Skip to navigation – Site map

HomeThe Journal of Power Institutions...Issue 22Oral History: The Russo-Ukrainian...Interview with Military Chaplain ...

Oral History: The Russo-Ukrainian War Through the Eyes of Ukrainian Military Chaplains - Conversations (10)

Interview with Military Chaplain Yuriy Kazmirenko, Conducted in Kyiv, Ukraine, 9 August 2018 (UKR)

Tetyana Kovtunovich

Abstract

Yuriy Kazmirenko was born in 1972 in Stavyshche, a village in the Zhytomyr region and was educated at the paratroopers’ academy, Kyiv National Economic University, and the Faculty of Law. Kazmirenko served in army airborne and reconnaissance units before going on to receive his religious education at Kyiv Orthodox Theological Academy, after which he served as a priest at the Svyatoduhovsky Temple in Kyiv prior to the start of the war. Kazmirenko has served as a military chaplain attached to the 20th Dnipropetrovsk Territorial Defense Battalion since 2016 and previously served between 2014 and 2015 as a priest and ambulance driver in the Aidar Battalion.

Top of page

Editor’s notes

This interview was conducted in association with the Oral History of the ATO (Anti-Terrorist Operation) project, which began in 2015 and aims to collect and publish oral testimonies of participants and eyewitnesses of the Russian-Ukrainian War.

Full text

About Me

Yu. Kazmirenko: Священик Юрій. Прізвище Казміренко. Священик Української православної церкви Київського патріархату. Народився в селі Ставище в 1972 році, Попільнянський район Житомирської області. Там же і навчався в школі. Потім поїхав до Києва, поступив в училище, ПТУ. Потім була школа десантників. Маленькі солдатики бігали по Києву, займалися тактичними вченнями і в спортзалі займалися рукопашним боєм. Такі маленькі солдатики. А потім вже армія, ВДВ, розвідка. Потім як прийшов з армії у 2003 році поступив у Київський національний економічний університет, на юрфак. Закінчивши його (бакалавра), я поступив у… Дякуючи певним труднощам у житті, почав ходити до церкви, сповідатися, причащатися, що дуже важливо для нашого життя, взагалі. Як каже Ісус Христос: «Хто п’є мою кров і їсть моє тіло, той у мені перебуває і я в ньому». І це дуже важливо. Тоді ми більше розуміємо хто, до чого, що, куди і як. Тому я таким чином почав очищати своє життя, свої помилки юності і молодості. І потім настоятель нашого храму, Святодухівського, отець Олександр Верба напоумив мене, що, можливо, міг би з мене получитися непоганий священик. Ну, таким чином, був зроблений певний вибір. Я йому кажу: «То треба багато знати». – «Ну, то йди учись». Я пішов тоді в богословську академію нашу київську, вступив і почав навчатися. І на сьогоднішній день я священик Української православної церкви Київського патріархату. От.

In 2015, chaplain Yuriy Kazmirenko was named to the Order "National Hero of Ukraine" (a non-governmental award)

In 2015, chaplain Yuriy Kazmirenko was named to the Order "National Hero of Ukraine" (a non-governmental award)

Photo from the personal archive of Yu. Kazmirenko

Participation in the Revolution of Dignity

Yu. Kazmirenko: Ну, до війни служив у Святодухівському храмі як священик. А потім почався Майдан. На Майдан я пішов як кожен свідомий українець – пішов відстоювати певну правдиву й істинну сутність життя, нашого буття. Тому що певна неправда відбувалася в нашому житті, через яку повстали наші діти – студенти, яких побили на Майдані. І люди вийшли на Майдан. І це був важливий і дуже енергетичний поштовх до того, щоб люди вийшли на протест. Тому було людей там багато. І там разом з тими людьми прийшли священики, священики різних конфесій. І Українська православна церква Київського патріархату, і Апостольська церква, і Українська греко-католицька церква – багато було священиків. Були і владики, приходили, благословляли людей. І ми молилися з людьми разом. Іноді навіть протягом дня. А частіше, коли вже почалися непереливки на Майдані, коли Майдан хотіли розігнати, були напади, особливо, вночі. 12 грудня було.

Ви там були тоді?

Yu. Kazmirenko: Був, да. Ні, тоді я був звечора. На вечір поїхав провідати дітей. А вже на ранок відбувся напад на майданівців, щоб їх розігнати. Вони встояли. І, слава Богу, в нас були воїни-афганці, хлопці, які вважали за свій обов’язок займатися охороною периметру Майдану. Тобто, щоб ніякі тітушки, ніякі люди, хто має нечисті наміри, не потрапляли на Майдан. Таким чином вони бралися за патрулювання периметру Майдану. І ми стали до них якомога частіше заходити і спілкуватися. Тому що коли людина потрапляє в певні ситуації незвичайні (а Майдан – це незвичайна ситуація), тому з’являються питання. Вони більш постають ті питання духовні, духовного плану. Коли люди на гражданці зазвичай до храму, буває, не заходять, тому що або нема коли, або не встиг, або знову Паска. Не встигає зайти і поговорити. А тут, у таких умовах, люди більше проникаються своїми питаннями і задають їх, якщо є кому задати. А священик – це така людина, яка має спілкуватися з людьми і певним чином якісь духовні моменти просвітлювати, якщо є така потреба в людей. Тому ми спілкувалися з тими хлопцями і взагалі з тими людьми, хто був на Майдані. А вже на ніч взагалі ми виходили кожну годину. Кожну годину на сцені відбувався Гімн, молитва на підтримку тих, хто залишався на Майдані вночі. Тому що на ніч багато людей розходилися по домам (кияни). А ті, хто не з Києва, залишалися на Майдані в палатках. І було трошки моторошно.

А де ви проводили час в основному, коли були на Майдані?

Yu. Kazmirenko: В палатках восьмої сотні, афганської сотні, наших захисників афганців. В основному в них. І по інших палатках ходили. І де коли з ким поспілкуєшся – там і проводили час. Вдень бувало, що відпочивали і служили в церкві, а на ніч приходили на Майдан і молилися кожну годину до ранку.

Ви кажете: було моторошно на Майдані вночі.

