго не бачив, перепитай, як справи. Може йому щось треба, можливо цим дзвінком ти витягнеш його з петлі. Він згадає, чим він жив, і що кругом нього є друзі, да. Якщо ти можеш купити буханку хліба комусь, віднеси в дитячий будинок, чи віддай сироті, чи отим же діду чи бабусі, які поруч живуть. Можливо, їм і не треба хліба, але твоя увага важлива. Якщо ти можеш зробити щось своїми руками, щось організувати, бери організовуй, ділися з іншими. І от таким чином, я думаю, що Господь веде нас. Отак от, як він мене колись за вухо привів до храму (я це так розумію), так він веде і всі народи, промишляє і про людей, і про народи. І те, що ми попри всі наші перипетії (ви краще знаєте нашу тисячолітню історію), збереглися як народ, збереглися як якась цілісність, дуже така багата і строката, яка може і світу щось подарувати. Ми дивимося наліво, направо, і в когось щось вчимося, а багато чому і в нас можна повчитися. Міжконфесійному миру, наприклад. Багато країн ми можемо повчити цьому, багато. Мій Дніпро є прикладом. Я надихнувся оцими речами. Ось ви кажете, що гібридні речі нас розірвали, гібридні впливи, канонічні/неканонічні. В Дніпрі я зустрічався з однодумцями з різних конфесій. Говорили про те, що нам треба маніфестувати, що нас релігія не розділяє. Ми спілкуємось один з одним, поважаємо один одного, приймаємо один одного, залишаючись самі собою: православними, католиками, греко-католиками, іудеями, мусульманами. Дніпро – місто не релігійне, більше як би світське, але воно багатоконфесійне. Давайте ми це покажемо. Ми й так це робимо в житті, давайте якийсь проект придумаємо. Перший такий був проект – молитва «Отче наш». Ми зустрілися під обладміністрацією на прощену неділю, здається, в 2015 році, і представник кожної християнської конфесії прочитав «Отче наш» окремо. А потім зняли такий ролик, у якому кожний у своєму храмі, в своєму зібранні прочитав строчку з «Отче наш», а «Амінь» ми сказали разом на площі посеред міста Дніпро. Таким чином ми свідчимо свою єдність, що нас об’єднує Бог, нас об’єднує ця молитва «Отче наш», яка дана всім християнам, а все інше то таке. Твоє життя – то твоя справа, і кулаком, мечем нав’язувати щось своє не треба. Інший проект був «Сходи» – коли збиралися люди різних конфесій: мусульмани, іудеї, православні різні, і Московський патріархат приймав участь у цьому, греко-католики, католики, протестанти. Збиралися і спілкувалися. Висловлювали свою думку на різні теми, не догматичні, не церковні, не релігійні, але через свою віру висловлювали свою думку: з приводу родини, з приводу алкоголю, наприклад, з приводу історії, історичної пам’яті, з приводу Тараса Шевченка, чогось ще. І от ми розказували, зустрічалися і таким чином між собою вибудовували довіру. Бо довіра – такий капітал, який легко втратити, але важко накопичити. От ви запитали, що нам робити? Нам треба оцей капітал довіри. Ми не довіряємо нікому, ми один одному не довіряємо, не довіряємо владі, не довіряємо представникам тих, кого ми обрали, не довіряємо взагалі нікому. Але треба нам оцю довіру повертати, бо довіра – це фундамент, на якому можна будувати все. Родина – це така квінтесенція довіри чоловіка і жінки, які будують спільне життя. І якщо є оця довіра, то сім’я успішна, вона проходить усі випробовування, народжує дітей, будує хату собі, мрії реалізовує. І нам треба родину свою розбудовувати, лишаючись самим собою звичайно. І ми (Україна) можемо бути прикладом багатьом. І цей приклад треба пропагувати. І церкві працювати для іміджу держави, різним церквам. Я думаю, що все у нас вийде, тому що Господь нас тягне за вуха. Треба трошки перестати упиратися.