Yu. Kazmirenko: Ну, тоді коли готувалися або була якась інформація про те, що готуються розгони Майдану, тоді було трошки… Особливо після 11 грудня люди вже зрозуміли, що це не жарти, що це не пусті балачки. Тому готувалися до цього і молитовно, намагалися утримуватися і самі, і людей підтримувати. Це дуже важливо. Молитва має силу велику. І, можливо, не всі це усвідомлюють, але люди, як би там не було, відчували, що це відбувається. Вони ставали сміливішими і більш згуртованішими. Це дуже нас тішило. І, слава Богу, врешті решт ми вистояли. Тоді, коли вже почався розстріл Майдану, вірніше, ще 22 січня, коли були перші жертви – Юрій, якого скинули із парапету біля стадіону Лобановського. А потім уже Нігояна застрелили. А ми якраз зранку вийшли на молебень зі священиками. І тут прибігають жіночки і кажуть: «Священики, ходіть туди, там людей, наших дітей убивають. Щось зробіть». Ми вийшли із сцени, пішли на Грушевського. І якраз у цей момент були такі цікаві речі, коли вже почали стріляти не тільки резиновими кулями, а й металевими, для зупинки двигунів. Із помповиків, тих рушниць, якими були озброєні беркутівці вилітали іноді не тільки резинові кулі, а ще й металеві. І вони шкодили тим, у кого потрапляли, дуже сильно. І потім вже відбувся такий момент, що наші хлопчики-підлітки, юні серця, просто брали камінці і жбурляли у цих беркутівців. А їм у відповідь стріляють. Ну, що робити? Підходимо зі священиками і кажемо: «Що ви робите? Почекайте». А вони вже перекинули два автобуси, які там залишилися від беркутівців, і спалили їх. І вже за ними ховаються і кидають ті камінці. Ми кажемо: «Що ви робите? Вони ж у вас стріляють. Їм же простіше у вас попасти». – «Якщо ви такі грамотні, йдіть туди, там і розберіться». Ну, ми і пішли туди.

До беркутівців?

  • 1 The Berkutists (in Ukrainian: Бе́ркут, or "golden eagle") were special riot police units within the (...)

Yu. Kazmirenko: Ну да. Я переліз через того автобуса і пішов до беркутівців1. Вони там стояли охороняли. Стояв такий кордон – міліція. А беркутівці були там, де Маріїнський парк, де були зелені насадження (дерева). От. І я до них звернувся: «Що ви робите? Це ж діти. Треба з ними якось інакше. Ну, це не метод – стріляти, вбивати дітей». А ті стоять: «Та це не ми, це вони». Я тоді підходжу до тих беркутівців і кажу: «Що ви робите». Вони мене за грудки хвать і втягують за щит такий (був колись рекламний, біг-борд), бо летіла бутилка в нас. Чи камінці, чи бутилка із сумішшю запальною. Мене відтягнули. Вона пролетіла мимо. Я виходжу знов туди з хрестом і кажу: «Зупиніться і ви, і ви». Був такий знімок, я потім його бачив десь, той момент зафотографували.

А ви були там у рясі?

Yu. Kazmirenko: Да, я був у підряснику і в куртці чорній, з хрестом на пузі і з хрестом у руках. І той момент сфотографували. Але справа не в тому. Потім, після того як це відбулося, я знов пішов до тих же міліціянтів. І прийшли мами тих хлопців, які вже або загинули, або яких побили на Майдані. І вони звертаються до беркутівців і до міліціянтів: «Припиніть таке безчинство». Мами хотіли з ними поговорити. І я, і інші священики створили такий ніби коридор між міліцією і між жінками. І міліція просила, щоб не зближувалися до них, не підходили ближче, як на три метри. І ми цей коридор тримали. І вони до них розмовляли, благали їх, щоб вони не били їхніх дітей. Ті собі мовчки стояли, охороняли свій периметр (у них такий був приказ). Тому кожен робив свою справу. Але ми – революціонери, тому ми робили своє і намагалися утримувати оцю дистанцію. Були навіть у цей момент провокації. Були тітушки, які намагалися все це спотворити і перетворити на драку. Слава Богу, не дали наші ж повстанці, наші хлопці і дівчата. Їх потихеньку втихомирили і не дали розповсюджувати цього тітушного безчинства. І так продовжувалося аж до пізнього вечора. І в цей час побудували барикаду. Тобто вже не було прямого доступу поліцейських, щоб вони могли розігнати, як то було раніше. Бігли за нами аж до колишнього музею Леніна. А тепер там уже виросла барикада, і таким чином відгородилися повстанці від міліціянтів. Ну, а потім уночі стояли хлопці, навіть тоді були священики з Лаври, і наші священики були, і стояли тримали цей кордон. Тоді якраз Кличко ішов на переговори з Януковичем і просив утриматись, щоб не було ніяких заворушень, щоб утримати більш-менш тишу і спокій, хоча б до восьмої години вечора. Потім передзвонив і просив утриматись ще, бо затримується, все переноситься на певний час. І ми тримали цей рубіж до 12-ї і трохи довше. Але потім вже більш-менш воно стихло. Почали палити скати (шини). І дивно, що вітер дув якраз у сторону міліціянтів. Ну, то таке. Потім уже, коли Майдан переміг, я думав, що нарешті вже розблокують проїжджу частину, і люди поїдуть по своїх справах по Хрещатику. А нє. Приходжу через три дні, а там ще Майдан стоїть. Кажу: «Що ви тут робите?» Кажуть: «Ми чекаємо, буде ось день народження Тараса Григоровича Шевченка». А потім ще і ще.

During the Occupation of Crimea

Yu. Kazmirenko: А потім я поїхав до Криму із священиком, з яким опинилися на Майдані. Він служив у Криму і мене запросив до себе в гості. І ми там були якраз у той час, коли відбувалася анексія Криму. Ми намагалися щось там говорити, десь там на вокзалах. Ми були в Євпаторії.

До людей ви зверталися чи як?

Yu. Kazmirenko: До людей зверталися, да. Вони там якраз займалися паспортами, оцим усім. Були такі настроєні протиукраїнськи. Намагалися з’ясувати, скільки українців остається. Але получається, що люди таки почали виїжджати, розуміючи, що це непереливки, що це все не так просто. І я там перебував. Їздив у Київ. Потім знов приїхав у Крим якраз у серпні. Теж там служили літургії в наших храмах: і Сімферополь, і Євпаторія, і Кумове, і ще один храм у глубінці Криму. А потім уже почали обмежувати доступ українців до Криму. Це все почало обростати більш серйозними такими стосунками між кримчанами, росіянами і Україною. Я був своїм автомобілем. Звідти виїхав, щоб машину не забрали.

Military Enlistment

Yu. Kazmirenko: А потім уже прийшла мені повістка у воєнкомат.

А що, батюшкам, священикам теж приходять повістки?

Yu. Kazmirenko: Вони, виявляється, не знали, що я батюшка. У них не записано. Не знали.

Ніде не зафіксовано. А ви як пройшовши службу, у них у запасі.