Concert for Ukrainian Armed Forces soldiers performed by the propaganda-volunteer troop and led by chaplain Dmitri Povorotnyi. Luhansk Region, February 2020

Concert for Ukrainian Armed Forces soldiers performed by the propaganda-volunteer troop and led by chaplain Dmitri Povorotnyi. Luhansk Region, February 2020

Photo from the personal archive of D. Povorotnyi

Povorotnyi’s Most Emotional Moments

Отче, можливо до Вас скоріше вже як не до релігійної особи, а як до людини, в мене виникло таке запитання. За весь цей період, що ви були на війні, які найсильніші емоції Ви пережили?

D. Povorotnyi: Багато. Кожна поїздка в оті 14-й, 15-й роки. Оте що я розказував про дітей, це відчуття дійсно зробленої справи, яка дійсно відгукнеться. І це приємно, і я дякую Богові, що він дав мені таку можливість бути причетним. Теж саме, коли, наприклад, вдалося забрати тіла чотирьох хлопців з Красного Партизана, домовитись. Все склалося. Господь дав таку можливість і дозвонитися до того ватажка – він згодився. З нашої сторони дали дозвіл. Звичайно було дуже важко… Це був січень 15-го року, біля Торецького був блокпост. Його оточили, хлопці в оточенні вели бій, четверо загинуло, а інші в полон потрапили. На наступний день після бою я приїхав у підрозділ, бо нас у перший день не пустили. І получилося так, що командир цього підрозділу, «Восток», позвонив жінці офіцера Колісника Андрія, щоб вона приїжджала забирала тіло чоловіка. І я кажу: «Давай я заберу, чому жінка буде їхати хто-зна куди». Я дозвонився, і він каже: «Да, забирайте». Я спитав: «То може всіх забрати?» Я представився священиком з Дніпропетровщини, те-те-те, і питаю: «А якщо всіх?» – «Ну давай всіх тоді». Кажу: «А що треба? Я домовлюся з військовими…» Він: «Ні, ніяких військових, машина цивільна, ви і все». Ну, і на наступний день ми поїхали, я і своїх же ж попередив. Кажу: «Є можливість забрати тіла наших хлопців. Командир, дозвольте». – «Звичайно, – каже, – давай, хлопців треба забрати». І друг мій Володя Фоменко сів за руль, машину знайшла волонтерська організація «Патріот». Ми на газелі поїхали туди, в Красний Партизан, забрали тіла хлопців і перевезли вже на нашу територію. Їх через кілька днів вже я сам і ховав. Не на всіх похоронах я був. Був на похороні Сергія Слюсаренка в Дніпродзержинську (зараз Кам’янське), і в Чумаках офіцера Андрія Колісника я поховав. Не був на похороні Альберта Саруханяна – це вірменин, з Кривого Рогу, я просто не встиг фізично. І Роман Цех – хлопець в Покровському районі, пограничний район із Донбасом. Ну я часто заїжджаю на могилку, як на Схід їжджу, я часто в нього буваю. Тільки у Альберта не був ще ні разу на могилі, далеченько, і в тому напрямку рідко буваю. Для мене це просто такі речі… Ну я просто як християнин повинен був це робити. «Накорми голодного і спраглого, поховай померлого». Але от такі речі дають розуміння хлопцям, що їх не кинуть. Навіть, якщо вони загинуть, вони повернуться додому. Це важливо розуміти. І оцей соціальний проект Міністерства оборони «Груз-200» (якраз вони це роблять – повертають хлопців) – це показник цивілізованості армії, цивілізованості країни. Саме в тому, як ставляться до своїх загиблих. Так, це в процесі становлення, система має вибудувати свою працю, але це робиться. Це робиться, і отаким чином ми свідчимо про те, що ми самі змінюємося.

Дякую, отче.

D. Povorotnyi: Але все буде добре.

Top of page

Notes

1 Pochaevski listki refers to the spiritual-educational and informational print publication of the Holy Dormition Pochaev Lavra, which is subordinate to the Russian Orthodox Church in Ukraine.