Yu. Kazmirenko: Ну да. Я колись служив же. Я йому телефоную і кажу, що: «Я зараз у Криму і до вас прийду мінімум через тиждень, бо квитків важко взяти». – «Добре. Ми вас чекаємо». Я приходжу до нього у підряснику і з хрестом на пузі. Він каже: «О, то ви священик. Можемо вас не призивати». Кажу: «Я знаю, що таке священик у таких незвичайних ситуаціях». А війна – це ситуація незвичайна. І знаю, що людям священики там потрібні. Кажу: «Я не проти іти туди і там хлопців підтримувати». Тим більше, що якраз пішли розмови, і по телебаченню, про те, що капелани потрібні. Війську нашому потрібні капелани. Вони певним чином підтримують хлопців у тих ситуаціях, які трапляються.

А це коли було? Який рік?

  • 2 The crash of Malaysia Airlines Flight MH 17 resulted in the deaths of 298 people, including all pas (...)

Yu. Kazmirenko: Це був серпень 2014 року. І в серпні я приїхав. І він каже: «Ну, тоді проходьте комісію. І як пройдете, то ми вас тоді й відправимо». Я пройшов комісію – слава Богу, все нормально. І мене повезли в десантну бригаду, 95-ту, в Житомир. А там цікаво. Ми теж вже чекаємо чергу до розподілення кому куди. Офіцер приймає бійців-новобранців. Поки ми їхали туди, хлопці задавали питання. І цікаво, що вони вже усвідомлювали, що їдуть не гуляти, не купатись, а на війну. Бо вже такі були події. Це вже після того, як збили Boeing малазійський2 і так далі. Люди розуміли, що це вже не так просто. Тому задавали питання, і ми їх обговорювали. Хлопцям ставало якось так… Ну, кому як. Але то такі справи. І вже я підходжу до того ж офіцера, який розподіляє кому куди, хто яку спеціальність має. І питає мене: «Як вас записувати?» Кажу: «Як? Капеланом». – «Та у нас такої нема посади». – «Як так нема?» – «Нема посади». Кажу: «Добре. Я гарний водій. Колись працював у таксі по Києву. Записуйте мене тоді водієм карети «швидкої допомоги». Він каже: «Ну, попробуємо. Але там має бути зброя у вас у руках. Ви маєте захищати тих, хто у вашій машині їде. Ви без зброї не можете там бути». Я кажу: «Тоді, ну, вас в баню. Як і посади нема, і того нема, і то не так – не знаю». Я трошки згарячкував, кажу: «Тоді що робить?» – «То їдьте додому». То я й поїхав додому. Приїжджаю до воєнкома і розповідаю, що такі справи. Він каже: «Добре. Почекайте, я домовлюся». Пройшло два тижні. Він мені телефонує і каже: «Їдьте в Львівську бригаду 80-ту». Я поїхав туди – а там майже така ж ситуація. Звідти я теж поїхав ні з чим.

Posing behind an ambulance with comrades, Schastie, May 6, 2015

Posing behind an ambulance with comrades, Schastie, May 6, 2015

Photo from the personal archive of Yu. Kazmirenko

The Aidar Battalion

  • 3 TETs is a thermal power plant.

Yu. Kazmirenko: Потім дзвонить він мені знову і каже: «А в «Айдар» поїдете?» «Айдар» – це ті хлопці з Майдану, які добровольці, самі перші організували це і пішли захищати Батьківщину з палками в руках, грубо кажучи. Як потім мені розказували хлопці, що на той час, коли я був у Криму, коли була анексія, вони приймали перші удари того ворожого війська з палками в руках. Як на Майдані було. І був один автомат на шістьох. Казав комбат: «Ну що робити? Нема більше. Якщо не дай Боже, когось уб’ють – беріть його автомат і йдіть уперед в атаку». Так і було. Приїхав я в Старобільск (Луганська область). Записав мене воєнком водієм карети «швидкої допомоги». І поїхав я у Половинкіне – туди, де базувався «Айдар». Тижнів два я був там. А потім поїхав у Щастя. Місто Щастя – це поблизу Луганська. Там стоїть Луганська ТЕЦ3, яка забезпечує електроенергією весь той район. І військо наше «айдарівське» в основному охороняло ту ТЕЦ і кордон розмежування по річці Сіверський Дінець, охороняли від нападу чужинців. Бомбували тоді те місто Щастя. Гарне місце, гарне Щастя. Але там ніхто вже не хоче бути, не хотів тоді бути. Виїжджали люди. Були такі випадки, коли в кафе потрапляли міни. Звичайні громадяни гинули. Були випадки, що попадала міна прямо в «швидку допомогу». Не в мою, в іншу. Мені потім телефонували: «Вас не вбило?» Кажу: «То інша була». Але попали прямо біля лікарні, біля того відділення, де базувався наш військовий шпиталь. І потім одного разу трошки підламалася наша карета «швидкої допомоги».

А ви були водієм?

  • 4 The antimins, or antimension, is a consecrated shawl with a relic of a saint sewn inside that is pl (...)

Yu. Kazmirenko: Водієм цієї «швидкої допомоги». Був і священиком. Ми організували там свою церкву. Було там приміщення. Ми базувалися в школі міліції. І там у приміщенні ми зробили церкву І Святійший Патріарх Філарет видав мені тимчасовий подорожуючий антимінс4. Це необхідна річ, без якої не може відбуватись літургія. І ми служили там літургії, хлопці сповідалися і причащалися. І коли було треба, приходили, просто спілкувалися. А коли в інший час, у вільний час, я був звичайним водієм карети «швидкої допомоги». І був зі мною (приїхав добровольцем) Павло Ганзюк, такий капітан у відставці, капітан ВДВ. Він пройшов усі гарячі точки Радянського Союзу, був розвідником. Але бойовий такий дядько, вже дід, можна сказати. І він був разом зі мною на тій «швидкій допомозі». Ми їздили забирати хлопців наших поранених. І навіть казав: «Хлопці, не куріть. Бо куриво вам не треба, воно ж ваші нерви не успокоїть. Від того можна вмерти». Начебто шуткував. Але получилось, що не шуткував. Бо одного разу хлопці вийшли покурити біля ТЕЦ, і прилетіла міна прямо їм під ноги. І загинуло троє наших хлопців одразу. Ну, не одразу. Вони ще були поранені. Я приїхав їх забирати. І інші машини ще приїхали. Але довезли до шпиталю вже мертве тіло. Але він умирав, принаймні, з молитвою. Я крутив баранку і молився. І цей наш «батя», Павло, молився. Але помер наш герой Вадим. Такий хлопець гарний, розвідник теж. Ну, бачте, виявляється таки небезпечно курити. Ну, то таке. Тоді погиб наш Руслан – «Німець» у нього був позивний, такий гарний хлопець, бойовий. Пройшов самі такі точки і моменти цього протистояння україно-московського. А загинув, бачте, так оттого що покурити вийшов.

During a worship service in front of the Militia School in Schastie, 2015

During a worship service in front of the Militia School in Schastie, 2015

Photo from the personal archive of Yu. Kazmirenko

Extracting Ukrainian Fighters From Rebel-Controlled Territory

Yu. Kazmirenko: Потім одного разу ми ще на початку листопада їздили забирати «швидкими допомогами» наших поранених хлопців, у Луганськ. Наші волонтери домовилися з волонтерами сепарськими, і ті обіцяли нам віддати наших хлопців – 10 чоловік поранених – в обласній лікарні. І перед виїздом з місця розмежування на мосту, де Сіверський Донець протікає, чекаємо ще одну нашу машину. Стоїмо, розмовляємо з цими волонтерами. А я ж їду як священик: у підряснику, з хрестом на пузі і в скуфії, шапочці. А вони ж такі хлопці веселі, тіпа, бандюки, але такі, знаєте… Ну, я бачу, з хрестами на шиї. Вони ж теж православні. До речі, одного разу до мене підходить наш боєць «Айдару». Такий дядько вже в літах, доброволець, з кулеметом. Каже: «Батюшка, ну, от як так? Вони християни і ми християни. Чому ми вимушені одне одного стріляти? От як так?» Кажу: «Ви вже своїм питанням відповіли на це питання. Ви сказали, що «ми вимушені», змушені взяти зброю. Для чого ви взяли зброю? Для захисту Батьківщини і своєї сім’ї. Так? Так. А вони для чого взяли зброю? Щоб загарбати не своє. Не своє віддати іншій державі. А ви взяли зброю, щоб захищати. Тому, як каже Ісус Христос: «Молитися за ворогів своїх і захищати ближніх – це справа свята». Тому ви взяли зброю для захисту, а не для нападу. І тоді, коли ви стріляєте в ворога (а вони ж теж живі люди), і, в принципі, у вас до того, хто на вас наступає, нічого особистого немає, ніякої ворожнечі. Але він ваш супротивник. І ви за заповіддю Божою берете рушницю і кажете: «Господи, помилуй! Господи, помилуй! Господи, помилуй!» Таким чином ви в тіло стріляєте, його зупиняєте, того ворога, а за душу його молитесь, за заповіддю Божою. І таким чином ви виконуєте присягу – захищати свою Батьківщину, не пускати ворога туди, де він може нашкодити нам. Тому, в принципі, ви нічого протилюдського не робите. Ви захищаєтеся і захищаєте своїх дальніх, ближніх і рідних. В принципі, ви виконуєте справу, ну, необхідну. Просто необхідну справу». І коли ми з тими волонтерами сепарськими розмовляли там на лінії розмежування, вони питають: «Батюшка, когда это закончится? Вот почему так бывает?» Кажу: «Наверное, тогда, когда образумится Путин». Як кажуть: коли пани чубляться, то у холопів чуби тріщать. Люди гинуть, а між командувачами держав щось відбувається, неприязнь якась і ворожнеча». А він каже: «Давайте без политики». – «Хорошо, – кажу, – про що поговоримо?» Каже: «А давайте поговорим о женщинах». – «Давайте поговорим». Питаю: «Ви в баню ходите?» – «Ходимо». – «Зі своїми дружинами?» – «Та нє, с дєвочками». Кажу: «А у вас же на шиях висять хрести. Мали би ходити до бані не з дєвочками, а з дружинами своїми». – «Ну да, батюшка. Благословите». От. Тобто така відбулася розмова. А цей же ж воїн, який стояв на посту, каже: «Батюшка, що ви робите? Вам зараз туди їхати, а ви їх проти себе налаштовуєте». Кажу: «А я, в принципі, на своїй землі». Хоча я туди їду, але ж це відбувається за певною домовленістю. І таки да, ми поїхали і нас супроводжувала військова автоінспекція «ЛНР». Ми приїхали в Луганськ і чомусь зупинилися. Вони там перемовини якісь вели. І в той день нам хлопців не віддали. Вернулися ми обратно. Нас супроводжували ті ж «ЛНРівці». Через два тижні ми знову туди поїхали. Зі мною ще були командир машини, майор медицини, наша Наталя, на позивний «Змія». Така бойова жіночка, да. З нами ще їздили представники СБУ. І вже тоді нам віддали чотирьох наших хлопців. Слава Богу, все нормально пройшло. Так от, коли та машинка трошки вже зламалася, ми її зразу закотили в бокс підприємства РЕС (районні електросистеми) на ремонт. Тільки но вийшли. А був місяць січень. Сонце гарно світить. Ну, ми вийшли погрітися. І тут прилітають знову «гради». Покосило дерева як косою. Там взагалі часто воно прилітало. А до нас хіба що долетіли осколки і взривна волна. Трошки нас потріпало, але, слава Богу, все нормально. Нормально. Ну, в принципі, отакі події відбувалися в нас у місті Щастя. Ми з хлопцями служили літургії, слава Богу, потихеньку. І, таким чином, обороняли Батьківщину. Потім настало літо і вже восени я звільнився.

Second Tour of Duty and a Concussion

Yu. Kazmirenko: Повернувся додому в Київ і через деякий час поїхав знову туди вже капеланом. Вже тоді офіційно були капелани. Вже були капелани від Української православної церкви Київського патріархату, від протестантських конфесій, і греко-католицькі вже їздили туди. По частинам хлопці перебували там і з ними працювали так, як було потрібно капеланам, для того щоб хлопці ішли в бій і не боялися, що вони, не дай Бог, когось ненароком уб’ють. Але вони не вбивці – вони захисники. Тому їм це треба було пояснювати – тим, хто цього ще не розумів. І це приносило свої плоди. І слава Богу.

Ви вже коли повернулися знову служили в іншому підрозділі?

Yu. Kazmirenko: Ну, в інших підрозділах. Бо «Айдар» вийшов, уже його вивели під Донецьк. А я вернувся знову ж туди, в Щастя. Був під Щастям, в Трьохізбенці (було таке місце гаряче). Там тоді стояв 20-й батальйон Дніпропетровської територіальної оборони. Теж частина нашої військової дивізії. Колись була 98-а, при Радянському Союзі, а потім її розформували: частина поїхала до Росії, а частина залишилася в Україні і називається тепер «25-а бригада». І от частина хлопців і наш комбат були звідти. А я з ними з одної дивізії. Колись, ще 20 років назад, з ними разом гуляли в війну, а тепер вже були на війні. Такі були наші походеньки військові.

Ви казали, вас контузило. Це коли відбулося?