2 Sicheslav was a proposed name for the city of Dnipro during the 1917–1921 Ukrainian Revolution. Today this name is widely used by the media, public organizations, and other entities in the pro-Ukrainian environment.

3 Poslukh refers to virtue.

4 The Immortal Regiment is a Russian civil event that originated as a grassroots initiative and is now supported by the Russian authorities. The regiment mainly consists of street marches with portraits of World War II participants and is used for propaganda purposes.

5 On June 14, 2014, a Ukrainian Il-76 airplane was shot down while landing at Luhansk International Airport. Forty paratroopers and nine crew members were killed. The likely perpetrators were mercenaries from the Wagner Private Military Company, a Russian paramilitary organization.

6 Fighting for the city of Shakhtersk took place between July 28 and August 5, 2014, resulting in the deaths of 35 Ukrainian soldiers.

7 Gorono and raiono are the obsolete names for the city and district departments of local self-government bodies responsible for education.

8 Vertep is a theatre with ancient roots primarily performed around Christmastime consisting of performances on secular and religious topics.

9 The Piano Extremist is a pianist, composer, and artist named Bogdan who first performed in 2014 during the Revolution of Dignity and later took part in volunteer trips to eastern Ukraine.

10 Zenith is a Ukrainian military position, a stronghold near the Donetsk International Airport.

11 Krasny Partizan is the former name of Betmanovo, a village in the Donetsk region.

12 Svirid Golokhvastov is a comedic personality and the main character of the play and the film Chasing Two Hares who is often quoted in Ukrainian society.

13 This quote refers to the World War II myth propagated by Soviet and later Russian propaganda that the entire Soviet Union was united against Nazi Germany.

14 Patriarch refers to Kirill (Gundiaev), the Primate of the Russian Orthodox Church.

15 On the Kolchak Fronts, to tear your vest on your chest is a Soviet-era reference meaning to flaunt your combat experience and show yourself off as a hero.

Top of page

List of illustrations

Title Near Vodyanyi, December 2014
Credits Photo from the personal archive of D. Povorotnyi
URL http://journals.openedition.org/pipss/docannexe/image/6159/img-1.jpg
File image/jpeg, 124k
Title Chaplain Dmitri Povorotnyi blesses the soldiers of the "Dnepr-1" regiment who were deployed to the East, Fall 2016
Credits Photo from the personal archive of D. Povorotnyi
URL http://journals.openedition.org/pipss/docannexe/image/6159/img-2.jpg
File image/jpeg, 50k
Title Concert for Ukrainian Armed Forces soldiers performed by the propaganda-volunteer troop and led by chaplain Dmitri Povorotnyi. Luhansk Region, February 2020
Credits Photo from the personal archive of D. Povorotnyi
URL http://journals.openedition.org/pipss/docannexe/image/6159/img-3.jpg
File image/jpeg, 203k
Top of page

References

Electronic reference

Tetyana Kovtunovich, Interview with Military Chaplain Dmitro Povorotnyi, Conducted in Kyiv, 1 August 2018 (UKR)The Journal of Power Institutions in Post-Soviet Societies [Online], Issue 22 | 2021, Online since 19 February 2021, connection on 22 May 2022. URL: http://journals.openedition.org/pipss/6159; DOI: https://doi.org/10.4000/pipss.6159

Top of page

About the author

Tetyana Kovtunovich

Ukrainian Institute of National Memory

By this author

Top of page

Copyright

Creative Commons License

Creative Commons License

This text is under a Creative Commons license : Attribution-Noncommercial-No Derivative Works 2.0 Generic

Top of page
  • Logo FRS
  • Logo FMSH
  • Logo CERCEC
  • Logo ISN
  • Logo RES
  • DOAJ - Directory of Open Access Journals
  • OpenEdition Journals
Search OpenEdition Search

You will be redirected to OpenEdition Search