Yu. Kazmirenko: Ну, це відбулося… Ой, дайте згадаєм. У січні. Але контузія була незначна. І тоді ще були жертви, інші були. А наша «швидка допомога» на ремонті якраз. А інша «швидка» їздить і збирає всіх решту. Ми вже нікого не турбували, не викликали. Тому цю контузію не зафіксували. Вона не дуже значна. Це було, дай, Господи Боже, пам’яті, 15-те, по-моєму, січня. Щось таке.

А за яких обставин це сталося?

Yu. Kazmirenko: Ну, я ж кажу, ми якраз були в боксі, де ремонтують автомобілі. Закотили «швидку допомогу» на ремонт, а самі вийшли погріться на сонці. А якраз прилетіли «гради» звідти.

І тоді хвилею вас так контузило.

Yu. Kazmirenko: Ну да. Хвилею бомбануло трохи.

І це у вас через те сталося?

Yu. Kazmirenko: Ну, через те, да. Бо потім ще стався пізніше трошки інсульт.

Там же? Тоді ж?

Yu. Kazmirenko: Ні, вже через півроку, в жовтні. Я потім потрапив у шпиталь, в Харків мене завезли. Полікувався два тижні і вернувся обратно на передову, з «Айдаром». Під Донецьком вони тоді були. Але вже тиск скакав сильно, і трошки воно не дуже. То я звільнився через те і вже поїхав додому. Трошки полікувався. І отож після того знову поїхав, ну, вже капеланом. У 20-й батальйон. Він тоді був при 3-й танковій дивізії.

Бачите, війна впливає на все і здоров’я забирає у людей теж.

Yu. Kazmirenko: Да. Ви знаєте, ті хлопці, які загинули, ми їх пам’ятаємо і молимся за них. А є, які постраждали, поранені і тепер лікуються. Вимушені лікуватися і жити на пенсію, то їм важко. Важко, тому що, в принципі, про них дбають, але, знаєте, хотілось би кращого, скажімо так. Ну, і, як не дбай, а воно вже порушення відбулися. У багатьох хлопців і сім’ї порозпадалися. Знаєте, війна завжди руйнує. І тому зараз хлопці потребують відновлення і реабілітації. Особливо є посттравматичний синдром. Оті травми, які були, потім так впливають на тих хлопців, на психіку. В Америці на цю тему затрачують багато грошей. Вони дбають про тих хлопців, які постраждали, які воювали. Бо в перші роки, скажімо, після В’єтнамської війни дуже багато було самовбивств і так далі, і так далі – негараздів усяких. Тому почали на це більше зважати і більше доглядати за тими хлопцями, які постраждали. Бо пам’ятаємо тих героїв, які загинули, а оті, які не загинули, але мусять вже трошки зі спотвореною судьбою жити далі і якось себе реалізовувати, їм треба приділяти якомога більше уваги. Тому зараз працюємо над тим, щоб створювалось якомога більше таких центрів лікування посттравматичного синдрому, щоб із ними працювали і психологи, і священики, бо це важливо. Щоб хлопці себе не губили, а щоб відновлювалися, щоб не втрачали той героїзм через ці негаразди, які вже сталися. Вони є і героями, і бійцями. Але, знаєте, трошки з ушкодженим здоров’ям.

Здоров’ям, психікою.

Yu. Kazmirenko: Всі знають, коли вітаємо: «Бажаю тобі здоров’я». І треба, щоб були здорові всі. От. Такі справи.

Отче, а ви з місцевими жителями там спілкувалися, якийсь контакт був? Як вони реагували на вас або на військових наших?

Yu. Kazmirenko: Спілкувалися. І це ж якраз тоді, коли ми ремонтували нашу «швидку допомогу». Нам її дали з Києва. Там було написано через весь кузов: «Кияни – захисникам Вітчизни». І ми на ній поїхали в Луганськ. Ото був прикол. Звідки ви взялися, кияни, в Луганську, що це таке? Нічого. Але одного разу ми ремонтували цю машину. І хлопці місцеві… Знаєте, таке враження, що вони вночі ішли на ту сторону, сюди стріляли, а вдень працювали тут у нас. І ми з ними в перепалку, таку словесну, зчепилися: хто є хто. «Что вы сюда пришли?» – питають нас. А ми: «А чому ваші хлопці чи хтось із ваших взяли зброю проти нас?» і так далі. І вже сутичка дійшла до того, що взяли мене так за грудки. Бачу: зараз порветься хрест. Кажу: «Хлопці, чекайте. Давайте вже тоді пити мирову». Ми взяли бутилку чи банку якусь самогону, сіли і розмовляли вже на більш спокійних інтонаціях. І ця зустріч не закінчилася побиттям. Воно завершилося братськими обніманнями. Можливо, вони і залишилися тими, ким були, а може, і ні. Може, щось у них луснуло в серці, а може, і я більше проникся до них. Бо певним чином це все досить спірні ситуації. Бо війна – це завжди протиріччя. І їх треба якось долати, різними способами. То слава Богу за все.

"...the scariest thing is realizing that onlyyesterday we were brothers."

Багато людей не завжди уявляють, що там відбувається. Тому у нас і завдання полягає в тому, щоби фіксувати. Щоб не повторювалося це все, щоб можна було вчитися на помилках, які ми, можливо, робимо зараз.

Yu. Kazmirenko: Знаєте, до недавніх часів ми не були самостійною державою. А як тільки стали, то нам одразу почали мішати і шкодити. І нам нема часу оглянутися і про щось подумати. Ми все робимо похибки, похибки, похибки. Тому що робиш. Треба робити, хочеш, не хочеш.

Треба робити. А хто буде робити?

Yu. Kazmirenko: Да. Хто, як не ми? А кому ж робити?

Війна – взагалі, страшне слово і страшна ситуація. Років 10 тому ніхто б і не подумав, що в XXI столітті може бути реальна війна, коли люди будуть брати зброю в руки і вбивати один одного. Отче, що ви побачили, як для вас здається, найтяжче на цій війні, найстрашніше?

Yu. Kazmirenko: Найстрашніше – усвідомити, як той дядько, що питав: «Чому ми вимушені стріляти одне в одного?». Найстрашніше усвідомити, що ще вчора ми були браттями. Ще вчора ми родичалися. Багато знайомих наших живуть у Московії. От. І це страшно. І усвідомити те, що ми мусимо тепер ворогувати. Але ми не вороги, ми просто супротивники. А вороги – ті, кому це «на лапу», кому це вигідно. Тому треба зрозуміти, кому це вигідно, чому вигідно. А війна – це завжди вигідно: одні утилізують свої накопичені боєприпаси і відмивають таким чином свої гроші, повертають і ще будують нові. Тобто вимивають гроші з бюджету. Ті, хто сидить на тих грошах, їм це і вигідніше. От. Тому також там процвітає така штука, як контрабанда. Знаєте, хочеш/не хочеш, а вона є. Тому це якраз і страшно, що люди вчора були браттями, а сьогодні вимушені стати ворогами. І дуже часто я у Фейсбук читаю: «Не пробачу. От не пробачу москалю, що він убив моїх друзів» і так далі. Але, знаєте, не можна так казати, тому що Ісус Христос говорить: «Прощайте один одному». Це істина, це істинні слова. Дивіться, яка була страшна війна Велика Вітчизняна. Війна була страшна. Були страшні німці і страшні москалі (комуністи). Але на сьогоднішній день, в принципі, вони ж помирилися. Пройшов час, люди усвідомили, побачили, помирилися. Навіть хто був в УПА, комуністи, тобто комуністичні війська, колишні військові, ветерани, і німці уже навіть обнімаються. Правда? Тому істина, яку заповідає Ісус Христос, не відміняється і ніколи не відміниться. Тому ми однозначно прийдемо до прощення. І це важливо. Дуже важливо прощати, один одному прощати. І коли зараз хлопці вимушені один в одного стріляти, вони це роблять не зі злобою, а з молитвою: «Господи, помилуй! Господи, помилуй!» Він у нього стріляє, але злості тут немає. А це важливо. Духовно це дуже важливо. Дуже важливо. Коли хтось робить якесь неподобство (б’є собак), а ми його осуджуємо: «Що ж ти робиш?» Подумки, бо він далеко. Але якщо ми кажемо про те, не який він поганий, а: «Господи, поможи йому і мені. Помилуй нас», то таким чином ми вплинемо на ту ситуацію. Господь Бог вплине на нього, бо він почує нашу молитву. А молитва зробить свою справу. Тому не треба осуджувати нікого, а треба молитися. А молитва – це штука сильна. Її можна творити де завгодно: сидячи, стоячи, лежачи – як завгодно. Молитва – це сила. Тому так ми потихеньку і навчаємося жити і не ворогувати. А вона колись скінчиться, та війна. Всі усвідомлюють, що до чого, хто винуватий. Це не так важливо – хто. Важливо це припинити. Поки ще не получається. Але ідуть молитви, і моляться всі: і мами загиблих хлопців, і поранених, і всі, хто не постраждав на війні, а певним чином переживає – всі моляться. І спільна молитва врешті решт дійде до Бога, і Господь Бог це управить. Але Господь Бог попускає ці неполадки в житті людей, щоб виявити хто є хто, щоб показати.

Heroic Deeds

А війна виявляє людей, хто є хто.

Yu. Kazmirenko: Вона виявляє, хто є хто. Вона показує, хто якими мірками живе, хто чим думає і хто що робить, для того щоби життя було кращим. Бо, дивіться, в нашому житті ми прекрасно знаємо, що одні живуть приспівуючи, не задумуючись над тим, скільки витрачають, а інші голодують. Тому що, да, є певне перенаселення планети. Але немає перерозподілу матеріальних благ, перерозподілу того, що наробляється, накопичується. Ну, таке вже життя. Господь Бог цим править. Але ми маємо це усвідомити. І кожен зі свого боку робити щось потрібне, а не злобливе. Дуже важливо.

А скажіть, отче, от за весь період війни, чи були ви свідком певних героїчних вчинків чи дій якихось, які ви для себе кваліфікуєте як героїзм?

Yu. Kazmirenko: Героїзм? Як вам сказати? Я пам’ятаю, коли була Дебальцівська оця заворушка, котел Дебальцівський, наш комбат визвався, щоб «Айдар» зірвався з наших насиджених місць, де ми охороняли певний кордон, щоб ми відправили частину своїх хлопців туди, в Дебальцево, щоб там відстоювати наші кордони. Але його притримали з головного штабу: «Будьте там, де ви є». Тому що кожен має бути там, де він є. Був певний героїчний порив, але не вдалося йому здійснитися. Але порив уже був. І ті хлопці, які виходили кожен раз на бойові діжурства, а особливо важко на війні снайперам. Був снайпер, це спеціаліст, який бачить смерть дуже близько. Він стріляє і бачить, як розривається голова чи щось подібне. Тому їм дуже важко. І одного разу до мене підійшов снайпер, каже: «Давайте, батюшка, сядем, візьмемо пляшку, посидим і я вам все розкажу». Я ж священик, відповідаю: «Ні, воно має бути на тверезу голову. Це ж сповідь». Але, знаєте, в тих умовах треба іноді трошки полегшити ситуацію, щоб він виговорився, щоб він душу свою очистив, щоб йому полегшало». Я тоді вчасно не зреагував. На майбутнє я вже навчився. Але саме з тим хлопцем ми так і не сіли ні разу поговорити. От. Але то життя. Життя, в якому ми вік живемо і вік вчимося. Так що такі, знаєте, героїчні вчинки. Вони вже тим героїчні, що навіть дівчата пішли добровольцями в «Айдар». Ще тоді, коли все починалося, коли автоматів на всіх не вистачало, а дівчина, з якою я спілкувався, Андріана, каже: «Діду, дайте гранатомет». Ну, а що робити? Взяла гранатомет. Пізніше розповіла: «Сиджу в туалеті, от дуже приспічило, і чую гуркіт – пре танк. А я зі штанами спущеними. Господи, хоть би не в такому стані». Дав Бог їй швиденько опорожнитися. Встає, підтягує штани. З тим гранатометом перебігає дорогу тому танку, гасить у нього і підбиває його. Такі дівчата в нас є, слава Богу. А ситуація непередбачувана. Вона просто герой у своєму житті. Вона герой у своїй душі. Господь Бог допомагає реалізувати ту героїчність. То українська, мабуть, героїчність. Бо ці амазонки, вони споконвіку були в Україні, нашій землі українській. І дай Боже їм здоров’я. Є багато дівчат там наших. Гарні дівки, і бойові.

Chaplaincy on the Frontlines

Військові капелани там на самому «передку», і ви були буквально на самій передовій.

Yu. Kazmirenko: На самій передовій. Ми по окопам ходили, спілкувалися з бійцями. І вже коли вони приходили з бойових на відпочинок, спілкувалися з ними, в тій же школі міліції. І на передовій були, в бліндажах. У бліндажах вели літургії. Навіть таке було. Хлопці зібралися і в бліндажі вели літургію. Нормально було. Були в Кримському, село таке, рубіж зараз. Там так: тут річка на розі, а тут поле, і вони там часто нас атакували, ці сєпари. І ми там пожили трохи. Було дуже гарно. Хлопці усвідомлювали, що це їм потрібно.

Скажіть, отче, чи бачили ви випадки такого, що нехристияни чи неправославні наверталися до віри, чи просто люди, котрі не воцерковлені, ставали більш релігійними?

Yu. Kazmirenko: Знаєте, коли починалися бомбьожки, то молилися всі. Всі. Каже: «Я в Бога не вірю, але Господи помилуй». Хрестилися і в окопі, і де були, де хто був. Воно певним чином навертає. Завжди навертає. Можливо, не зразу. Можливо, це згодом приходить. Можливо, це не настільки, як треба. Бо ми Бога не бачимо. Це ми одне одного бачимо. Але не довіряємо одне одному. А треба научитися довіряти і один одному, а особливо Господу Богу довіряти. В нього треба не тільки вірити, а ще й йому довіряти. Бо це дуже важливо. Але такі моменти були. Ото як ви питали про героїчний вчинок. Да. Там же в «Айдарі» «сбор блатных и шайка нищих». Там і депутати, і бізнесмени, і середнячки, і уголовники – хто хочеш. Так от один із колишніх уголовників ходив на Веселу гору, де загинули наші хлопці айдарівці, ходив за домовленістю, без зброї. Ходив збирати останки наших хлопців, останки, які вже розлагалися. І це був дійсно героїчний вчинок. А ще їздили наші медсестра Тетяна і (тоді ще був він помічником священика, потім став священиком – Володимир) отець Володимир – ходили туди на перемовини, щоб забрати наших полонених і погибших. Їх тримали в полоні певний час. То героїчний вчинок був. Коли вони повернулися звідти, то були певні зміни у свідомості. Але, бачте, пішло на краще і їм, і тим, хто з ними перебував. Тому такі вчинки були, і їх багато було.

Отче, дивіться, я до чого вела? Священики на передовій є свідками таких от серйозних речей, пов’язаних зі смертю, з каліцтвом і з усім цим. І їм треба вислуховувати людей, які мають травми не тільки тілесні, але й душевні, і психічні, і так далі. І вони теж накопичують це певним чином. Як священики справляються? Це ж теж посттравматичний синдром свого роду, получається.

Yu. Kazmirenko: Так. Проте ми, священики, найчастіше причащаємося. Ми вживаємо оте тіло і оту кров Господню, яку він нам заповідав. Ми частіше це робимо. Тому найбільш захищені. І ми більше, можливо, усвідомлюємо, більше знаємо те, що спричиняє якусь ворожнечу, те, що доводиться переживати. Може, не більше, може, просто це наша робота. Багато в нас священиків з Київського патріархату були там на передовій. Є такий отець Павло Основенко. Він часто туди їздить і зараз. Він є настоятелем церкви і часто туди їздить. Він об’їздив уже всю передову, слава Богу. І возить туди якісь продукти чи гуманітарку, допомогу хлопцям. Слава Богу. Ну, так от і утримуємося. Отак от і живемо.

А між собою капелани якось спілкуєтеся, підтримуєте зв’язки?

Yu. Kazmirenko: Звичайно. Звичайно. Особливо ті капелані, які зараз у війську, і вони постійно там. То в них там свій певний осередок і вони через месенжер спілкуються і радяться один з одним. І по телефонах, і коли получається – на спільних зборах, і всяке таке. Тому звичайно. Хтось більше знає, ділиться досвідом, один в одного навчаються і помагають один одному навчатися. Звичайно.

On Patriotism and Hope

З одного боку, ми розумієм, наскільки оці всі події деструктивні і негативні в тому плані, що вони є руйнівними. Я маю на увазі, і Революцію, і Майдан, це жертви. Але вони є (ну, як мені здається) такими націотворчими, нація твориться цими жертвами. Певним чином. Хоч це і печально, що таким саме чином. Чи ви бачили, як зростає патріотизм, як люди стверджуються в такому дусі національному?

Yu. Kazmirenko: Так. Так. Це, знаєте, в тому, як хлопці спілкуються між собою, як більше застосовується і звучить українська мова. Як шанується прапор і герб України, всі ці наші цінності. І багато хлопців усвідомлюють і знають, що наш прапор називається жовто-блакитним, а на Верховній Раді зараз майорить синьо-жовтий. Чомусь трошки він інакший. Ну, можна це розшифрувати по-своєму. Бо, як колись розсуждали комуністи, що жовто-блакитний: тіпа, жовте – пшениця і синє – море. Але жовте – то духовне просвітчення. Жовтий колір – колір духовного просвітчення. А синій колір – колір житейських проблем, які треба в житті долати духовно і усвідомлювати те, що це життя. Ну, нічого. На все свій час, і все стане на свої місця. Тому це важливо. І тому хлопці, от айдарівці, «Правий сектор», дуже часто говорять, що саме жовтий колір має бути зверху, а синій – знизу. Це дуже часто я помічав, коли розмовляв з ними. І це має певну вагу, дуже важливу вагу. Тому що, знаєте, перевернути все догори ногами, воно тоді… Переверни те озеро – воно виллється і загасить той жовтий колір – те духовне, духовний порив. А духовність, духовні важелі, духовні оці символи діють, вони діють сильно. То дуже важливо, які саме символи діють. Тому на них треба звертати увагу особливо і через призму Священного писання. Ну, і ті прояви патріотичні на передовій проявляються особливо. Коли, наприклад, наші хлопці з 20-ки Дніпропетровської в Трьохізбенці… Був такий момент, коли ми відслужили літургію на командному пункті зранку в неділю, а потім вони десь щезли. Приїжджають через годинки дві, привозять якусь зброю, не свою. Виявляється, що їм розвідка сповістила, що десь ходить ДРГ, розвідгрупа диверсійна. Вони на них натрапили, зав’язався бій і ті змушені були тікати, покидали зброю. Наші хлопці не стали їх доганяти, щоб своїх же не підставити, бо почався б мінометний обстріл. Забрали їхню зброю, трофеї. І таким чином знешкодили розвідгрупу, але не знищили. Ну, іноді (не завжди) таке щастя буває.

Цікаво. Бачите, як все відбувається, ми навіть не уявляємо собі. От ми говорили про те, що є хлопці, які з посттравматичним синдромом. Вони і не з синдромом, можливо, а в них просто змінилися цінності. І, можливо, їм не так легко адаптуватися до цивільного життя – не тому, що у них психологічні травми, а тому що в них змінився світогляд, який трішки відрізняється і, можливо, не співпадає з тим середнім суспільним настроєм, який панує у нас тут. Тому що тут є певне розчарування, є люди такі «ватні», як ми їх називаємо.

Yu. Kazmirenko: І отой ідеальний патріотизм не співпадає з тим, що є. Да?

Так. І вони ніби розуміють, за що вони воюють. Але коли сюди приходять (в тил, так би мовити), виявляється, що вони воюють, можливо, за наше далеке майбутнє. Ну, воно буде таким, можливо, колись. Але воно не є зараз. І вони розчаровуються, втрачають надію.

Yu. Kazmirenko: Певним чином таке буває, да. Таке буває.

А як от цю надію тримати, зберігати і плекати?

Yu. Kazmirenko: Знаєте, як каже Ісус Христос: «Віра, Надія, Любов…» А любов – найважливіша. Це почуття найбільш таке, незмінне. І нам треба научитися його знайти, зберегти і розповсюджувати. Тому любов усе збереже і все поставить на свої місця. Але треба навчитися її застосовувати дуже гарно й дуже правильно. Бачите, тому то й так буває, що хлопці десь більше нервують, десь більше переживають, чогось їм не вистачає. Саме суспільство хворе тим, що не завжди так, як треба, застосовується те, що треба, як мало би бути. Ну, це життя, принаймні. І ми знаємо, що треба робити, але ще не навчилися.

Останнім часом дуже актуальним є створення єдиної помісної Української православної церкви. І цей процес є паралельний. І як би це не звучало, але мені здається, що війна і люди, які через неї пройшли, за допомогою таких капеланів, як ви, десь певним чином там зберегли себе, свою душу, вони навертаються саме до Української церкви. Я хотіла сказати, що війна таким парадоксальним чином сприяла формуванню Української помісної церкви.

Yu. Kazmirenko: Да. Саме так. Тому що одне діло – своя церква, а інше діло – чужа церква у нас. От як не крути, Українська православна церква, як вона себе називає, Московського патріархату… Чому вона Московського патріархату? Тому що вона молиться за господіна Путіна и господіна Кирила. Яка вона українська? Просто назвіть її так, щоб не кривити душею, скажіть правду: «Ми – Російська православна церква в Україні». І це буде правда, принаймні. Але вони знають, що тоді до них точно ніхто не прийде. І от така ворожнеча відбувається. Тому саме ми і займалися тим, щоб збільшувати, розширювати Українську православну церкву Київського патріархату. Зараз саме я займаюсь тим, щоб зареєструвати громаду УПЦ Київського патріархату на честь святого Архангела Гавриїла. От коли я був у Щасті, там у нас була своя церква – на честь святого Архістратига Михаїла. Він такий войовничий архістратиг. А Гавриїл – такий із квіточкою прийшов до Богородиці і сказав: «Радуйся, благодатна. Господь з тобою. Ти народиш сина від духа святого». Так було. Тобто він їй сповістив благу звістку. І ми просимо його, щоб він нам усім сповістив з ласки Божої звістку про мир: мир у світі, мир у наших серцях, мир у наших стосунках. Щоб мир таки прийшов. Щоб ми навчилися жити в мирі. Не в достатку. Ні, в достатку – це хорошо. Не в багатстві, правильніше сказати. В достатку, але разом із тим, щоб навчилися ділитися і одне за одного думати. Це дуже важливо. Дуже важливо. Ті, хто усвідомлюють, що це важливо, починають частіше ходити до церкви, менше заходити в дорогі барчики і більше витрачати на милосердя, на допомогу тому, хто потребує, але не має можливості. Таких людей стає більше. Ну, саме тому, що Господь Бог достукується до їхніх сердець – так само, як він колись достукався до серця митаря Закхея в місті Ієрихон. Так він достукується дуже часто до сердець звичайних людей. Тих, хто починає вірити і усвідомлювати, що таке своє. Ми ж не вороги іншим, але то наше. Наша церква – це наша церква, вона більш ментально нас розуміє. От ми часто дивимося на хресні ходи Московського патріархату. Вони нас трошки… ну, трошки ми їх не розуміємо. Ну, таке. Але ж дуже багато у нас тих самих росіян. Ми не просимо в них, ми просим за себе, за своїх, за свої надбання нашої історії, нашої історичної церкви, яка спочатку була Київська, а потім вже – Московська. Вони не хочуть згадувати про те. Ну, прийде час – буде мир, буде все хорошо.

Добре. Дякую, отче.

Yu. Kazmirenko: Щиро вам дякую, дорогесенька пані Тетяна.

Top of page

Notes

1 The Berkutists (in Ukrainian: Бе́ркут, or "golden eagle") were special riot police units within the Ukrainian militsia of the Ministry of the Interior that were disbanded in February 2014.

2 The crash of Malaysia Airlines Flight MH 17 resulted in the deaths of 298 people, including all passengers and crew. The Boeing 777 was shot down on July 17, 2014 near Torez, in the Donetsk region. An international investigation found that the aircraft was struck by a Russian-made Buk surface-to-air missile system. As a result of the international investigation, a criminal trial has been underway in the Netherlands since March 2020.

3 TETs is a thermal power plant.

4 The antimins, or antimension, is a consecrated shawl with a relic of a saint sewn inside that is placed atop the altar in Orthodox churches. The sacrament of the Eucharist is performed before the antimins during the Liturgy. Antimensions first appeared when it became necessary to conduct the Liturgy outside the temple, such as in marching conditions, for example.

Top of page

List of illustrations

Title In 2015, chaplain Yuriy Kazmirenko was named to the Order "National Hero of Ukraine" (a non-governmental award)
Credits Photo from the personal archive of Yu. Kazmirenko
URL http://journals.openedition.org/pipss/docannexe/image/6166/img-1.jpg
File image/jpeg, 50k
Title Posing behind an ambulance with comrades, Schastie, May 6, 2015
Credits Photo from the personal archive of Yu. Kazmirenko
URL http://journals.openedition.org/pipss/docannexe/image/6166/img-2.jpg
File image/jpeg, 115k
Title During a worship service in front of the Militia School in Schastie, 2015
Credits Photo from the personal archive of Yu. Kazmirenko
URL http://journals.openedition.org/pipss/docannexe/image/6166/img-3.jpg
File image/jpeg, 249k
Top of page

References

Electronic reference

Tetyana Kovtunovich, Interview with Military Chaplain Yuriy Kazmirenko, Conducted in Kyiv, Ukraine, 9 August 2018 (UKR)The Journal of Power Institutions in Post-Soviet Societies [Online], Issue 22 | 2021, Online since 19 February 2021, connection on 22 May 2022. URL: http://journals.openedition.org/pipss/6166; DOI: https://doi.org/10.4000/pipss.6166

Top of page

About the author

Tetyana Kovtunovich

Ukrainian Institute of National Memory

By this author

Top of page

Copyright

CC BY-NC-ND 2.0

Top of page
  • Logo FRS
  • Logo FMSH
  • Logo CERCEC
  • Logo ISN
  • Logo RES
  • DOAJ - Directory of Open Access Journals
  • OpenEdition Journals
Search OpenEdition Search

You will be redirected to OpenEdition Search